Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 8

8

2007

«Я пам’ятаю голоси…»

Я пам’ятаю голоси, Станційне плетиво предметів, і сутінки, які росли поміж пекарень і буфетів. І сонце соком із цитрин розмащувалось по одежі, випалюючись, як бензин, ховалось за вокзальні вежі. Й відчувши цей прогірклий смак, нічні коханки і мисливці ділили цукор і табак, немов вори на пересилці. І підшивав старий торчок з шинелі зрізані нашивки, і теплі хмари вздовж річок пливли на кримські перешийки. І озирнувшися нараз посеред тиші і огрому, я пригадав раптово вас і говорив собі самому, що в цьому остиганні доль усе вирішує випадок, що чорна квітка алкоголь вам виростає між лопаток, що кожного, хто стереже в цій тиші потяги товарні, по смерті пом’януть лише колійники на сортувальній, що в мить, коли я відійду за бризками нічних припливів, вони оглушать пустоту сигналами локомотивів, і що поштові багажі лежатимуть в станційних залах, криваві й гострі, як ножі, як перець, як смола на шпалах.

2007

«Море дихає чорним теплом…»

Море дихає чорним теплом, розгортається, мов полотно. І три комерсанти сидять за столом, і порівну ділять сухе вино. Туману встояне молоко затікає до піджаків. І перший збиває своїм кулаком хрустких метеликів і жуків. Бо в серці в нього пекучі вогні палають невідомо чому, і темна хвороба останні дні роз’їдає легені йому. Він уже знає, які дива є в цьому мороці і молоці, що значать насправді зелені слова, наколоті на його кулаці. Все, що він бачив, — нічні міста, портові крани і вантажі, тривога, яка вночі вироста і топчеться тобі по душі. Все, що він чув — старі кораблі, друзі, розстріляні впритул, жінка, яка в готельній імлі розповідає щось про Стамбул. Тепер він у цьому тумані сидить, і знає все, і йому все одно. І другий завжди йому дасть кредит, а третій запропонує вино. І я хотів би в кінці життя купитись на цей солодкий обман, перш ніж відчалити без вороття, перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице з друзями, котрі все знають давно, знають, але не говорять про це.

2008

«В серпні тепло витікає з кварталів…»

В серпні тепло витікає з кварталів, і мулом одсвічує дно ріки, і в темряві безпритульні з вокзалів зривають яблук терпкі зірки. І в чорних нічліжках вони таємниче, знаходячи в цьому умовний знак, вивчають печальні дівочі обличчя і курять справжній дорослий табак. І в їхній чіпкій повільній розмові, в їхніх жорстоких дитячих серцях стільки злості й стільки любові, ніби спокою у мерцях. Можливо, колись твердий, ніби гравій, час, що між ними зараз трива, і з їхніх ламаних біографій буде складати нові слова. Можливо, невидимі і примарні в тумані, який пливе догори, солдатами щойно сформованих армій вони ще ставатимуть під прапори, і злість, із якою весь час виростали, будуть мов зброю в руках нести, рвучись на карпатські глухі перевали й займаючи сірі балканські хребти. І найхоробріші в їхніх загонах, ті, що похмуро мовчать, ідучи, ще будуть вішати на балконах ворожок, шулерів і циркачів. Ще буде рватися під катеринку роз’ятрена дезертирська душа, і можна буде купити на ринку хліб і набої до калаша. І в ночі витишені і серпневі зростатимуть часу ламкі хребці, і ластівки літатимуть в небі, і риби плаватимуть у ріці.

2008

«Радість — це те, що дається з боєм.»

Радість — це те, що дається з боєм. Ні краплі смутку, ні краплі сумніву. І я колись стану простим китобоєм, і запишусь на норвезьку посудину. І я колись знатиму корабельні секрети, матиму жили, від праці здуті. Для мене горітимуть червоні комети в зеленого неба в’язкому мазуті. Впливши колись у хвилі безкраї в сірому светрі грубої в’язки, я гнатиму втомлені китові зграї від пляжів Японії до Аляски. І чорні кити, рвучись на свободу, не вірячи, що їх можна дістати, падатимуть із небес у воду, наче підбиті аеростати. Колись це завершиться п’яним застіллям. А поки я сплю на залізній шконці, і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям, і граю в трамваях на губній гармоніці. І життя моє котиться, ніби колесо, не маючи жодного інтересу, солодкими яблуками по укосу, теплими хвилями на Одесу.