Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 6

6

2009

«Перечекавши останні сніги…»

Перечекавши останні сніги, вихопившись за сезонні межі, він зняв готівку, віддав борги, і опинився на узбережжі. З легенями, повними тютюну, з кишенями, повними алкоголю, він мовби пробив заслону міцну, не відчуваючи зовсім болю. Крізь теплий туман прослизнувши вужем, щоб гнати похмілля легку химеру, голився краденим фінським ножем і зранку пив солодку мадеру. Братався, ніби останній раз з напарником зі смішним поганялом, про вартість справжніх жіночих прикрас втираючи картярам і мінялам. З кишень витрушуючи пісок, просив сигарети й давав поради, і плакався їм про своїх жінок та бізнес, який забрали араби. Ці довгі розповіді уночі, мов чорне сяйво морів полярних, з ручною мавпою на плечі в прокурених і порожніх більярдних. Й жінки в далеких північних містах, втрачаючи спокій в терпкій жалобі, писали в довгих і тихих листах свої зізнання сумні й розлогі, просили сказати, що ця печаль відійде, так як відходить море, що він скоро вернеться або хоча б що в нього все добре.

2009

«Коли вона повернулась, ближче вже до зими…»

Коли вона повернулась, ближче вже до зими, всі свої літні речі вимінявши на квиток, в теплих її кишенях ховались портові дими, а кров мала колір висушених трояндових пелюсток. І я гортав її книги в перці, кориці й вині, і слухав собі неуважно, як вона залива, і як виростають у темряві, зріючи на глибині, чорний камінь вугілля, зелена рослина трава. І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги, і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок, і чекала кожного вечора, коли вже підуть сніги, але сніг, на відміну від неї, так тоді й не пішов.

Ефіопія

2009

«Він був листоношею в Амстердамі…»

Він був листоношею в Амстердамі, слухав аббу, сидів на трамі, дивився порно у вихідні. Друзі його, пияки-радикали, говорили: «Ми все провтикали, ми, можна сказати, по вуха в лайні. В країні стагнація і мудацтво, лібералізм і продажне лівацтво, і неясно, що нас трима на плаву. Євросоюзом керує сволота. Вони говорять — «Свобода, свобода», а піди-но купи нормальну траву. Але на Сході ще є країна, вона сьогодні, можливо, єдина, де сонце свободи не встигло зайти. Де вірять в людину — вільну, розкуту. Спробуй пробити канали збуту, давай наведемо культурні мости! Там втіха сходить на кожну хату. Церкви московського патріархату знімають вроки і славлять джа. Мануфактура та інші крами там контролюються профспілками, і співом ясніє колгоспна межа! Там п’ють абсент при застудній хворобі. Там демони у жіночій подобі, сховавши в горлі темну пітьму, сповнять усяку твою забаганку. «Давай, чувак, — привези афганку!» — повторювали вони йому. І він ступив на цю дивну трасу. Авіалініями Донбасу, де на сніданок — лише бухло, мріючи про країну шалену, він вилетів за кордони шенгену, лишивши все, що в нього було. Ступивши на землю в місті Донецьку, з усіх іноземних знаючи грецьку, яку тут нібито знали всі, він трапив до рук дивовижній парі — водій на форді й друг на кумарі. І сяяли зорі у всій красі. Водій сказав: «Все нормально, зьома, давай, почувайся у нас як вдома, тут друзі навколо, бачиш і сам. Ти трапив на землю обітовану. Їдьмо в Стаханов, там стільки плану, що вистачить на весь Амстердам!» Був простір вечірньою сутінню скутий. Стояла зима. Починався лютий. І місяць за ними гнався, як птах. Тривожно світилися терикони, на Україну ішли циклони, й душі тонули в глибоких снігах. На сорок п’ятому кілометрі вони застигли в злій круговерті, і тьма огорнула їх мулом густим. Водій промовив: «Йохан, братішка, по ходу, виходить, усім нам кришка, молися своїм растаманським святим!» Замерзло пальне і стихала мова. Смерть надійшла із портів, з Азова, і демон смутку над ними літав. Випивши дезодорант, щоб зігрітись, він намагався комусь додзвонитись, але телефон йому відповідав: «На даний момент абонент недоступний. Життя — процес взагалі підступний, так ніби тонеш серед ріки. Смерть твоя — невелика втрата, просто змінюється оператор, й повільно зникають вхідні дзвінки».