Xронос - Антипович Тарас - Страница 3

— Юзається простіше, ніж мобілка, — пояснював Грегор. — Акумулятор заряджати раз на тиждень. Якщо хочеш забрати десять років, вмикаєш режим хроноферезу і на панелі виставляєш «десятку», а потім тиснеш курок-стартер. Якщо хочеш десять років і ще місяць, то через кому після років пишеш «30», тобто кількість діб. Щоб «обнулити» клієнта, вибираєш на панелі «АВТО». Тоді з нього за дефолтом викачається весь біотайм. Лишиться олдовий труп. Може, ще посмикається кілька годин.

— Приставляти до тіла можна в будь-якому місці?

— Де завгодно. Дівайс ловить темпоральне поле, а воно в кожній клітині фонить. Одяг не дає протекції. Перед цією штукою всі ми голі, брат. Світити її нікому не можна. Поліцаям не попадайся. Якщо женуться, непомітно викинь дівайс, запам'ятай місце, щоб потім повернутися і підібрати. Пам'ятай, що дівайс коштує більше, ніж усе твоє життя. Не ображайся. Так є.

Грегор промишляв біочасовим грабіжництвом. Разом з колегами по ремеслу він «чистив» запізнілих перехожих і самотніх пасажирів транспорту, п'яних і слабких, немовлят і ветхих стариганів. Для кожної операції було достатньо кількох секунд контакту хрономата з тілом жертви, яке мало бути відносно нього нерухомим. Крадений час зливали перекупникам, які добряче платили за кожен біологічний рік. Бізнес розвивався.

— Логіка проста. Сам розумієш, у малих кіндерах — найбільше нереалізованого тайму. В олдових кадрах — найменше. Так що перші нам пріоритетніші, — Грегор дістав свій хрономат, покрутив у пальцях. — Час — це гроші — тепер уже в абсолютно прямому сенсі. Зіллєш сотню років — купиш собі добру хату. Як у мене. Ще за п'ятдесят — добре авто. Як у мене. Бригадиром після мене станеш ти, колектив не проти. А я вийду на заслужений відпочинок. Твій час настав. Конкуренція на ринку назріває нехила. Треба більше надійних людей, більше дівайсів. Так що ти нам потрібен, брат. Ю-а-велкам.

— Чому ти хочеш відійти? — здивувався Макси-мільян.

— Я вже злив баригам років шістсот. Тепер складаю все бабло на рахунок, на відсотки живу. Я набігався по підворітнях… — Грегор зробив важку паузу. — І знаєш… мені кіндери сняться… Ну, ті, яких ми «обнулили»… Кляті кіндери… Але ти про це не думай, ти сам іще кіндер.

Грегор відійшов на кухню погодувати пса. Тим часом Макс узяв до рук братів хрономат. Потерті клавіші на панелі й тріщинка на корпусі засвідчили, що пристрій уже витримав не одну операцію. Макс поклацав режимами. На мікро-сервері братового хрономата зберігався тридцятирічний резерв.

— Чому ти не зливаєш весь тайм із дівайса? — спитав Макс.

— Поюзай свій брейн — зрозумієш.

— Тримаєш для себе?

— Це як запасне життя в комп'ютерному шутері. Я тримаю три десятки років на випадок, якщо «обнулять» мене самого. Подумай: ідеш ти по вулиці, жуєш баблгам, а тут хтось із-за спини тебе вичищає. За секунду ти падаєш, як сухофрукт, бо ноги не йдуть і руки крючить, бо тобі вже, наприклад, шістдесят п'ять, у тебе рак, і жити лишилося три години. Тоді ти з останніх сил дістаєш дівайс, вмикаєш інжектор і всаджуєш собі дозу молодості. Встаєш на ноги і вертаєшся на базу, а там уже тайм-терапевт тебе підрихтує до початкових кондицій.

— А де ця база?

— Тут, — Грегор дістав з кишені магнітну картку — сіру, без жодних написів.

— Я нічого не бачу, — почухався Макс.

— На ребрі карда є дрібні цифри. Перші сім — це шифр назви вулиці. Тобто порядкові номери літер алфавіту, які ти складеш докупи, коли запустиш хоч один нейрон у своєму одноядерному брейні. Останні три цифри — номер будинку. Без карда туди не ввійдеш. Тримай. Тепер ти там свій.

Макс замислився. Він зважував у руках два хрономати і силкувався відчути вагу часу в братовому дівайсі. Нічого не відчував. Тридцять років нічого не важили. Максові на хвильку стало млосно. Коли він глянув на Грегора, на гадку йому спало, що ця вікова дистанція зі старшим братом уже не є неподоланною. Ба більше… І тут його, як блискавка, прошила одна гидезна думка, що за мить обросла м'ясом реальності.

— Що, брат, боїшся? Ти не бійся, — позіхнув Грегор. — Люди завжди крали час одне в одного, але не усвідомлювали цього, поки не з'явилися ми, таймери. Хтось же повинен був поставити це хобі на професійну платформу.

— Скажи, а якщо закачати собі в тіло більше тайму, ніж ти прожив…

— Тіло вертається на старт, тобто стає ембріоном. А як може жити ембріон поза утробою?

— Як? — щиро загорівся Макс.

— Ніяк, — скривився Грегор.

— А свідомість?

— Не знаю… Кажуть, бродить десь. До справжнього народження тіла їй просто нема де хоститись.

— І свідомість усе пам'ятає?..

— Звідки я знаю.

— Так і плодяться злі духи…

— Не парся ти. Це вже чиста філософія, а ми бізнесом займаємося.

Грегор знову позіхнув — ночами він мучився безсонням, тому вдень звик куняти.

— Я в туалет, — підвівся Макс, не випускаючи з рук братів хрономат.

— Не промаж в унітаз. Цербер не любить запаху людської сечі, — промимрив Грегор, підкладаючи під голову ортопедичний валик.

Максимільян замкнувся у вбиральні, хлюпнув собі в обличчя води, глянув на себе в люстро. Усе це треба виправити, — сказав собі. Раз і назавжди. Виставив на братовому дівайсі режим хроноферезу, на панелі натис «11» — їхню вікову різницю. Своїм тремтячим рукам він не довіряв, тому взяв дуло хрономата в зуби. І натиснув стартер.

За хвилину він прийшов до тями і, вчепившись в умивальник, випростався. Із люстра на нього дивилося лице Грегора, обвите довгою кучмою волосся. Родимок побільшало, і це трохи дратувало. Все інше ж Макса абсолютно влаштовувало. Реальний апгрейд. Свою кошлату бороду, що звисала ледь не до пупа, він обстриг братовими ножицями, а потім невміло пройшовся тримером — вийшла подоба братової еспаньйолки, над якою, щоправда, треба було ще попрацювати. Дреди він зробить у найближчому салоні. Ось так.

Макс тихо вийшов у кімнату, тримаючи хрономат напоготові. Зазирнув до кухні. Цербер був припнутий. Спочатку пес здивовано покрутив головою, потім загарчав. «Цербера не обдуриш», — зрозумів Макс. Грегор спав, відкинувшись на пологу спинку крісла. Макс встановив режим інжектора, виставив 25 років і втиснув їх братові. Хай відчує своє падіння в дитинство.

Коли конвульсії припинилися, в одязі Грегора борсалося беззубе немовля — братовому тілу було щонайбільше три місяці. Макс витяг Грегора зі складок реглана і поклав на журнальний столик, хутко начепив на себе його одяг, і аж тоді кімнату наповнило дитяче ревище. Крізь плач Макс уже розрізняв нечленороздільні матюки — брат був при своїй дорослій свідомості. До плачу долучився рев вірного Цербера.

Макс ухопив з полички мобільний телефон, ноутбук і ключі від машини. Він хотів би забрати з собою все — так йому подобалися братові речі. Документи і гроші він знайшов у сумці, туди ж закинув два дівайси, кросівки, кілька джинсів і куртку з шафи. Грегор лежав на столику, а з-під його задка текло цівкою щось рідке і руде.

— О! Привіт, Булшіт! — викрикнув Макс йому просто в розчервоніле личко. — Бачиш, як я виріс!

І тоді йому сяйнула проста і геніальна думка: навіщо тікати звідси, як злодій, якщо можна залишитися цілковитим господарем? Бути Грегором замість Грегора. Жити його життям у його домі. Саме так. Він поставив на підлогу зібрану сумку. Якусь мить вдивлявся в крихітну зморщену мармизу «старшого» брата, а потім узяв його хрономат і підготував нову таймову ін’єкцію — ще на 6 місяців.

— Пробач, брат. Побудеш трохи злим духом, — мовив Максимільян на прощання, скалячи зуби. — А я тим часом тут розгребуся.

Цербер у кухні розпачливо завив.

Березень 2042

Темпоральний в'язень

— Марк Патон, вас засудили до п’ятнадцяти років ув'язнення за скоєння вбивства, — буденно почав суддя. — Однак хроноскопія показала, що п'ятнадцять ви не протягнете. Ваш вроджений час, тобто максимальна тривалість існування організму — шістдесят два роки з копійками, а прожили ви вже сорок дев'ять. І прожили бурхливо, треба визнати. У разі відбуття п’ятнадцятирічного терміну ви звільнились би у шістдесят чотири, але це неможливо, оскільки ви не проживете довше, ніж шістдесят два. Таким чином, вирок у п'ятнадцять років був би тотожний довічному терміну ув'язнення, позаяк ви померли б, не дочекавшись звільнення. Отож, наш гуманний суд погодився зменшити вирок — до дванадцяти років. Це значить, що після відбуття покарання ви ще зможете проіснувати близько року.