Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 38

Вискочивши за поріг кімнати, що стала схожа на акулячу пащу з кількома рядами дерев’яних іклів, я розвернулася до сходів, і саме в цю мить грюкнули вхідні двері, неначе хтось сильним поштовхом відчинив їх навстіж. Потім почулися неспішні кроки по риплячих мостинах першого поверху. Я заклякла.

— Аліна? — покликала обережно, хоча чудово знала, що це не вона. Той, хто йшов унизу, ніс у собі частку чорної сутності цього дому — я відчула це навіть на відстані. Схоже, мені відрізали єдиний шлях до відступу.

Ні. Якщо це Михайло, треба спробувати достукатися до нього. До нього справжнього, якщо такий ще існував. Зараз, коли тутешня сила випросталася на повний зріст і я отримала змогу оцінити її міць, то зрозуміла, що він просто не мав шансів. Він не зміг би опиратися, принаймні довго. Навіть я відчувала, як лізуть мені в голову, порпаються в моїх думках та намагаються переконати, що я програла без бою. А що вже казати про звичайну, не підготовлену до подібного людину? Що він міг їй протиставити?

Я наблизилася до дерев’яних перил і глянула вниз. Кроки тепер чулися якраз піді мною, під площадкою, на якій я стояла. Вони завмерли на мить, неначе цей хтось знав, що я знаходжуся просто над ним, і я уявила, як він стоїть, задерши голову, і дивиться на шпарини між дошками. А потім звук кроків поновився, а разом із ним залунало безтурботне насвистування. Ось рипнула перша сходинка, і в полі мого зору з’явилися плечі чоловіка у картатій сорочці й синіх джинсах. Він повільно підіймався сходами, і кожен рух свідчив про те, що він розуміє — йому поспішати нікуди. І мені теж. Досягши площадки, що з’єднувала секції сходів, він повернув голову і глянув на мене. Так, це був Михайло — я пам’ятала фото, яке Аліна показувала мені в Києві. Але якщо на тій світлині був зображений чоловік приємної зовнішності, з веселим блиском хитрувато примружених очей, то до мене зараз наближалася особа, від якої так і віяло ненавистю, а лице спотворювала крива презирлива усмішка-гримаса. І в обведених темними колами очах блищали не веселощі, а безумство.

— Ах ти ж паскуда, — майже ніжно сказав Михайло, підморгнув і продовжив підйом. — Це приватна власність — ти, суко, в курсі? Боюся, що ні.

— Я тут, щоб допомогти, Михайле, — спокійно відповіла йому я. — Твій розум потребує звільнення.

— Ага, ага, — він вів долонею по перилах, і від тертя шкіри по лакованій поверхні чулося пронизливе скавчання. — Кажи, кажи ще. Мені дуже цікаво, як виправдовуються отакі хвойди, вламуючись до чужих будинків. Кажи, поки ще можеш.

— Де твоя Аліна, Михайле?

Він завмер на секунду, а потім одним ривком подолав останні три сходинки.

— Не переймайся за неї, скоро зустрінетесь. Покладу вас в одну яму.

— Ти повинен боротися, — я пильно вдивлялася йому у вічі, намагаючись прорватися крізь злість у них до глибин його справжнього «я». — Ти повинен зрозуміти, що це не ти говориш. Не ти робиш усе це. Тебе використовують, як маріонетку. Дивись мені в очі, і я зможу тебе вивести. Я допоможу тобі зві...

Три велетенські кроки, й він уже стояв біля мене, міцно стискаючи рукою мою шию. Я захрипіла, силячись зробити ще хоч ковток кисню, але не змогла.

— Ні в біса не переконливо, шльондро. Посаджу-но я тебе на палю, — хватка посилилася, Михайло відірвав мене від підлоги й поніс, як безсиле кошеня, до кімнати, з якої я вибігла. — Може, встигнеш отримати задоволення, перш ніж здохнути.

Я вже уявляла, що станеться, якщо він жбурне моє тіло на ті дошки, які й досі стирчали до стелі, коли несподівано знову отримала можливість дихати. Рука відпустила мене, я стала на власні ноги, але ті не втримали ваги тіла, і я гепнулася на підлогу, одним боком привалившись до стіни коридорчика. А Михайло неначе сказився — закрутився дзиґою й замахав руками, перелякано вигукуючи прокльон за прокльоном. Я витріщилася на нього у намаганні збагнути, що це з ним коїться, й раптом побачила на його голові щось схоже на хутряну шапку. От тільки ця шапка шипіла й нявчала, енергійно відбиваючись від кожної спроби скинути її, і тоді я нарешті зрозуміла. Це ж зниклий Алінин кіт! Наскільки я бачила, він намертво вчепився у голову Михайла і, схоже, збирався протриматися там якомога довше. Господи, благослови цю тварину!

Я схопилася на ноги з наміром скористатися моментом і проскочити повз Михайла до сходів, та не довелося — він налетів на перила, перевалився через них і разом з котом рухнув униз. Падіння знаменувалося голосним гуркотом, скриком і тріском зламаної деревини, які змінилися цілковитою тишею, незвичною після божевільних подій останніх десяти хвилин.

На те, щоб прийти до тями, часу було небагато. Я зробила кілька глибоких вдихів-видихів, в голові прояснилося, і я почала обережно спускатися сходами, витягаючи шию, щоб побачити результат Михайлового падіння. Сподіваюся, він нічого собі не зламав. Може, зі сторони й видається дивним, що я переймаюся чоловіком, якого побачила вперше в житті і який при цьому намагався мене задушити, та я чудово знала, що це справа хоч і його рук, але не його волі. І в його очах мені таки вдалося побачити щось справжнє — частинку усвідомлення власної безпомічності проти сили, що якимось чином пролізла в його тіло й душу. А отже — шанси все ще були.

Михайло нерухомо лежав на спині внизу, ногами на східцях, а тулубом з безвільно розкинутими руками — на дощатій підлозі вітальні. Очі заплющені, обличчя розслаблене. А кіт, що мене врятував (Тигра, згадала я ім’я цього смугастого героя), стояв поруч, обіпершись передніми лапами на його груди, уважно принюхувався до його дихання й виглядав цілим і неушкодженим. Коли я присіла поруч, Тигра окинув мене довірливим поглядом примружених зелених очей і щось коротко буркнув.

— Дякую, що врятував мені життя, — тихо мовила я до нього, потім переключилася на Михайла. Обережно приклала руку до його чола, але ніяких фізичних пошкоджень не відчула. І зовні теж не зауважила, незважаючи, звісно, на глибокі подряпини на скронях, залишені бравим котом. Михайло просто вимкнувся. Непритомність була дуже глибокою, але скільки вона триватиме, я сказати не могла.

На дворі почулося тупотіння, а потім у вхідні двері ввалилася Аліна — бліда, захекана й перелякана, її очі на брудному обличчі буквально вилазили з орбіт. Побачивши живописну картину біля сходів, вона закам’яніла.

— Що... — тільки й змогла прохрипіти.

— З ним усе гаразд, — поспішно запевнила її я. — Просто непритомний. Він упав зі сходів.

— Господи... що... Тигра? А ти що тут...

— На пояснення немає часу, — увірвала я її, знову відчувши якісь недобрі зміни в атмосфері дому. — Аліно, ми мусимо мерщій винести Михайла з будинку чимдалі. Але перед цим треба зв’язати йому руки й ноги, тому, будь ласка, знайдіть щось довге й міцне.

Слава Богу, двічі повторювати не довелося — я навіть не встигла договорити, як Аліна кинулася в двері праворуч від сходів. Там щось залізне важко грюкнулося на підлогу, потім тріснула пластмаса, і секунд за п’ять вона знову приєдналася до мене з двома товстими кабелями живлення, які напевно висмикнула з комп’ютера й монітора. Очі в неї все ще були дикі, а опинившись поруч, я помітила, як її тіло дрібно тремтить, неначе відходячи від шоку. І ще... дивний запах. Я втягнула ніздрями повітря і раптом зрозуміла.

— Господи, Аліно, від вас пахне так, неначе ви щойно з трупарні!

— На пояснення немає часу, — нервово кинула вона мені мої ж слова. — Давайте перекотимо його на живіт.

Ми напружилися й так-сяк перевернули Михайла, стягши його зі сходів. Опинившись обличчям на підлозі, той застогнав. Я боялася, що за хвилину чи дві він отямиться і тоді нам буде непереливки. Наче підтверджуючи цю думку, Тигра поруч із нами видав низьке утробне гарчання.

— У вас на шиї синці, — зауважила Аліна. — Це він?

— Так.

— В’яжіть руки, — вона тицьнула мені один з дротів. — А я візьмуся за ноги.

Я закрутила кабель навколо складених навхрест за спиною рук Михайла, продовжуючи прислухатися до своїх відчуттів. Тепер мені не потрібна була рамочка, щоб напевно сказати, що з секунди на секунду на нас чекає чергова порція паранормальних явищ. Повітря стало сухим, а звідусіль наростав низький гул, що сприймався скоріше мозком, ніж вухами. Це була чиста лють безтілесної істоти.