Острів злочинців - Ненацький Збігнєв - Страница 19

— Це ви писали листа моєму батькові, — переконано сказала дівчина.

Тепер я і справді здивувався.

— Ні, прошу пані. Не маю щастя знати вашого татуся.

— Неправда! — вигукнула вона. — Пам'ятайте, що це все може зле скінчитися не тільки для нас, а й для вас теж.

Ложка вислизнула мені з руки й зникла в гарячій юшці.

— Єзус Марія, — простогнав я. — В мене немає поганих намірів до жодної людини в світі. За кого ми мене маєте? Сталася якась помилка.

Я вліз рачки до свого намету, дістав із торби виделку і спробував нею добути ложку в каструлі. Це вимагало чималої спритності. Тож я не мав часу до розмови.

Дівчина змінила тон. Тепер в її голосі звучало прохання:

— Їдьте звідси, благаю вас. Те все нічого не важить. Ви можете мати великий клопіт.

— Авжеж, я поїду, — кивнув я головою. — Звісно, поїду. Може, завтра, а може, за тиждень. Така в мене вдача, що ніяк не можу всидіти на одному місці. Уявіть собі, пані, що за своє все-таки не дуже довге життя я шістсот п'ятдесят вісім разів міняв місце проживання і десь із тридцять разів міняв собі фах. Через те й звуть мене Томаш Бродяга. Хоч, признатися, ніхто мене так і не зве. То я тільки хотів би, щоб мене так кликали.

Кап-кап-кап — краплини дощу почали падати на намет.

— Ми ще стрінемося, — погрозливо мовила дівчина. — Але тоді ми поговоримо інакше.

Мені пощастило витягти ложку з каструлі. Дівчина швидко подалася геть. Дощ дужчав.

— До побачення! — гукнув я дівчині.

Вона не озирнулася. Тільки прискорила ходу.