Острів злочинців - Ненацький Збігнєв - Страница 46

— Таємниця чорного автомобіля, — повторив я за Соколиним Оком. — Може, підемо сьогодні ввечері на ту галявину?

— Авжеж! Звісно! Сьогодні ввечері ми підемо до малинника, — закричали хором хлопці.

— І я з вами піду, — несподівано почули ми Терезин голос.

Вона розмовляла з паном Каролем, та, мабуть, почула збуджений голос Телля, який розповідав про ласуна Паль-ку. Дівчина підійшла до нас наприкінці розмови, і я тішився, що вона нічого не чула про чорну машину. Це ж була, певне, машина пана Гертеля, з яким Тереза завела знайомство в Цехоцінку. А хто міг передбачити, як вона поводитиметься, коли почує, що ми збираємося стежити за її знайомим?

— Прогулянка до малинової галявини небезпечна, — сказав я дівчині.

— Авжеж, небезпечна, — підтвердили хлопці, і цей висновок дуже підніс їх у власних очах.

— А я страшенно люблю небезпечні прогулянки, — стояла на своєму Тереза.

— Ні, — відрізав я. — Вже вирішено. Жодної дівчини ми з собою не беремо.

Тереза закопилила губу і, знизавши плечима, пішла на берег до пана Кароля.

Я домовився з хлопцями зустрітися о сьомій вечора в лісі біля хреста на роздоріжжі. Лишилося ще понад три години. Гарцери пішли до свого табору, а я подався до пана Опалка.

Через повідь минулої ночі він не докінчив робити фотокартки. Поки склав на новому місці свої речі, поки обладнав темне приміщення, минуло півдня. І тільки зараз, радісно всміхаючись, він показав мені кілька відбитків.

Це були не звичайні фотокартки. Опалко відретушував фон, домалював штучній голові то капелюх, то шапку, зробив немов живі очі, підкреслив уста. Тож на фотокартках була не гіпсова голова, а ніби жива людина в різних головних уборах.

Пан Опалко віддав мені всі фотокартки, відкрив блокнота, намалював у ньому постать міліціонера й підписав: «Повітова комендатура народної міліції».

— Розумію, — кивнув я головою. — Ви вважаєте, що я повинен занести ці фотокартки до міліції й розповісти про спостереження пані Пілярчикової?

Пан Опалко заплескав у долоні, що мало означати: «Так, саме так ви повинні зробити». Сховавши фотокартки до кишені, я вивів з гаража свого «сама». І за десять хвилин спинив машину на ринку біля двоповерхового будинку Повітової комендатури народної міліції.

Хоч уже був кінець робочого дня, мені пощастило застати коменданта, капітана Муху. Це був високий худорлявий чоловік років сорока з дуже довгою шиєю й видовженим обличчям. Розмовляючи, капітан Муха, наче жирафа, витягував шию і нахиляв голову до співбесідника.

Я коротко виклав йому суть справи, показав фотокартки. Поки я розповідав, капітан Муха не обізвався ні словом, по тому, теж мовчки, підвівся з місця, відчинив сейф, що стояв у його кабінеті, і вийняв з нього рожеву течку. В ній лежало кілька фотокарток. Це були знімки, що їх завше роблять з арештованих чи в'язнів.

— Як ви гадаєте, це той самий чоловік? — спитав мене капітан, порівнюючи фотокартки в рожевій течці з тими, які зробив пан Опалко.

Мені досить було одного погляду.

— Очевидно, той самий, — закричав я. — Чи можу я дізнатися, хто він і чому його фотокартки лежать у міліцейських теках?

Капітан Муха трохи подумав.

— Мені здається, — сказав він, — що для користі справи я повинен вам дещо розповісти. Цей чоловік, на ім'я Нікодем Плюта, був один з тих двох Барабашевих людей, що їх пощастило схопити живими. За озброєні напади Плюту засудили до страти. Але Державна Рада замінила смертний вирок довічним ув'язненням. Згодом було кілька амністій. Плюта добре поводився у в'язниці, і тому, десь через п'ятнадцять літ, восени минулого року його випустили на волю. Тюремне начальство переслало нам справу Плюти разом з його фотокартками й доручило обережно стежити за ним, якщо він знову з'явиться в цих краях. Адже хто міг ручитися, що Плюта не мав тут якихось давніх рахунків і не схоче тепер помститися. І справді, Нікодем Плюта з'явився в нашому містечку восени минулого року, та лише на один день. А тоді зник, як камінь, кинутий у глибоку воду. Ми гадали, що він виїхав. А тим часом…

— Його вбито, а тіло кинуто в колишній бункер, — додав я.

— Про це ми передамо до Головного управління народної міліції, — сказав капітан Муха.

— А той другий? — спитав я. — Той, хто разом з Плю-тою був засуджений до страти? Чи йому теж замінили смертний вирок на довічне ув'язнення? Чи вийшов він із в'язниці?

— Вийшов. Нас повідомили, що його випущено на волю в травні цього року, тобто два місяці тому.

— Можна мені глянути на його фотокартку? Капітан Муха підійшов був до сейфа, але спинився і не вийняв нової течки. За секунду він знову сів до свого столу.

— Я не маю права без дозволу начальства показувати вам жодних документів, — сказав він, безпорадно розводячи руками. — Напевно, завтра або позавтра сюди приїде слідчий офіцер Головного управління народної міліції. Я не хотів би мати клопоту від того, що втаємничував журналіста в цю справу. Здається, я й так забагато розповів. Знаю, що вас зацікавила та історія, але, на жаль, я зобов язаний зберігати службову таємницю. Щиро дякую за інформацію про відтворення голови Нікодема Плюти і про підозри, які виникли у зв'язку з цим. Ви виконали свій громадянський обов'язок, все інше прошу залишити нам, міліції. Ми провадитимемо слідство, а ваше втручання тільки б утрудняло його.

Мені нічого більше не лишалося, як підвестися з крісла й попрощатися з капітаном Мухою. Я виконав свій громадянський обов'язок, а якщо комендант не мав права інформувати журналіста, то мені не годилося підмовляти його нехтувати своїми обов'язками.

Вийшовши з Повітової комендатури, я сів на «сама» й повернувся до табору.

Надходив вечір. У наметах антропологів горіли гасові лампи, і крізь напіввідхилені брезентові двері я бачив студентів, які вже кінчали вечеряти. В одному наметі біля столу, збитого з дощок, пан Кароль, Тереза й пан Опалко грали в карти.

Я побіг на хвилинку до берега помити руки. Річка й досі грізно шуміла, несла білу піну, намул і пісок. У тому місці, де раніше стояли експедиційні намети, тепер вирувала вода, і здавалося, там утворилася велика яма.