Нові пригоди самоходика - Ненацький Збігнєв - Страница 32

Я приклав до очей бінокль. Помітив між ними Баську, Яструба і Вільгельма Телля. Не було сумніву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.

«Ватага спить у курені й не сподівається нападу в таку ранню пору», — подумав я.

Байдарки незабаром зникли в імлі, яка приглушувала шум моторів.

Та все ж мені було трохи прикро. Баська напевно розповів Теллеві, що я думаю про конфлікт гарцерів з ватагою Чорного Франека. Напад на острів свідчив, що Телль злегковажив моїми словами.

«Ну, що ж, — зітхнув я. — Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Острові Злочинців. Хлопець підріс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвіду, щоб керувати на свій розсуд».

Удруге мене розбудило шкрябання об полотно намету. На траві перед наметом сиділи з підібганими ногами Вільгельм Телль і Баська. На березі лежала байдарка.

— Чи не забагато ви спите після нічних переживань? — спитав мене весело Телль.

Я обняв його і запросив хлопців снідати. У мене був хліб і паштет у банці.

— Я таки з'їв би щось, пане Томашу, — потер він радісно руки. У хлопців був прекрасний настрій. — Бо ми вже о першій ранку гасали по озері.

— Знаю. Ви попливли на острів Чорного Франека.

— Саме вчасно, пане Томашу. Ватага висе збиралася чкурнути звідти. Накивали п'ятами, коли побачили наші байдарки й гурт хлопців. Вони тікали вплав до берега, покидавши дівчат і крадені речі. В їхньому курені ми знайшли наші балони для газу, лампу і ще багато чого, напевно, викраденого з наметів. Тепер ми оголосимо про це над озером і повернемо власникам.

— Не дійшло до бійки?

— Ні, повтікали від нас, мов качки. Вони сміливі тільки проти слабших, — знизав він зневажливо плечима.

— Сподіваюсь, Баська розповів тобі, Теллю, що я про все це думаю?

— Звичайно, розповів. Але цього разу ви помиляєтесь. Виходить, що ми повинні були залишити їм украдені речі? І терпіти їхнє бешкетування над озером? Ми знаємо, ви скажете: про табір Чорного Франека треба було повідомити міліцію, і вона відібрала б у ватаги вкрадені речі. Але, по-перше, на це вже не було часу, ватага ось-ось утекла б з острова. А по-друге, ми вважаємо, що наша молодіжна організація повинна допомагати підтримувати порядок. Так думають усі наші гарцери. Виходить трохи по-дурному — такий гурт гарцерів, і в них ватага злодюжок покрала різні речі. Коли ми не навчимось давати собі раду з бешкетниками тут, у таборі, то як же ми впораємося з ними в житті?

На чайнику почала весело підстрибувати покришка. Баська нарізав хліба і намаетив його паштетом. Від цього видовища настрій у мене покращав, і я перестав сердитись на Телля. Адже нічого поганого не скоїлося. Не поїхали ж вони на острів, щоб битися з ватагою, а тільки щоб забрати свої речі.

Ми трохи вгамували голод. Телль весь час очікувально поглядав на мене. Я знав, чому. Його гризла цікавість, звідки я тут узявся. Він відчув у цьому якусь пригоду.

— Я нічого не скажу тобі, Теллю, — мовив я йому нарешті. — Ти маєш свої власні гарцерські справи. Коли я втягну тебе в свої, ти, захопишся й занедбаєш свої обов'язки. Якщо ж ти все-таки хочеш допомогти мені… — я завагався. — Шукай над Озерищем чоловіка з рубцем на правій щоці. Зробиш мені цим величезну послугу. Я, власне, й приїхав сюди, щоб знайти цього чоловіка.

Він зрозумів, що я нічого більше не розповім. Та й ми повинні були урвати розмову, бо саме прокинувся пан Анатоль і, голосно позіхаючи, виліз із намету.

Його трохи здивувала присутність двох гарцерів, які снідали разом зі мною.

— У вас щоразу нові гості, сусіде, — зауважив він. — Спершу та молода дівчина ловила для вас рибу, а тепер ці молоді люди годують вас сніданком.

— О, вибачте, це я їх запросив.

— А вчора вночі, коли ви пішли по рибу, тут хтось був і питав про вас.

— Жінка, чоловік?

— Чоловік. Дуже дивний чоловік. Приплив гумовим човником і навіть трохи почекав на вас, бо гадав, що ви не зайшли далеко без свого дивного автомобіля. Я не можу описати зовнішності чоловіка, скажу тільки, що він говорив про птахів, про повернення до природи. Не дав нам спати своєю балаканиною.

— Це Проповідник, — відгадав я.

— Проповідник?

— Водолаз, Проповідник, так я прозвав його, бо бачив, як він пірнав з аквалангом, а його розмови навели мене на думку, що, може, він проповідник.

— Але, мабуть, не релігійний. Бо розповідав нам тут про чайку-реготуху, — сказав пан Анатоль.

Була вже восьма година. Ранкова імла розтанула, на небі жодної хмаринки, і сонце вже припікало. Але небо було якесь тьмяне, і день міг бути похмурим.

— А ви, пане Томашу, куди тільки поїдете, відразу потрапляєте в якусь гарну історію, — здивовано сказав Віль-гельм Телль, ладнаючись із Баською відпливати. — Якісь дивні типи вас відвідують. А що то за дівчина, про яку тут згадували? Вона справді ловила для вас рибу?

— Спіймала чудову щуку.

— Ех, шкода, що я не можу бути тут весь час із вами, — зітхнув Телль. — Мені здається, що на Озерищі станеться найчудовіша пригода з усіх, які я досі пережив.

Хочеш не хочеш, а він мусив пливти до свого табору. Хлопці зіпхнули байдарку на воду і, взявши з мене обіцянку, що ввечері я прибуду на їхнє гарцерське вогнище, відпливли, енергійно вимахуючи веслами. А я ліг за своїм наметом і спрямував скельця бінокля на той берег. «Чого хотів від мене Проповідник?» — думав я. Але не знаходив ніякого розумного пояснення його несподіваних відвідин.

Протилежний берег був безлюдний. Тільки через півгодини припливла біла яхта Вацека Краватика. її поставили на якір поблизу піщаного мису, де я вчора розмовляв з Водолазом-Проповідником.

У бінокль я бачив, як Вацек Краватик і Бородань, стоячи на палубі яхти, закидали спінінги в озеро.

— Князь спінінгу вже ловить рибу, — сповістив я панові Анатолю. — Он там, коло півострова, навпроти нас.

— Ой боже, ловить рибу, а ми байдикуємо, — бідкався лицар спінінгу.

Він помчав квапити дружину й своїх приятелів, щоб мерщій готували сніданок. Його мучила думка, що князь спінінгу за мить спіймає величезну рибину, а він, скромний лицар рибальства, зі своїми рибальськими снастями ще навіть не рушив до бою.