Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 2

2

2013

«Пливи, рибо, пливи…»

Пливи, рибо, пливи — ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось — мої сни, це — рибальські човни, це — ніч, це — течія, це — смерть, певно, моя. Життя — це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім — всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети — я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій — радій, рибо, радій. Любов варта всього — варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть.

2013

Вогнепальні й ножові

2012

«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»

Кожного разу, коли вони зустрічалися, коли сварилися і сперечалися, все перекочувалося і не закінчувалось, і кожного разу повітря засвічувалось, з очей виганяючи найменший сумнів, і історія їхніх дивних стосунків не мала продовження і жодного змісту, але варта того, щоби її розповісти. Коли вони втомлювалися і поверталися, коли вивітрювалися і не віталися, боролися вперто зі своїми видіннями, і говорили тільки з псами і тінями, вони трималися болю і відчаю, знаючи, що тільки їхньою вбивчою, понівеченою, північною ніжністю можна посперечатися з вічністю. І коли їх вчергове ламало і кидало, і планети над ними пливли розхитано, коли їх знаходили ранками тихими, відслідковуючи їхнє дихання, вони зупинялися в мороці теплому й освітлювали навколишню темряву зірками, сигналками й сірниками, переплітаючись язиками. І кожного разу, коли їх відспівували, відстрілювали і хором підспівували, ніби життя кримінальних ангелів вичитували з церковних євангеліїв, переповідали їхню історію, темну, спотворену і нескорену, переписану, недоговорену, ними самими вкотре повторену.

2009

«Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму…»

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму, караваном із трьох позашляховиків, обійшли перевал, що лежав у густому диму і прострілювався одним із піхотних полків. На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню, і в морозне повітря здіймалася анаша, і похмурі бійці грілися коло вогню, набиваючи навчено запасні ріжки з калаша. У кімнаті стояли жінки — юні й старі. Щойно ми увійшли, вони відступили вбік, і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі, розганяючи тіні з вилиць і темних повік. Капітан промовив: Маріє, усі шляхи, що вели сюди, всі дороги й стежки, нині світяться в темряві, й втомлені пастухи ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки. Всі потоки, Маріє, всі побережжя морів, перестуджені, мовби горла малих дітей, нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі загусають повільно відлунням добрих вістей. Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова, що лише існують, він зможе назвати все, в ньому буде наша печаль і наша злість больова, що заводить нас, єднає нас і несе. Його будуть слухати звірі, птахи і вужі, йому стане любові, щоби завжди стерегти перехоплені нами колони та вантажі, контрольовані нами долини, висоти й мости. Адже доки діти народжуються від нас, доки вони ростуть на нашій землі, доти є кому битись за кожну з пристріляних трас, доти є ким поповнити лави — невтомні й злі. Доки духи й померлі приходять до нас сюди, нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах. Все минуще, сестро, вічні лише сліди від шрапнелі та куль на наших чорних тілах. Хай малий сприймає помсти науку важку, хай навчається справі та поміж нас росте, — капітан покопався у похідному мішку і поклав до ліжка старий заводський ТТ. І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним, почали діставати ножі, амулети й прути, хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним, й відійшов назад, щоб інші могли підійти. Там уже лежало золото і килими, порцеляна, бронза й купа теплих речей, і стояло за вікнами небо чорне зими, і дими підіймалися в нього з сільських печей. І одна з жінок, із ліхтарем у руці, наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги, і за нею рушали всі пастухи та бійці, і ступали снігом, ніби не мали ваги.