Зло - Баграт Людмила - Страница 50

Я знов його перервала:

– Мені ніколи! Скільки ще?

Раптом він почав заїкатися:

– Чо-чо-чо-чотири…

Ну от, довела хлопця до нервового зриву.

– Ну несіть уже! Тільки скоріше!

– Що, всі разом?

Я не витримала:

– А що, поодинці??! Послухайте, друже, в мене сьогодні не ранок, а катастрофа. Я спізнююся і просто не маю часу на реверанси. Або ви несете їх сюди, або залиште собі. Мені байдуже!

Він аж почервонів від обурення:

– Ні, так не можна! Наша фірма…

– Швидше!

Він побіг сходами вниз і за хвилину повернувся з чотирма букетами троянд, тримаючи їх, як оберемки хмизу.

– Куди? – Дякувати Богові, він став лаконічним.

– Як на мене, то хоч на підлогу!

Він кинув на мене докірливий погляд:

– Чим же квіти винні?

Моя черга червоніти.

– Так. Ви маєте рацію. Покладіть у ванну, будь ласка, там вода.

Хлопець побіг до ванної і по дорозі наступив Алі на хвіст. Той лише знесилено пискнув. Вибач, малий, сьогодні не твій день. На вулиці загула машина. Моє таксі! Я майже виштовхала посильного з квартири. Сходами ми спускалися разом. Він ледве встигав за мною.

– Послухайте! Те, від кого ці квіти, аж ніяк не впливає на їхню красу. Вони ж не знають, що за людина їх купила. Вони навіть не знають, що їх взагалі купили! Вони наче заручники у нашому світі. Все, що вони можуть, – це цвісти.

Так. І повільно вмирати. Ми вийшли надвір. Я повернулася до хлопця:

– Ви казали правду. Квіти – це прекрасно. Дякую вам. Вибачте мою неввічливість. – Я швидко потиснула йому руку і побігла до таксі.

Накладати макіяж в авто – делікатна справа. Та ще коли це авто рухається зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину і майже щохвилини різко повертає або гальмує.

Так, очі майже готові. Я стерла пальцем надлишок тіней і перейшла до губів.

Квіти – заручники в нашому світі… А хлопець – романтик! І чому вони – заручники? Через красу і беззахисність? А як тоді з вродливою і беззахисною жінкою? – Облиш, Марго! Беззахисність, безпомічність і слабкість – приємні речі, яких ти просто не можеш собі дозволити. Принаймні якщо не хочеш, щоб тебе зрізали і залишили повільно вмирати у кришталевій вазі на столі. Я здригнулася.

Авто зупинилося. Я швиденько розрахувалася з водієм і побігла в офіс. Дякувати Богові, мого спізнення на три хвилини ніхто не помітив. Я зайшла у кабінет, ввімкнула комп'ютер і почала працювати. До обіду мені вдалося перекласти сім листів. Непогано, враховуючи те, як мені важко було зосередитися на роботі і не думати про події минулої ночі.

Під час обідньої перерви, прислухаючись до монотонного гулу принтера, я саме намагалася вирішити одвічну проблему: «їсти чи не їсти?», коли задзвонив телефон. Я зняла слухавку:

– Фірма «Континент». Міжнародний відділ.

– Здрастуйте! Я можу поговорити з Марго? – Чоловічий голос. Здається, молодий.

– Я вас слухаю.

– Марго, це ти? Пробач, не впізнав твій голос по телефону. Це Сергій. Ти мене ще пам'ятаєш? Сергій Яновський.

– Звичайно ж, Сергію. В мене добра пам'ять. Професійна. Соромно визнавати, але я злякалася. Неприємний

емоційний коктейль: страх, провина, збентеження, жаль, роздратування.

– Марго, нам треба поговорити. Це дуже важливо.

Давай, Марго! Як гіркі ліки – одним ковтком.

– Авжеж, Сергію! Ти можеш просто зараз? В мене якраз обідня перерва.

– Зможу. Я чекаю на тебе у кав'ярні на першому поверсі. Через п'ять хвилин. Гаразд?

– Так. – Я поклала слухавку, вимкнула комп'ютер і залишила кабінет.

День буде важким.

Чашка кави приємно зігрівала руки. Єдиний приємний момент у цій ситуації. Сергій курив, нервово струшуючи попіл на скатертину. Я обережно підсунула попільничку ближче до нього, проте він не помітив.

– Сергію, вибач, що я не зателефонувала, як обіцяла. Просто ти поїхав на гастролі, і я не знала, коли ти…

Він різким рухом повернувся до мене:

– Облиш, Марго! Не в цьому річ! Нам треба поговорити про тебе.

– Про мене?

– Так, Марго. Я… я знаю, що в тебе з моїм батьком.

Я не втрималася від зневажливої посмішки:

– Та ви подивіться на цього розумника! Я не знаю, що в мене з його батьком, а він знає! То, може, сам мені й поясниш?

Він нахилився до мене, взяв мої долоні у свої, міцно стиснув:

– Не треба, Марго. Я ж тобі не ворог. Менш за все хочу з тобою сваритися. Ти просто заплуталася. Ти сама не розумієш, що блукаєш у темряві за два кроки від провалля. Мій батько не дав тобі жодного шансу. Як на мене, то він ще й на додаток зав'язав тобі очі.

– Про що ти, Сергію… – Я спробувала відсунутися від нього, проте він ще міцніше стиснув мої руки:

– Ні! Послухай! Послухай мене, будь ласка! Ти не знаєш його так, як я. Ніхто не знає його так добре, як я. – Він нахилився до мого обличчя і почав гарячково шепотіти. – Мій батько – страшна людина, Марго. Він вбиває людей. Не власними руками, та що з того? Він віддає накази, він грається людськими життями. Все своє дитинство я спостерігав, як він викладає свій шлях чужими долями. І кров'ю. Він брудний, Марго! Інша людина вже давно втопилася б у такій багнюці, проте не мій батько. Він наче народжений з неї. І головне – йому це подобається, Марго! Чуєш? Він просто насолоджується всім цим жахом. – Сергій говорив швидко. Часто зупиняючись, проте без довгих пауз, наче побоювався, що я його зупиню. Дарма. Я закам'яніла. Жах, який я бачила в очах Сергія, до вінця наповнив моє серце, і я раптом відчула, яке ж воно в мене велике. Величезне. Справжня безодня. Я ніколи не вважала Костянтина янголом, проте те, що цієї миті казав мені його власний син, здавалося неймовірним, неможливим, а ще… це було як вирок, вирок мені за мій злочин. Нібито: «Ось, подивись! Це все, на що ти заслуговуєш. Ще одна барвиста примара».

Я дивилася на Сергія і водночас крізь нього. Він поторгав мене за плечі:

– Та прокинься ж! Зрозумій, це – не моя вигадка і не страшний сон! Мій батько існує і він хоче тебе! А він завжди домагається того, що хоче. Бо він – страховисько. Сильне і некероване.

Я щосили відштовхнула Сергія від себе і відсунулася на самий край столу, якнайдалі.

– Як можна… Боже мій, Сергію, як можна говорити таке про свого батька!

Він гірко всміхнувся:

– Мені можна. Я це заробив. Божевільні дев'ятнадцять років я заробляв це право – говорити про нього так, як він на це заслуговує. Моє щастя, що мені вдалося від нього втекти. Моїй матері пощастило менше. Ні, скоріше, не мені вдалося втекти, а він сам мене відпустив. Таке гірке розчарування! Син не пішов у батька. Не залізо, не людина-скеля, а якийсь худорлявий недоробок, слабак, скигля зі смичком.

Кожне його слово вибухало в моїй голові яскраво-червоним полум'ям. І сяяло, сяяло, сяяло. Таким нестерпним болем. А, може, це був його біль?

Я торкнулася його руки:

– Сергію…

– Зажди, Марго! Йдеться не про мене – про тебе. Ти не для нього, чуєш? Не для нього. Він тебе скалічить. Він із тих, хто калічить красу. Він небезпечний. Залиш його, Марго! Будь ласка, я дуже тебе прошу. Заради самої себе.

Моя черга всміхатися:

– Гадаєш, я не намагалася? Сергію, після того, що ти мені розповів, ти все ще віриш, що він так просто відпускає?

Він знов ухопив мої руки:

– Про це я й хотів поговорити. Я допоможу тобі. Я все владнаю. Я захищатиму тебе!

Я розсміялася. Голосно, на все кафе. Дехто з відвідувачів повернувся в наш бік.

– Як, Сергію? Кулаками? Чи, може, звернемося в міліцію? Ні, мабуть, кожен мент – друг твого батька. Треба брати вище – Організація захисту прав людини, Женевський суд, напишемо президенту!

Сергій відкинувся на спинку стільця:

– Не смішно, Марго! З таким не жартують. – Він запалив ще одну цигарку. Руки помітно тремтіли. – Розумієш, Марго, з деякими людьми треба розмовляти лише за допомогою кулаків. Іншої мови вони не розуміють.

Сумна в нас виходить мелодрама. До смішного сумна.

– Яка ж ти ще дитина, Сергію! Ти що, справді збираєшся битися за мене зі своїм рідним батьком? Пробач, але це безглуздо. І, до речі, відверто кажучи, я на тебе в такій бійці не поставила б. Навіть враховуючи вік твого батька.