Xронос - Антипович Тарас - Страница 24

— Заходити організовано і тихо! Експонати руками не торкати! — крикнула Сарделька і увійшла перша.

Старшокласники іржали й гикали. Ніхто не боявся Сардельки — ця нова викладачка естетики була молода й негарна, а до всього одягнута виклично і без смаку. Більшість учнів мистецької гімназії навіть не знали, як її насправді звати.

Осінні холоди ще не вкрили одягом дівочі принади, що просто сліпили голодне юнацтво. Користаючи з тісноти, Романо ущипнув Анетту за тугий задок і швидко прошмигнув далі з абстрагованою фізією. Анетта скрикнула низьким і сексуальним голосом. Вона подобалась у класі всім, тому не знала, від кого саме отримала такий банальний знак уваги.

Романо долучився до натовпу в першій залі. Сарделька стала навшпиньки в колі учнів, щоб її краще бачили.

— Для особливо забудькуватих нагадую: молоді люди, ми з вами сьогодні відвідуємо виставку найдорожчого художника світу Дімона Хреста. Всі вже зайшли? — Сарделька повертіла головою. — Про застосування хронотехнологій в сучасному мистецтві ми з вами вели мову на останньому занятті. Цей напрям уже називають окремою епохою — темпоральним мистецтвом, або temporary art. Тепер питання на засипку: як називається ефект духовного очищення під час сприйняття мистецьких творів?

— Каа-тар-сис… — простогнав клас.

— Правильно. Саме його я вам і бажаю. Виставка розміщена у кількох залах. Рекомендую вам не ходити цілим стадом, а розосередитися, бо нічого не побачите. Зустрічаємося на вході рівно за годину.

Романо думав про Анетині сідниці і не потребував жодного катарсису. Біля неї тим часом уже крутилися Іван з Андроном, а вона приймала їхні залицяння так, наче їй підходить кожен із них. Настрій у Романо зіпсувався. Він читав, що таке невситиме бажання підкорювати всіх підряд представників чоловічої статі трапляється у дівчат, яким забракло батьківської любові. Тата в Анетти справді не було, тож пасія з неї була ризикована.

Романо забився до зали, в якій було найменше однокласників, і знічев'я роздивлявся об'єкт роботи Дімона Хреста. Посеред залу бовваніла чи то будка, чи то кабіна. «Коли трава була зеленіша» — прочитав на ній Романо. Так називався цей проект.

Анотація запрошувала увійти і поглянути на світ «старими очима». У кабіні слід було одягти спеціальний хроноковпак, запрограмований на те, щоб гранично збільшити біологічний вік головного мозку реципієнта, не змінюючи решти його фізичних параметрів. Повернення до початкового віку і стану нейронів гарантувалося одразу після зняття ковпака. Романо вирішив скористатися тим запрошенням на зло самому собі.

Він прочинив двері кабіни й опинився у мініатюрному приміщенні розміром із ванну кімнату. Навіть дзеркало тут було передбачене. На підставці прямо перед носом лежав підсвічений шматок дерну, порослий свіжо-зеленою травою. Травичку ворушив штучний вітерець, підведений через прозорий шланг. Зверху на пружині звисав ковпак. Його тканина була настільки еластична, що здавалася живою шкірою. Романо потягнув його вниз, закріпив на голові. Зиркнув у дзеркало: ковпак мав форму бандитської панчохи з двома круглими отворами для очей. На лобі виступали овальні потовщення. З них повільно висунулися два електронні вусики і захиталися в повітрі. Романо посміхнувся — тепер у ковпаку він нагадав собі мультиплікаційного муравлика.

Голова нагло заболіла, і так само несподівано біль відступив. Трава перестала ворушитися — мабуть, такий ефект був передбачений, щоб глядач зосередив погляд на ній. Натомість Романо згадав про Анетту і здивувався сам собі — її краса в цю мить не зродила в ньому звичної жаги і муки, так наче його пам'ять ішла до того спогаду через величезну відстань. Юність Анетти радше викликала в ньому зворушення і щем ностальгії.

Власні обриси у дзеркалі виглядали тепер розмито. Нарешті він згадав про траву. Придивився. Вона не змінилася. Зате змінилося його відчуття трави. Притупилося його переживання трави. Враження стали обережними, приглушеними, дистанційованими. Він без зусиль вловив суть цього нехитрого атракціону, влаштованого Дімоном Хрестом. Однак власні почуття здалися йому ще складнішими й заплутанішими. Якщо кохання так старіє разом із мозком, то воно не має нічого спільного з душею. Чи, може, мозок і є душа? І тоді вона старіє разом із тілом, а отже — не вічна? То чи ж існує вона взагалі?

Романо зняв ковпак. Трава знову заворушилася. Поступово яскравість сприйняття світу повернулася до нього, але цей короткочасний досвід старості щось змінив. У ньому наче зійшли сумніви, які вже важко було виполоти.

Романо забрів до наступної зали. Навколо об'єкта юрмилися й охали однокласники. Дівчата витримували видовище довше, хлопці ж квапливо підходили й відходили геть. «Пульс міленіуму (перфоменс)» — прочитав Романо претензійну назву твору. А ось і сам твір: у скляному кубі поміщений циліндр із мішком прозоро-рожевої плоті, обплетеної червоною кровоносною сіткою. Мішок був наповнений каламутною рідиною, до нього було під'єднано низку трубок. Він то роздимався, як колесо, то знову тоншав — і так безперервно. З відстані десяти кроків здавалося, що це дихає відокремлена від тіла легеня. Романо підійшов ближче.

— Штучна матка, — шепнув йому хтось із однокласників.

Справді, у «мішку» просвічував живий ембріон, що ритмічно виростав до розмірів немовляти і знову зменшувався, стаючи ледь помітним пуголовком. В анотації до проекту було написано, що рушієм перфоменсу є генератор перемінного біотайму, під'єднаний до заплідненої штучної матки для створення періодичного коливання віку плоду. Перфоменс не вразив Романо. Радше викликав гидливість. До того ж він назвав би його дотепніше: «Дитина, що ненавидить творчість Дімона Хреста».

Він трохи покружляв залою в задумі, а коли виходив, зіштовхнувся з Анеттою і вперше не почервонів, дивлячись їй прямо в зіниці. Такого з ним не бувало в останні роки. Досі він завжди закипав, мов рак, від самого усвідомлення, що вона все помічає, сприймає як належне і не збирається нічого з ним робити.

— Ти вже бачив труп у п'ятій залі? — збуджено спитала вона і, як завше, не чекаючи відповіді, спрямувала свої стопи далі.

Романо кольнув дивний здогад: його любовне почуття підупало на силі, принісши йому відчутне полегшення. Він побрів до п'ятої зали. Крикливі однокласники цього разу стояли у гробовій тиші. Була тут і остовпіла Сарделька. Пронизана естетичним співпереживанням, вона забула дидактичний тон і викладацький обов'язок.

Романо мав звичку спочатку шукати очима назву твору, а потім — сам твір. Перфоменс називався «Самоусвідомлення плоті». Романо протиснувся ближче. На підлозі лежав скляний саркофаг. Те, що Романо побачив усередині, можна було назвати суцільним кишінням. Це кишіння помітно зростало, ніби пінилося чорною піною, аж доки розсипалося на порох. Та не минуло й кількох секунд, як воно відновилося в зворотному напрямку. Романо втомлено заплющив очі, порахував до десяти і розплющив їх саме тоді, коли у саркофазі стали помітні обриси людського тіла. Сліди тління поступово зникали з нього, сам його колір із темного ставав світлішим, і врешті випарувалися останні трупні плями. Романо знав, що буде далі. У саркофазі лежав голий мертвий чоловік. І він знову починав псуватися.

Анотація до об'єкта була доволі розлогою. Такий маятниковий «розвиток» трупа став можливий завдяки ноу-хау темпоральних танатологів. Вони виділили так званий анти-час, що нібито міститься в мертвих організмах. Зміною напрямку анти-часу в певних межах вдавалося досягти ефекту «старіння» й «омолодження» трупа. Дімон Хрест просто зациклив ці два процеси у своїй роботі.

Романо подумав, що наступним перфоменсом великого Дімона могло би бути творення зомбі — живих ходячих мерців. Шкода, що поєднати час і анти-час у межах одного тіла поки що нікому не вдавалося. Технології все ж відставали від естетичних запитів сьогодення.

Романо уявив Анетту в цьому саркофазі. Йому раптом сподобалося думати про неї саме так, у рамцях аналогічних коливань анти-часу. Доречно згадалося «Падло» Бодлера — чи не єдине з курсу світової поезії, на що Романо звернув увагу: