Зло - Баграт Людмила - Страница 55

– Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. – Я обвела приміщення поглядом нудьги. – І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!

Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.

– Костю! – Я прихилилася до нього ближче. – Бачиш хлопця за сусіднім столиком? В яскраво-червоній сорочці, схожий на іспанця.

Костянтин кивнув:

– Так, я вже давно за ним спостерігаю. Цей нахаба весь вечір роздягає тебе очима.

Я присунулася до Костянтина і прошепотіла йому над вухом:

– Це неввічливо?

Він завагався:

– В принципі, так.

Я розстебнула верхній ґудзик на його сорочці.

– Тебе це дратує?

В очах Костянтина заграли небезпечні вогники:

– Не уявляєш, як. – Здається, він здогадався, що я збиралася робити.

Я провела пальцем по його шиї, дійшла до губів. Хлопець за сусіднім столиком мало не впав зі стільця, спостерігаючи за нами.

– Покараємо його?

Костянтин усміхнувся:

– Як?

Я потягнулася до його губ:

– Я саме над цим працюю.

Відірвавшись від Костянтина, я глянула на сусідній столик. Хлопець зник. Не витримав, бідолаха! Вибач, хлопче, це був просто жарт. Костянтин швиденько розрахувався з офіціантом і потягнув мене до виходу.

– Костю, ми кудись запізнюємося? Чому ти так поспішаєш?

Він зупинився і повернувся до мене. Його очі палали. Так, Костянтин теж не розуміє жартів. Він поцілував мене, почав знімати бретельки з моїх плечей.

– Костю, припини! Не тут же!

Я вирвалася і поправила сукню. Він знов ухопив мене і притиснув до себе.

– Марго, я хочу тебе. Просто зараз. Тут є непоганий готель. Чудові номери, готичний стиль, королівські ліжка…

Так. І королівські підвіконня теж.

– Ні, Костю. Я не можу тут. Мені тут не подобається, їдьмо додому. Будь ласка.

Не подобається? Брехня! І доволі непрофесійна. Ти не можеш? Ти не хочеш, бо тобі здається, що це неправильно. Тобі здається, що так ти зрадиш Яна? Дурненька! Не місце зраджують, а людину. Яке значення, де ти спиш з Костянтином? Головне, що ти спиш із ним, одержуєш свій ковток насолоди, а потім мучишся від похмілля і мрієш про Яна. Невже тебе не турбує ця ситуація? Не жени мене, Марго! Послухай, хоч раз у житті послухай мене! Інколи я кажу корисні речі.

– Марго, кицю, ти де? – Костянтин зазирав мені у вічі. – Що?

– Ти так замріялася, от я й питаю, де ти. Десь далеко-далеко від мене. – Його голос був сумним.

– Костю, вибач, я втомилася. Відвези мене додому.

– Гаразд. Піду подивлюся, чого вони так довго не підганяють машину. Почекай на мене тут. Тільки нікуди не відходь. Я миттю.

Він зник. Я залишилась стояти на сходах, спершись на масивні гранітні перила. Ніч була прохолодною і такою зоряною. Із зали долинала приємна музика. Ніжна і сумна.

Ну, давай, говори, що хотіла. В нас є трохи часу. – Гаразд, Марго. Ти заплуталася. Ти заблукала і потрапила в дуже небезпечну ситуацію. Ти навіть не розумієш, наскільки це все серйозно. – Ближче до справи, будь ласка. – Так, так. Ти починаєш втрачати відчуття реальности. Світ з Яном поступово замінює тобі справжній світ. У стосунках з Костянтином ти просто пливеш за течією, сприймаючи їх як щось тимчасове. Дивний і незрозумілий сон. Ти повністю зосередилася на Янові, увірувавши в його існування.

Сходинка по сходинці я спустилася вниз, вийшла на охайну стежинку, яка вела до мініатюрного саду. Ліворуч паралельно стежині зміївся напівзруйнований кам'яний мур, оповитий диким виноградом. Праворуч росли великі кущі білих троянд. Заглиблена у бесіду зі своїм внутрішнім голосом, я підійшла до одного з них і почала у темряві обережно пестити квітку. Вона сяяла. Вона була схожа на зірку Нгайя.

Гаразд, я заплуталася. Проте чому ти вирішила, що Янів світ – нереальний? Це не просто сон. Я вірю, що Ян існує. І до того ж у мене є докази. Багато доказів. Його браслет, моє люстерко, сережки і ланцюжок, які я забула на полиці в його ванній, і ще кілька дрібничок, які мені вдалося залишити в Тому світі. Це доводить, що він існує. А ще мої зустрічі з незнайомими людьми, які потім впізнавали мене тут. А відвідини ресторанів, крамничок, інших місць, де я досі ніколи не бувала? Все збігається, все. Я не могла це вигадати. Ні. Занадто складно. Чи, навпаки, занадто просто. Чи, може, ти натякаєш, що в мене дар передбачення?

Я нахилилася і понюхала квітку. Зимовий запах, витончена краса. Крижані пелюстки і полум'я в центрі бутона.

Ні, Марго. Йдеться не про передбачення. Облишмо на мить містичну абракадабру і поміркуємо логічно. Принаймні, спробуємо. Можливо, твоє Там все-таки існує. – Ага! – Припустимо, що це – якийсь інший світ. – Ага! – Що «Ага»? Це все одно нічого не доводить. – Чому? – Тому що ти народилася не Там, а Тут. Тут – це твій світ, Марго. Наукою давно доведено, що водночас можна знаходитися лише в одному місці. Ти ж намагаєшся розірватися на два світи. Це неможливо. І небезпечно. Твоя реальність – це Костянтин. – Ні! Мені потрібен Ян. Я його ще й шукатиму в цьому світі. Я знайду його. А… а… а якщо й не знайду, то відшукаю дорогу в його світ. Не на одну ніч, а назавжди. І до біса твою науку і все, що вона довела! – Ти заплуталася, Марго. Тобі потрібна дружня допомога, підтримка, порада. – Заткнися, все! Я не хочу більше з тобою розмовляти. Ти – боягузка і скигля.

– Тебе збуджують тільки старі чи в нормальних чоловіків теж є шанс?

Я озирнулася. На стежці стояв хлопець у яскраво-червоній сорочці. От так! «Іспанець» з-за сусіднього столика! Він що, стежив за мною?

– Мені не потрібні нормальні чоловіки. Я шукаю надзвичайних.

– Вважай, що вже знайшла! – Щось в його голосі змусило мене здригнутися.

Я подивилася навкруги. Ані душі. Страх злегка торкнувся моєї спини, провів пальцем вздовж хребта, губами припав до шиї. Вікна «Elite» м'яко світилися в тридцяти метрах від мене. Треба ж було так замислитися! Хлопець ступив до мене, я відступила.

– Послухайте, якщо вам подобається лякати жінок, то пошукайте для своїх жартів когось іншого!

Я повернулася і швидким кроком пішла геть. Він наздогнав мене майже на виході з саду, вхопив і повалив на землю.

– Я бачу, тобі подобається дратувати чоловіків?

Його очі вже були навпроти моїх, і я побачила в них сльози. Збоку дивлячись, могло б здатися, що він уже заздалегідь плакав від розуміння того, що збирався мені заподіяти. Щось на зразок чуттєвого зв'язку між катом і його жертвою. Проте це було не так. Він плакав од люті. Нестримної люті до мене. Люті, яка примушувала його завдати мені болю, розчавити, змішати з землею, на якій я лежала.

Про такі ситуації написано безліч книг. Рекомендації і поради фахівців, психологічні трюки, силові прийоми і сотні тестів на тему: «Чи не потенційна ти жертва?» Безглузді, нікому не потрібні книжки. Відкрию вам маленьку таємницю: від усіх них одна-єдина користь. Якби бодай одна з них була у мене під рукою в тій ситуації, я, не вагаючись, врізала б нею тій сволоті поміж очі, і сподіваюся, з користю для себе. Оце і все, на що годяться такі книжки.

Спочатку я й не пручалася. Ніби сторонній спостерігач, дивилася, як він заголює мене і рве білизну. Моє тіло вимкнулося. Відмовилося працювати. Не знаю, як інші жінки поводяться в таких ситуаціях. Мабуть, все це суто індивідуально. Я розуміла, що треба пручатися, проте моє тіло не підкорялося наказам. Може, через те, що в ту мить ним намагався керувати хтось інший? Клин клином вибивають. Був потрібен ще один шок, щоб зламати блокування, утворене попереднім. Мої руки гарячково обмацували землю, аж ось одна торкнулася чогось колючого. Вкритого шпичаками. Стовбур білих троянд із куща, біля якого ми лежали. Я вхопила його, щосили стиснула руку.

Як добре. Просто надзвичайно добре. Добре, що боляче, бо я знову відчувала своє тіло. Він саме намагався розсунути мої ноги, коли я стиснула стовбур рукою і майже водночас міцно стулила коліна, щосили придавивши його руку. Це його здивувало. Сліди від моїх нігтів на обличчі здивували його ще більше. Він почав заламувати мені руки і необачно звільнив рот від своєї долоні. Я ще міцніше звела ноги, відкинула голову назад і, падаючи в нічне небо, протяжно прокричала одне-єдине слово: