Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 43

І тут я згадала, що Таня все ще там. О Господи, Боже, вона хоч жива?!

Я підвелася з місива розчавлених решток і наступної миті вже бігла до будинку, навіть не затримавшись біля Михайла, котрий, очманіло вирячивши очі, напівлежав між машинами. З ним тепер усе буде добре. А наша рятівниця, якщо вона вціліла, могла потребувати допомоги. Якщо вціліла... Я навіть уявити собі не могла, що ж відбувалося всередині, але здогадувалася, що це було куди страшніше бурі зовні. І я молилася, щоб їй пощастило, адже тільки везіння могло зберегти їй життя в замкнених нутрощах диявольського дому.

— Таню!

Будинок втратив свою лякаючу атмосферу — я більше не боялася його. Тепер це була сама лише бездушна цегла.

— Таню!!

І вона з’явилася — буквально випала з дверей, саме коли я простягнула до них руку. Її тендітна фігурка просто впала у мої обійми, але, оскільки я була не готова до цього, ми обидві повалилися у траву біля входу. Та я вже бачила — вона жива. Вкрита чимось схожим на попіл, з брудним обличчям, розідраною одежею й підсмаленим у деяких місцях волоссям. Але — жива!

— Аліно, — прохрипіла вона і зробила знак рукою, щоби я нахилилась до неї. Від цього жесту в мене впало серце. Тільки не це — невже вона все ж помирає? Ні, тільки не після всього. Це ж несправедливо!

Я нахилила голову до її вуст, боячись того, що вона збирається мені сказати.

— Аліно... — після паузи, що тривала цілу вічність, Таня прохрипіла: — Боюся, я змушена відмовити тобі у знижці.

Й підморгнула.

А я закинула голову до неба, яке рішуче відвойовувало у свинцевих загарбників свою природну голубінь... і, заливаючись сльозами, зареготала.

Тетяна / Епілог

От і все. Епілог. Для цих двох усе скінчилося. Та й не тільки для них. Ця перемога — новий рівень і для мене також. Не думала, що виявлюся здатною на таке... Що ж, ще один заслужений привід пишатися собою. Можна сказати, заслужений потом і кров’ю. Якби екстрасенсам давали державні нагороди, я була б уже кавалером ордена Слави.

Те, що сталося зі мною в цьому домі, відкрило повну міру моїх можливостей. Можливостей великих, майже безмежних. Що ж, з огляду на те, що я ненавиджу обмеження в будь-якому вигляді, це мене, безперечно, тішить.

Михайло і Аліна готові їхати звідси просто зараз. І я їх розумію. Вони зробили все, що могли. Михайло вже не хоче й думати ані про будинок, ані про покинуте десь у лісі авто. Щойно ми поховали те, що залишилося від Ореста, у викопаній Михайлом ямі. Аліна у цій церемонії участі не брала. Сказала, що радше відрубає собі руку, аніж добровільно кине на того монстра бодай грудку землі. Це також не важко зрозуміти. Про решту тіл подбаю особисто я — принаймні я обіцяю їм саме це. Я кажу, що повернуся сюди якнайшвидше з моїм знайомим священиком та кількома людьми, що зможуть швидко і без зайвого галасу організувати гідний похорон усім жертвам. Крізь пекельну втому на обличчях моєї пари проступає неабияке полегшення, і ось вони уже в машині. Я кидаю останній погляд на цей дім, що став справжнісіньким полем бою, і теж сідаю на заднє сидіння джипу.

Перш ніж завести двигун, Аліна повертає до мене голову, і дякує за все, що я для них зробила. Її голос тремтить і зривається, та у дзеркало заднього виду я бачу, як вона посміхається. Михайло підтверджує кожне слово дружини вагомим кивком, а потім теж бурмоче щось вдячне, ледь опираючись сну. З його колін на мене не мигаючи дивиться Тигра... здається, трохи підозріло?

Я майже щиро усміхаюся їм усім у відповідь, подумки відзначивши, наскільки легко мені здалося звикнути до цього тіла.

— Завжди до ваших послуг, — кажу я солоденьким голоском, а ручка кухонного ножа, завбачливо прихопленого з дому, акуратно опускається з рукава в мою долоню.

Я не збираюся дати їм виїхати за ворота.

Кінець