Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 18

18

2001

Сербо-хорватська

Юна сербка переходить вулицю і, оминаючи осінній базар з розвішаним крамом, помічає, що цієї осені багато золота в хустках і городині — он його скільки в теплій цибулі; багато світла в ресторанах, де на стінах висять портрети цісаря. Тепло цієї осені воно торкається і тебе, і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику, викладає на стіл то слухавку, то олівці; буде тобі зима, будуть тобі сновидіння, але небо щоосені важчає і хитрий диявол хапає собі грішників, мов жирні фініки з кольорових упаковок. Терпкі слов’янські синтагми; вона розповідає, як купувала конверти в тютюновій лавці, як зайшла до підземки і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ; за її розповіддю ніхто не зауважує, як заходить сонце, зауважують тільки, що її вилиці дещо темнішають. Спробуй зараз пояснити їй, що ці осінні годинники, якщо їх вчасно не зібрати, просто перестигають і бризкають на одяг і на долоні соком, на який потім злітаються оси і пробивають жалами твою шкіру аж до самого серця.

2001

Польський рок

Засинаючи, вона пригадала ріку — десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя, охолоджене річище світилось зсередини бронзою,                     хоч сніг засипав течію; потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах. Ми опинились по різні боки зими, і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі, ще нагадає тобі вісімдесяті роки і радіо, наповнене польським роком; рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо, рок-н-рол, який перелітав через Карпати, просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській; наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись, наше повітря не таке безкінечне, щоби слухати різну музику. Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом, він би здійснювався саме за допомогою                     цих теплих коричневих конвертів з платівками польського року, з тонкими подряпинами від Божих нігтів на чорних полях; можеш побачити його вінілову шкіру, можеш відчути його полуничну кров, змиваючи пил і протираючи доріжки губкою з оцтом. Сполохані вітром птахи, заспокоївшись, займають свої місця в проміжках поміж ударами її серця, не знаючи, що вона бачить у своєму сні, про кого вона забуває посеред сухого річища; весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і проїзні талони в кишенях куртки; ось зима перекотиться з сопки на сопку і прийде гаряча пора, коли із землі повиростає стільки різних речей, аж повітря змушене буде піднятися трохи вище, щоби не зачіпати ці довгі високі стебла, що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди якраз під її вікном.

2002

Молодший шкільний вік

Це уже вкотре все починається спочатку, і я говорю так, ніби бачу її вперше — все як завжди, просто сьогодні надто холодний вітер в поштових скриньках, і в сірникових коробках печально дзвенять жовті монети. Просто надходить той вік, коли починають снитись однолітки, наче час повертається назад, щось забувши. Скільки їх вижило — цих вічно голодних вовченят? Всі їхні мандрівки в нікуди починались, як правило, з центральних вулиць. Дивитись на життя крізь вікна автостанцій, померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, — років десять тому ти теж так часто користувалась чужим шампунем, що твоє волосся іноді втрачало свій власний запах. А ось тепер сни обриваються просто в твоєму тілі, як міжміські телефонні розмови, і липневі автобуси, крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм, повертаються до твого міста, де кожного літа ти знаходиш заіржавілі леза у ванній кімнаті і вуличні автомати з колою. Що змінилось? Виросли дерева, зникли старі кінотеатри і молочні магазини. Лише дощова вода все така ж солодка, особливо коли потрапляє на яблука. Тоді вони важчають і довго-довго падають у пісок, розбиваючись на смерть під гарячими небесами.

2002

Жити значить померти

Влітку, коли нагріваються обручки й нігті на пальцях чоловіків в привокзальних готелях, і в сутінках діти з новобудов до сердець притискають чорні футбольні м’ячі; в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино, повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт, запилений і ламкий проїжджає під місяцем. Померши одного разу, ти продовжуєш шлях через нічні двори і помічаєш, як смерть тримає в руках м’ятні цукерки і роздає їх дітям на привокзальних пустищах. Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя, коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади, з дому виходить старий аптекар, котрий лікує всіх аспірином кожного дня, граючи зі смертю в якусь невідому гру; життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі, жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри, які переносять в наплечниках сухі небеса. Померши одного разу, ти відступаєш в тінь і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає тебе самого між стебел густої трави; померши посеред літа, обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами, душі померлих, наче чіпкий деревій, прорізають в повітрі свої вертикалі. Спробуй, коли вже знатимеш як, спробуй, вирви мене з нічного нутра країни, вирви з невидимих витяжок в небі, якими до нас проходить любов. Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко, комах і духів із твого тіла? Під літнім небом наша з тобою земля так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами. …По смерті ступивши півкроку вбік, бачиш крізь шви у повітрі, як таємні кіномеханіки спроектовують на твоє тіло великий небесний кінематограф, щоби на світло його летіли душі покійників і смарагдові тіні жуків…