Xронос - Антипович Тарас - Страница 27

— Починайте операцію, — скомандував міністр по телефону.

Черево гелікоптера перестало метати паперову ікру агітації. Тисячі очей дивилися із землі на потворного металевого джмеля з підсвідомим очікуванням. У залі для урядових засідань чекали ще палкіше. Кожен із високих державних мужів устиг порахувати до восьми, і ще раз порахувати до восьми, і ще раз. Проте нічого не відбувалося.

Нарешті міністр оборони, тремтячи нижньою щелепою, набрав на своєму мобільному оперативну групу вертольота.

— Турбіна не спрацювала, — він обм'як і сів у крісло.

— Як не спрацювала? Такого не може бути, — затріпався Фред в істериці.

— Не довго ж ви, Фреді, побули магістром Вічності! — процідив крізь зуби ВМ.

У руці Великого Магістра виникла його улюблена іменна «Берета». Фред відсахнувся, спробував було вирватися із зали, але куля влучила йому в спину. Він упав на живіт, спромігся на кілька плавальних рухів руками, а потім затих.

— Як бачите, без старих методів не обійтися. Розстрілюйте цих плебеїв! — рявкнув ВМ, аж луна пішла під склепінням.

— Я прошу про відставку, — глухо мовив міністр оборони.

— Прохання задовольняю! — крикнув ВМ і вистрелив у голову міністрові. — Ну, хто ще хоче у відставку? Хто?!!

— Я дам команду військам, — проказав сполотнілий президент і, схопившись за телефон, вискочив у коридор. Там він підійшов до дверей відомчого ліфту, набрав код допуску і зник у кабіні.

Із кабмінівського двору через бічні ворота, як таргани, полізли танки. Протестанти відходили, поки було куди ущільнюватися, але передні ряди дуже скоро опинилися під сталевими гусеницями. Танки вишикувались у ряд. Пролунав перший залп, другий, третій. Однак хаос охопив лише частину людської маси. Більшість людей, яких не зачепило снарядами, продовжували стояти на своїх місцях. Якась невідома сила тримала їх на місці. Лише дехто кинувся врозтіч, чавлячи одне одного на ходу. А частина натовпу, навпаки, рушила вперед, прямо на урядову будівлю, оточену автоматниками. Із гелікоптера виткнувся кулеметник і почав лити свинець згори.

Великий Магістр із вибалушеними очима стояв перед вікном. Решта етернітів, як полохлива зграя, збилися в купу коло круглого столу. Їм узагалі не хотілося дивитися за вікно. Із їхніх пересохлих ротів усе частіше зривалося слово «ізоляція». Усі вони в цей час думали про свої закордонні рахунки, які неминуче будуть заморожені після цього звірства.

Вони не одразу помітили, як із ліфта, опираючись на стіну, вийшов сивий старець у знайомому їм бездоганному костюмі. Коли він переступив поріг зали, через канонаду ніхто не розчув його слів.

— Це ж президент! — раптом вигукнув хтось із членів ордену.

Старцеві допомогли сісти в крісло. Голова його ледве трималася на в'язах, із рота бульбила слина.

— Він прорвавшя… Прорвавшя шюди… — мимрив президент беззубим ротом.

— Хто прорвався? — потряс його Великий Магістр.

— Отечь Теодор… Ушя наша охорона… штала штара, як я. Жодного шправжнього тіла на вешь уряд… Шамі мумії… — промовив президент із болем і поринув у небуття.

Етерніти забігали по залу, натикаючись одне на одного. Хтось заліз у сервант із державницькими сувенірами, виваливши на підлогу скіпетр Великого Магістра, кілька позолочених тарілок і кришталевий сервіз. Найгладкіші навкарачки сунулися під стіл, стогнали й рохкали. Решта спромоглися тільки на німу сцену. Розсудливість зберігав єдиний ВМ. Він замкнув двері зали зсередини і зайняв місце у кутку, звідки добре проглядався вхід до зали. Важка «Берета» в руці давала йому якусь надію. Але коли в коридорі почувся тупіт ніг, навіть його змертвіла душа скуйовдилася від страху.

Двері вилетіли після третього удару. До зали увійшли троє кремезних беззбройних чоловіків. Великий Магістр зачаївся і спочатку силкувався зрозуміти, у кого стріляти, а потім вирішив, що треба класти всіх непроханих гостей підряд, і відкрив вогонь.

Не встигли змовкнути стогони на підлозі, як за тими трьома з'явилися ще двоє. Вони на своїх плечах несли голомозого старого із довгою закривавленою бородою. На грудях у нього повінню розходилася кров із рани.

— Отче, ми прийшли, — сказав один із прибульців і торкнувся голови отця Теодора.

Той із зусиллям розплющив очі, оперся на ноги. Великий Магістр висунувся зі свого кутка і зустрівся поглядом із отцем Теодором.

— Ось де ти… Сатанаїл, — вимовив отець.

Великий Магістр помітив, що з обличчями і тілами всіх етернітів коїться якась фатальна переміна. Вони наче розпадалися на шматки. Особливо разюче виглядав міністр охорони здоров'я, чиї рожеві щоки зів'яли до землисто-сірого відтінку і вкрилися струпом. ВМ навів дуло на отця Теодора і вгледів свої власні ручищі, що ходили ходуном і морщилися від корозії часу. ВМ спустив курок і завалився навзнак із лицем, яке більше скидалося на оскалений кажанячий писок. Отець гойднувся від кулі, але його підтримали і поклали горілиць на стіл.

— Прийми, Господи… Далі не дійду, — прошепотів отець Теодор і замовк з усевидющими тихими очима.

Квітень 2047

Повернення

Лайза розвішала на балконі випраний одяг, витягла з духовки недільний торт. Сіла перед телевізором дивитися черговий серіал. Данко мав прийти з тренування за півгодини. Вона певний час стежила за перипетіями життя якоїсь неблагополучної сім'ї, потім втратила сюжетну нитку. Телевізійна картинка перетворилася на тло для невеселих роздумів про власне життя, позбавлене перипетій. У такі моменти Лайза уявляла, як вона лежить у ванній із порізаними венами, а на неї з докором і відразою дивиться син. Власне, якби не він, хто знає, може, вона б уже й реалізувала свої суїцидальні фантазії.

У двері подзвонили. Вона відзначила, що Данко сьогодні впорався надто рано. Відчинила. На порозі стояв повністю голий Артур — її чоловік, людина, а не страусопітек. У Лайзи відібрало мову. Артур обійняв її. Так і завмерли.

— Прости мені все, — сказав він ледве чутно.

— Я вірила, вірила, що ти прийдеш! Ну заходь, заходь, чого стоїш голяка, — заридала Лайза. — Але як це могло статися? Таке чудо — і з нами… такими слабими, тупими…

— Пророк. Він був сьогодні у нашому звіринці. Сказав, що я вільний, — усміхнувся Артур, милуючись жінкою.

— Як? Я чула, його вбили!

— Не знаю, живий він чи мертвий. Але він є.

Торн сидів на ліжку, вчепившись руками у своє посічене немите сиве волосся. За спиною в нього лежала бездиханна Марта. Торн безгучно плакав, тратячи глузд. У напівтемряві спальні йому марилися духи, прозорі, як медузи, схожі на зіграні ним і давно забуті ролі. У відчаї він уже готовий був із ними заговорити, але не знав, про що. Несподівано від компанії тих духів відокремився один, схожий чи то на Зевса, чи на Короля Ліра.

— Чого плачеш, чоловіче? — шелеснув він.

— Могла ще жити, але не хотіла… Померла силою волі, — простогнав Торн, вдивляючись у сизого привида.

— Неможливо вмерти силою волі. Я сам колись пробував. Не вийшло. Такої волі людям не дано, — прошепотів той розважливо.

— Згинь, не знущайся, — ще більше похилився Торн.

— Дівчино, вставай, бо твій час із тобою, — дмухнув дух на Марту.

За спиною в Торна скрипнуло ліжко. Він озирнувся. Свідомість його сприймала все, як галюцинацію, однак очі тепер бачили дуже чітко. Він відгорнув зі свого лоба пасмо смоляного волосся. Марта потяглася, позіхнула, вигнула звабливий стан, показала свій швидкий язичок, поманила Торна пальцем до себе. Їм обом знову було по тридцять. Вони любили одне одного. Торн пошукав очима духа, але того в кімнаті вже не було.

І Торнові нараз відкрився увесь його шлях — це випробування старістю, яке він сяк-так, але витримав. Витримав, довівши собі, що втрачене повертається, якщо ти не осквернився заради його повернення.