Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 108

108

— То чого ж ти нічого не зробиш? — запитував він її. — Чому ти завжди жахаєшся й так добре пишеш про такі жахи, а сама навіть не спробуєш чимось зарадити цим людям?

Жінка розсердилась, зупинила машину, пішла до халупи й дала старій двадцять доларів: нехай, мовляв, знайдуть краще житло й куплять собі щось попоїсти.

— Si, senorita[99], — сказала стара.

Коли вони проїжджали там наступного разу, старі були в тій-таки халупі й весело помахали їм руками. Вони купили собаку. Та ще й білого, невеличкого й кучерявого, і Томасові Хадсону тоді подумалось, що цей собачка навряд чи був призначений для життя серед вугільного пилу.

— Як ти думаєш, де подівся собака? — спитав Томас Хадсон шофера.

— Та, мабуть, здох. Ім самим нічого їсти.

— Треба дістати їм іншого, — сказав Томас Хадсон.

Халупа лишилася далеко позаду, і тепер ліворуч були брудно-сірі поштукатурені стіни генерального штабу кубинської армії. Перед входом у недбалій, але гордовитій позі стояв солдат-кубинець, не дуже темношкірий, в уніформі кольору хакі, збляклій від домашнього прання, та кашкеті, куди охайнішому, ніж у генерала Стіллвела, із «спрінгфілдом», притуленим якнайзручніше до кощавого плеча. Він неуважно позирнув на їхню машину. Томас Хадсон помітив, що йому холодно стояти на північному вітрі. Походив би трохи, то й зігрівся б, подумав він. Але якщо він і стоятиме в цій самій позі, не витрачаючи енергії, до нього скоро дійде сонце й зігріє його. Мабуть, він недавно у війську, бо надто вже худий. Навесні, якщо ми на той час ще їздитимемо тут, я його навряд чи впізнаю. Певно, цей «спрінгфілд» для нього заважкий. Йому б стояти на посту з легенькою пластмасовою гвинтівкою, як ото тепер матадори, працюючи з мулетою, беруть дерев'яну шпагу, щоб не стомлювалась рука.

— А що чути про дивізію, яку генерал Бенітес збирався повести на бій у Європі? — спитав він шофера. — Вона вже відпливла?

— Todavia no, — відповів шофер. — Ще ні. Але генерал навчається їздити на мотоциклі. Кожного ранку вправляється, їздить по Малекону.

— То, виходить, це буде моторизована дивізія, — сказав Томас Хадсон. — А що то за пакунки виносять солдати й офіцери з estado mayor?[100]

— Рис, — пояснив шофер. — Прибув вантаж рису.

— Його важко дістати?

— Неможливо. Ціни такі, що жах.

— Ти тепер погано харчуєшся?

— Дуже погано.

— Чому? Ти ж їси у мене. І я за все плачу, незважаючи на ціни.

— Я кажу, вдома погано.

— А коли ти їси вдома?

— У неділю.

— Доведеться купити тобі собаку, — мовив Томас Хадсон.

— Собаку ми маємо, — сказав шофер. — Дуже гарного й розумного. А мене він любить найбільше. Кроку не можна ступити, щоб не побіг слідом. Але, містере Хадсон, ви маєте все й тому не можете зрозуміти, як терпить від цієї війни кубинський народ.

— Та, певно, голод чималий.

— Ви навіть уявити собі не можете.

Ні, не можу, подумав Томас Хадсон. Аж ніяк не можу. Не можу собі уявити, чому в цій країні раптом має бути голод. А тебе — тебе, сучого сина, за те, як ти доглядаєш машини, слід би не годувати, а розстріляти. Я й сам би з превеликою охотою розстріляв тебе.

Але вголос він сказав:

— Ну що ж, спробую, може, і вдасться дістати трохи рису тобі для дому.

— Дуже вам дякую. Ви не знаєте, як погано нам, кубинцям, тепер живеться.

— Мабуть, таки погано, — сказав Томас Хадсон. — Шкода, що я не можу взяти тебе з собою в море. Ти б там відпочив, розвіявся.

— Певно, в морі теж важко.

— Та нелегко, — сказав Томас Хадсон. — Часом і дуже нелегко, навіть у такі дні, як сьогодні.

— Всі ми несемо свій хрест.

— Я б залюбки взяв свій хрест та встромив у culo[101] багатьом, кого знаю.

— Треба сприймати все спокійно і терпляче, містере Хадсон.

— Muchas gracias[102], — мовив Томас Хадсон.

Вони повернули на вулицю Сан-Ісідро, що починалася за головним залізничним вокзалом, навпроти в'їзду до колишньої Тихоокеанської пристані, де раніше швартувалися судна з Майямі та Кі-Уеста й була кубинська база Пан-Американської авіакомпанії — тоді ще літали на старих гідропланах. Тепер пристань була закрита, бо тихоокеанські судна забрав військово-морський флот, а нові ДС-2 і ДС-3 Пан-Американської компанії прилітали в аеропорт Ранчо Бойєрос, і там, де колись сідали гідроплани, тепер була стоянка катерів берегової охорони та кубинського військового флоту.

Томас Хадсон знав цю частину Гавани переважно з давніших часів. Той район, що його він любив тепер, був тоді просто дорогою на Матансас: брудна і вбога околиця міста, фортеця Атарес, передмістя, назви якого він не знав, а далі вимощена цеглою дорога з численними селищами обабіч. Мчиш, було, повз них на повну швидкість і навіть не відрізняєш одне від одного. Зате в цій частині міста він знав кожний бар і кожний підвальний ресторанчик, а вулиця Сан-Ісідро славилася своїми домами розпусти на весь порт. Тепер, без жодного дому розпусти, вулиця була наче мертва, і вмерла вона ще тоді, коли їх позакривали, а всіх повій посадили на пароплав і повезли назад до Європи. Ця велична сцена дуже скидалася на ті, що їх можна було спостерігати у Вільфранті, коли з тамтешньої середземноморської бази відпливали американські кораблі і всі повії махали руками їм услід, — тільки тут дійові особи помінялися місцями. Коли французький пароплав з повіями на борту відпливав з Гавани, у порту зібралася сила-силенна людей, і то не тільки чоловіки, що вигукували прощальні слова й махали руками з берега, з пристані і з молу. Чимало жінок і дівчат, понаймавши моторні човни чи провізійні боти, кружляли навколо пароплава й пливли обіч нього, аж поки він вийшов з протоки. Томас Хадсон пригадав, яке то було сумне видовище, хоч багатьом воно здавалося дуже смішним. Він ніколи не розумів, що може бути смішного в повіях. Та люди дивилися на ті проводи як на комедію. Одначе коли пароплав залишив порт, багатьом стало сумно, а вулиця Сан-Ісідро після того так і не ожила. А назва й досі зворушувала Томаса Хадсона, хоч сама вулиця була тепер зовсім нецікава, і, крім водіїв вантажних машин та розвізників товарів, там майже не траплялося білих людей. У Гавані були веселі вулиці, де жили самі негри, були й дуже небезпечні вулиці й навіть цілі квартали, от хоч би вулиця Ісуса та Марії, зовсім недалеко звідси. Та загалом ця частина міста залишилася такою ж сумною, якою вона стала після від'їзду повій.

Тепер машина їхала понад самим портом, повз те місце, звідки ходив пором до Регли й де швартувалися рейсові каботажні судна. Вода в гавані була темна, неспокійна, але хвилі з моря йшли вже без білих баранців. Вона була надто темна, але, як порівняти з тією чорною грязюкою біля причалів, здавалася свіжою і чистою. Повівши поглядом далі, він побачив спокійну поверхню бухти, захищеної од вітру пагорбами над Касабланкою, де стояли на якорі рибальські баркаси, де базувалися канонерки кубинського військового флоту й де стояв тепер і його катер, хоч з дороги його й не було видно. В далині за бухтою Хадсон бачив старовинну жовту церкву та безладно розкидані будиночки Регли, мов рожеві, зелені й жовті кубики, далі великі цистерни та димарі нафтоочисного заводу в Белоті, а за ними сірі пагорби, що тяглися до Кохімара.

— Свій катер бачите? — спитав шофер.

— Звідси його не видно.

Вони їхали з навітряного боку димарів електричної компанії, і ранок тут був ясний і свіжий, а повітря прозоре й чисте, наче на пагорбах садиби. Та людям, що ходили по пристані, холодний північний вітер, як видно, добряче дошкуляв.

— Заїдемо спершу до «Флорідіти», — сказав Томас Хадсон.

— Та звідси ж усього чотири квартали до посольства.

— Знаю. Але я сказав, що спершу хочу до «Флорідіти».

вернуться

99

Так, сеньйорито (ісп.).

вернуться

100

Генеральний штаб (ісп.).

вернуться

101

Гузно (ісп.).

вернуться

102

Дуже вдячний (ісп.).