Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 23

23

1999

«Навіть якби ти покинула ті місця…»

Навіть якби ти покинула ті місця, в яких народилась і де лишалась чекати, де формувались риси твого лиця і починались географічні карти, навіть якби ти вживала чужі слова, торкалась чужих плечей і чужих простирадел, і навіть звідтіль, куди мало хто заплива, не поверталась, хоч хто би тобі не радив, навіть якби ти тікала від власних слідів, від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах, якби уникала присмерків і холодів, приспавши чужих кошенят на своїх колінах, ти би примчала, всупереч всім листам, назад — де високі дими і гарячі стіни, напевне знаючи, що навіть там ти його не зустрінеш.

2000

Петеу

ця молодість початку дев’яностих

н. ф. щасливо — говорять вони — до наступного року господь копається в давніх блокнотах з якими постійно має мороку знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина й викреслює їх імена щасливо жовта цегляна дорого хто мав дійти той дійшов ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов рік починається смертями друзів і зупинившись в очах лишає снайперські мітки на душах і на речах швидкі саламандри світла сарана олівців щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці безумні іспити школа життя трахане петеу сонце випалює вимотану траву добрі часи погані часи — вони залишали шанс коли ти грівсь на шкільних подвір’ях й виригував палений польський шнапс коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги що чути навіть як дихають в небі птахи мудрість речей якої стане як її не витрачай тінейджерські зіткнення в кінотеатрах вуличний секс фасований чай скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя і що цікаво — на кожну була стаття скільки муті в дитячих серцях особливо вночі школа яка не навчила нічому і час що нічому також не навчив і я гадаю — вічна марното адже ця лажа трива і добираю слова: поразки завжди забуваються наче біль важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль складно з’їжджати зі сленгу коли у кров здираєш язик якщо ти звичайно не звик тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому він скаже богові знаєш док мене не кличе твоя труба якщо я весь час боровся з собою хто сказав що це боротьба всі ці підлітки такі беззахисні проти років і їхні серця тверді наче грифель та разом з тим наче грифель крихкі і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа і пластиковою запальничкою прогрівать небеса

«якщо ти надумаєш їхати з цього міста…»

якщо ти надумаєш їхати з цього міста ніби апостол чи добрий нігерський пастор вистукуючи пальцями по словнику хвилюючись зазираючи до нього щомиті шліфуючи гострі камінчики з вервиці складнопідрядних речень в гарячих морських каютах в вагонах середнього класу місто з якого ти щойно емігрував наче стіна якої не мурував наше з тобою дитинство старі гаражі труби розбомбленої водостанції офіцерські швейцарські ножі еміграція камандір це довга тривала путь не буде туману в душі і російських літер в газетах в европі циклон починається і трива мюнхенські турки готуються до різдва в цій не найзеленішій із країн вони кочують родинами на вікенд бачать ранковий сніг за вікнами електричок й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники ірландський студент — юний прихильник ІРА життя для якого рулетка а світ діра святковий дублін теплі в’язані светри кренберіс в плеєрі кмин і тютюн на столі ці ангели тероризму завжди навколо тебе їхній заселений простір їхній святий миколай їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках я буду молитись за тебе і твій маршрут за твій страховий поліс і скати вантажних машин за воду в холодних ріках і листя яке вже палять за все що ти тут забув і що забуваєш тепер де б ти врешті не був за все що забудеш потім та найголовніше — за пам’ять твою за пам’ять

2000

«вона ще не виросла і не втратила голову…»

вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап’ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя вона ще не падала на мокрі матраци і в кров її не вливався поспіх і ще не блукала південними трасами худоба — таврована мов плацкартна постіль ні болю в легенях ні решти блиску в темній траві без кінця і міри й гарячі квіти високого тиску не росли на відкритих ділянках шкіри і друзі на станціях і ріки в селищах дбають про свій подорожній статок і одяг випалюється на сонці все ще вірно тримаючись її лопаток вона ще не може просто померти зализує рани наче конверти чистить зуби мов табельну зброю і засинає поруч з тобою