Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 95

Раптом я згадала, що сталося з Парисом, коли повернувся Ромео. Сцена в книзі була проста: Вони б’ються. Парис падає.

Але це безглуздо. Неможливо.

– Гаразд, – сказала я і глибоко вдихнула, похитавши головою, щоб відігнати погані думки. – Нічого такого ніколи не станеться, тож немає сенсу через це турбуватися. А ти знаєш, що, мабуть, у цю мить Чарлі нервово дивиться на годинник. Тобі ліпше негайно відвезти мене додому, якщо не хочеш, щоб у мене були проблеми через запізнення.

Я обернулася до Едварда та спробувала весело усміхнутися.

Щоразу, коли я дивилася на нього, на його неймовірно вродливе обличчя, моє серце починало битися з подвійною силою. А зараз воно билося ще швидше. Я впізнала цей вираз на за стиглому, мов у статуї, обличчі.

– Тепер у тебе значно більші неприємності, Белло, – прошепотів він крізь нерухомі губи.

Я притиснулася до нього ближче, обнявши його за руку й прослідкувавши за його поглядом. Не знаю, що я очікувала побачити – можливо, Вікторію, яка стоїть посеред вулиці, її вогненно-руде волосся майорить на вітрі… чи півдюжини темних фігур у чорних плащах… чи зграю злих вовків. Але я взагалі нічого не побачила.

– Що? Що таке? Він глибоко вдихнув:

– Чарлі…

– Тато? – зойкнула я.

Едвард подивився на мене, і вираз його обличчя був таким спокійним, що цього було достатньо, аби втихомирити мою паніку.

– Чарлі… мабуть, насправді не збирається тебе вбивати, але він над цим міркує, – сказав мені Едвард. Він знову рушив по моїй вулиці, але проїхав мій дім і зупинився біля самого лісу.

– Що ж я таке накоїла? – мовила я задихаючись.

Едвард озирнувся на будинок Чарлі. Я знову прослідкувала за його поглядом і вперше помітила, що поряд із батьковою машиною припарковане ще щось. Блискуче, яскраво-червоне, його неможливо було не помітити. Мій мотоцикл гордо блищав на тлі похмурої вулиці.

Едвард сказав, що Чарлі ладен мене убити, тож виходить, він знає, що цей мотоцикл – мій. За цією зрадою могла стояти тільки одна людина.

– Ні! – крикнула я. – Чому? Чому Джейкоб учинив так зі мною?

Зрада вжалила мене мов оса. Я беззастережно довіряла Джейкобу – я довірила йому всі свої, навіть найменші, таємниці. Я вважала його своєю тихою гаванню – людиною, на яку завжди можна покластися. Звісно, зараз стосунки між нами трохи напружені, але я не думала, що вони аж так змінилися. Я гадала, що такі речі не міняються!

І що я зробила, щоб таке заслужити? Чарлі просто оскаженіє – і це ще не найгірше; це завдасть йому болю, а ще він хвилюватиметься. Хіба не достатньо того, що він уже пережив? Я ніколи б не подумала, що Джейкоб може бути таким дріб’язковим і підлим. На очах виступили сльози, але я плакала не тому, що мені було сумно. Мене зрадили. Несподівано я так оскаженіла, що моя голова мало не вибухнула від люті.

– Він досі тут? – прошипіла я.

– Так. Чекає на нас отам, – мовив Едвард, кинувши погляд у бік доріжки, яка розділяла ліс надвоє.

Я вискочила з машини, кидаючись до дерев із руками, вже стиснутими в кулаки, готова декого відлупцювати.

І чому Едвард настільки швидший за мене?

Він схопив мене за талію, перш ніж я встигла зробити бодай крок.

– Відпусти мене! Я не збираюся його вбивати! Зрадник! – вигукувала я в напрямку дерев.

– Тихіше, Чарлі може почути, – попередив мене Едвард. – А якщо він затягне тебе в дім, то одразу замурує двері.

Я інстинктивно поглянула на будинок. І все, що я побачила, – це свій яскравий червоний мотоцикл. У голові знову закалатало.

– Тільки дай мені з’ясувати стосунки з Джейкобом, а тоді я подбаю про Чарлі, – даремно пручалася я, намагаючись вивільнитися.

– Джейкоб Блек хоче побачити мене. Тому він досі тут.

Це мене зупинило, на мене немов відро холодної води вилили – Джейк хоче битися у мене на очах. Мої руки затремтіли. Вони б’ються. Парис падає.

Я була зла, але не настільки.

– Він хоче побалакати? – запитала я.

– Щось таке.

– Навіщо йому це? – мій голос тремтів.

Едвард забрав волосся з мого обличчя й погладив мене по голові.

– Не хвилюйся, він прийшов сюди не для того, щоб битися зі мною. Він тут із посланням… від зграї.

– Ось воно що.

Едвард знову подивився на будинок, тоді дужче обняв мене за талію й підштовхнув до лісу.

– Нам слід поспішати. Чарлі ледве себе контролює.

Нам не довелося йти далеко; Джейкоб чекав майже на самому початку стежини. Він стояв, спершись на вкрите мохом дерево, і чекав; його обличчя було таким незворушним і жорстоким, як я й очікувала. Спочатку він подивився на мене, а тоді на Едварда. Його губи розтягнулися в зневажливій посмішці, і він відійшов від дерева. Стояв босоніж, трохи нахилившись уперед, його тремтячі руки були стиснуті в кулаки. Він здавався ще більшим, ніж тоді, коли я востаннє його бачила. Це неможливо, але він досі ріс. Був би набагато вищий від Едварда, якби вони стали поруч.

Проте Едвард зупинився, щойно ми угледіли Джейкоба, залишаючи між нами досить широкий простір. Едвард розвернувся так, щоб заслонити мене своїм тілом. Я визирнула з-за його спини, щоб подивитися на Джейкоба – щоб обпекти його звинувачувальним поглядом.

Я гадала, що коли побачу його ображений, цинічний вираз обличчя, то розізлюся ще дужче. Але все сталося зовсім навпаки, його вираз нагадав мені нашу останню зустріч, коли ми прощалися – тоді на його очах виступили сльози. Коли я уздріла Джейкоба, моя злість зникла, її немов рукою зняло. Я стільки часу його не бачила – не хотіла, щоб наша зустріч була саме такою.

– Белло, – мовив Джейкоб замість привітання і кивнув, ні на мить не відводячи очей від Едварда.

– Чому? – прошепотіла я, намагаючись здавити сльози в горлі. – Як ти міг учинити так зі мною, Джейкобе?

Зневажлива посмішка зникла, але його обличчя залишилося таким самим твердим і незворушним.

– Так буде краще.

– І що це означає? Ти хочеш, щоб Чарлі мене придушив? Чи, може, щоб у нього стався серцевий напад, як у Гаррі? Який злий ти б не був на мене, як ти міг вчинити так із ним?

Джейкоб здригнувся, і його брови зійшлися на переніссі, але він не відповів.

– Він не хотів нікому нашкодити – просто хотів тебе покарати, щоб тобі не дозволили проводити час зі мною, – пробурмотів Едвард, озвучивши те, що не зміг вимовити Джейкоб.

Коли Джейкоб знову поглянув на Едварда, в його очах спалахнула ненависть.

– Ах, Джейку! – застогнала я. – Я вже й так покарана! Як гадаєш, чому я ще досі не приїхала в Ла-Пуш і не надавала тобі стусанів за те, що ти уникаєш мене й не відповідаєш на мої телефонні дзвінки?

Джейкоб знову подивився на мене, здається, мої слова його спантеличили.

– Саме тому? – запитав він, а тоді міцно стиснув щелепи, немов жалкуючи, що порушив мовчанку.

– Він думав, що тебе не пускаю я, а не Чарлі, – знову пояснив Едвард.

– Припини це, – огризнувся Джейкоб.

Едвард не відповів. Джейкоб здригнувся, а тоді зціпив зуби так само міцно, як кулаки.

– Белла не перебільшувала, розказуючи про твої… вміння, – процідив він крізь зуби. – Отже, ти уже напевно знаєш, для чого я тут.

– Так, – погодився Едвард. – Але перш ніж ти почнеш, я хочу дещо сказати.

Джейкоб чекав, нервово стискаючи і розтискаючи кулаки, намагаючись себе контролювати.

– Дякую, – мовив Едвард, і говорив він щиро. – Я ніколи не зможу висловити тобі, наскільки я вдячний. Я тобі заборгував, я завдячую тобі рештою свого… існування.

Джейкоб здивовано дивився на нього, від несподіваного повороту розмови його руки перестали тремтіти. Він обмінявся коротким поглядом зі мною, але моє обличчя було таке ж спантеличене, як і його.

– За те, що ти надихав Беллу до життя, – пояснив Едвард грубуватим палким голосом. – Коли мене… не було.

– Едварде… – почала я, але він підняв руку, його очі дивилися на Джейкоба.

На обличчі Джейкоба відбилося розуміння, перш ніж з’явилася незворушна маска.