Xронос - Антипович Тарас - Страница 7

Суто тілесне сприйняття часу посунуло людську культуру в бік остаточного виродження. Ще якесь десятиліття тому вона відчайдушно намагалася зберегти свої позиції моста між тимчасовістю людини й вічністю духовного. Тепер цей міст було спалено до решти — культура редукувалася до гри тілесності. Так час переміг вічність з усіма її потьмянілими цінностями.

Лежачи на зім'ятому простирадлі, професор Койфман, як корова, ремигав цими не новими для нього думками, коли до палати без стуку увійшли двоє кремезних медбратів.

— Професоре, Ви, напевно, забули, що сьогодні тридцяте число, — мовив один, поклавши палець на кейс із емблемою у вигляді людиногодинника.

— Тільки не це! Я хочу вмерти від старості! Вмерти своєю смертю! Невже я багато прошу, ви, тварюки?! — заголосив Койфман.

— Професоре, ми люди маленькі. Ми лише виконуємо приписи вашого лікаря — раз на місяць ви маєте отримати місячний темпоральний імунітет. Нагадуємо, що таке рішення — це ще й свідчення піклування держави про Вас, — відповів медбрат.

— Чому лікар сама не приходить? Я не бачив її півроку.

— Професоре, Ви — геніальний винахідник. І медицина, і все людство завдячують Вам колосальним стрибком прогресу. Але при останній зустрічі Ви мали необережність обізвати Вашого лікаря тупою свинею. З огляду на це…

— Я не збираюся виправдовуватись. Вона справді тупа свиня! По-перше, тому, що намагається виставити мене хворим. По-друге, тому, що змушує мене «лікуватися» ін'єкціями біочасу! — заскреготав зубами Койфман.

— Дозвольте, в такому разі, запитати, чи Ви й далі вважаєте правдою чутки про урядову змову з приводу розробки темпозахисних технологій? — поцікавився медбрат, усміхнувшись із вишколеним лукавством.

— Так! І дуже скоро всі ви, тварюки, самі станете жертвами цієї змови. Ви всі беззахисні перед будь-яким темпоральним грабіжником і перед державним свавіллям, втіленим у хронотехнологіях. Ви вже зараз боїтеся виходити на вулиці… — закашлявся професор.

— Ми нічого не боїмося, — лукаво усміхнувся медбрат.

Розгадавши цю посмішку, Койфман нарешті збагнув, що його відвідувачі не мали нічого спільного з медициною. Це були агенти служби внутрішніх справ з бездоганним вишколом, приставлені до нього для психологічних зондувань. «Ну, то буду з ними відвертий», — постановив собі Койфман.

— Коли я побачив, на яку отруту перетворили мій винахід, я почав шукати протиотруту, — продовжив він. — Хроножилет — не вигадка! Я передав цю розробку керівництву свого інституту, щоб захистити кожну людину від нападу. Це невидима броня, яка не дає хрономату впливати на темпоральне поле організму. Хроножилет мав піти у масове виробництво. Але уряд вилучив розробку, залишив її для своїх секретних потреб, а мене заперли в цю психушку, щоб поховати тут заживо. І ви ще шантажуєте мене, щоб я працював на владу, сидячи в цій стерильній тюрмі!

— Ми? Вас шантажуємо ми?

— Ви-ви, сексоти чортові! Я читаю все це між рядків! Їм потрібен мій розум, але вони його не отримають! Так їм і передайте.

— Професоре, на жаль, ваш хворобливий стан не дозволяє вам повернутися до активного життя, — скрививши тонкі губи, промовив «медбрат». Його мовчазний напарник розкрив кейс із хрономатом.

— Прибери від мене цю штуку! — заволав професор. — Чому я не знищив це все ще на початку? Чому? Прибери! Я хочу вмерти від старості! Вмерти від старості!

Койфмана притисли до подушки, після чого світ у його очах потьмянів, а потім знову прояснів, як після сонячного затемнення. Агенти безшумно випарувалися з кімнати. Професорові не конче було дивитися в дзеркало, щоб дізнатися, що сивин у його чуприні трохи поменшало. Він також відчув, що біль від поліартриту в пальцях дещо стих. Його знову примусово омолодили на місяць. Зміни сторонньому оку були майже непомітні.

Це було ніяке не лікування, а банальний психологічний тиск. Знаючи вдачу вченого, йому безсоромно натякали, що за непоступливість його можуть вічно підтримувати в нормальному фізичному стані, не випускаючи з неволі. Ті, хто спланував це все, знали й те, що на самогубство професор не піде — це була б для нього ганебна капітуляція перед невидимим супротивником. Зайвого часу у них було достатньо, щоб чекати, доки він дозріє до компромісу. Ба більше — увесь час країни буквально перебував у їхніх руках.

Йому справді понад усе хотілося вмерти від старості — на зло всій праці свого життя. Створивши хрономат, Койфман відігнав смерть, а тепер почувався нещасним, бо вона віддалялася від нього самого.

Професор устав і підійшов до вікна. Лікарняним подвір'ям гуляли хворі. Навряд чи хтось із них переймався крахом часової анізотропії — незворотності процесів і явищ. Вдивляючись у їхні зіжмакані несвободою постаті, професор зітхнув словами Еклезіаста: «І я похвалив тих померлих, що давно повмирали, більше від живих, що живуть дотепер. А краще від них від обох тій людині, що досі ще не була, що не бачила чину лихого…»

Грудень 2042

Відплата

— Наступний, — пролунало з-поза дверей. Відвідувач із помітним зусиллям, спираючись на ціпок, зайшов до кабінету. За столом у шкіряному кріслі сиділа жінка в сірому. Предметів розкоші на стінах вистачало: всілякі інкрустовані кулі, золоті годинники, гобелени. Він неквапно оглянув приміщення, економлячи рухи, наче боявся себе розплескати. Під очима у нього темніли важкі кола. Зимовий одяг мішком звисав із його пліч.

— Так, у чому ваша проблема? — завчено мовила жінка в сірому, розглядаючи свої довгі лаковані нігті.

— У мене рак, — похмуро мовив відвідувач.

— Заповніть форму номер один.

— Я вже заповнював.

— А анкету з особистими даними?

— Заповнював.

— Онколог діагноз підтверджував?

— Підтверджував. Двічі.

— Родичі здавали біотайм для вас?

— У мене нема родичів.

— У такому разі ви мали перерахувати гроші.

— Я їх перерахував. Квитанції зі мною.

— То в чому проблема?

— З державного резерву нема відповіді.

— Може, проблема в пошті?

— Я з'ясовував на пошті. З Держрезерву для мене повідомлень не надходило. Ця відповідь мала прийти ще рік тому! За цей час у мене третя стадія перейшла в четверту!

— Не кричіть.

— Я не кричу.

— Ну й не кричіть… Заповніть форму номер два.

— Уже заповнював.

— І що?

— Безрезультатно.

— Адресу не міняли?

— Ні.

— А індивідуальний податковий індекс?

— Ні.

— Соціальне страхування в нормі?

— Абсолютно.

— Ви вчасно платите за комунальні послуги?

— Щомісяця до десятого числа.

— До кримінальної відповідальності не притягалися?

— Ні.

— Що ж, заповніть форму номер три.

— Заповнював і цю, — криво посміхнувся відвідувач.

Жінка в сірому випила води з кришталевого графина. Зміряла чоловіка поглядом. Почала грюкати шухлядами, то відкриваючи, то закриваючи їх, зухвало позираючи на нього. Її губи розійшлися, хижо оголивши нові досконалі зуби.

— Я вам особисто клав туди… Це було рік тому, я вас пам'ятаю, — процідив відвідувач.

— А я вас чомусь ні. Я пам'ятаю всіх, хто… — засичала у відповідь розчаровано.

— Я змінився в гірший бік, як ви розумієте. А ви, я бачу, навпаки. Ви були старші, ніж зараз, років на десять, з поганими зубами. Але то були ви. Я точно пам'ятаю.

Жінка в сірому на мить перемінилася в лиці, але впоралася з мімікою. Чоловік стояв перед її столом, неприємно нависаючи над нею.

— Як ви смієте таким тоном говорити з державним службовцем!

— Для себе ви знайшли кілька років, щоб морду підправити, хоча, б'юсь об заклад, ви — повністю здорові.

— Моє здоров'я — не ваша справа!

— А моє здоров'я — чия справа? Хіба Державний резерв не покликаний обслуговувати таких, як я?

— Це збій у системі. Я розберуся. Приходьте через півроку.

— Ні. Через півроку я вже не вставатиму з ліжка. На це ви й розраховуєте.

— Добре, — заметалася жінка в сірому, — у нас є нова форма якраз для таких випадків, як ваш. Форма номер чотири.