Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 111

111

— Кості мене люблять.

— Добре, що хоч щось вас любить.

Томас Хадсон відчув, як йому наче голкою дряпонули по черепу, що за останній місяць траплялося з ним уже не раз.

— Як це розуміти, Ігнасіо? — дуже чемно запитав він.

— А так, що мені аж ніяк не випадає вас любити після того, як ви геть вичистили мої кишені.

— А-а, — мовив Томас Хадсон. — Ну, тоді за ваше здоров'я.

— У труні б мені вас бачити, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.

Томас Хадсон відчув, як по черепу знов шкрябонула та голка. Він простяг ліву руку до стойки й нишком, так щоб не помітив Ігнасіо Натера Ревельйо, тричі легенько постукав по ній зі споду пучками пальців.

— Дуже мило таке від вас чути, — сказав він. — Хочете, розіграємо ще по одній?

— Ні, — відказав той. — Я й так програв вам забагато грошей, як на один день.

— Ви не програли ніяких грошей. Тільки питво.

— Я маю звичай платити за нього.

— Ігнасіо, — мовив Томас Хадсон. — Це вже втретє сьогодні ви говорите такі речі, які починають мене дратувати.

— Та я й сам роздратований. Нехай би з вами хтось так брутально повівся, як той ваш клятий посол зі мною.

— Кажу вам, я не хочу про це чути.

— Ось ви який. А кажете, я вас дратую. Слухайте, Томасе. Ми ж з вами добрі друзі. Я вже багато років знаю вас і вашого Тома. До речі, як він там?

— Він загинув.

— Пробачте, я не знав.

— Нема за що, — сказав Томас Хадсон. — Випиймо, я вас частую.

— Пробачте, будь ласка. Мені страшенно жаль. Як це сталося?

— Я ще не знаю, — відповів Томас Хадсон. — Коли дізнаюся, скажу вам.

— А де?

— І цього не знаю. Знаю тільки, де він останнім часом літав, і більше нічого.

— А в Лондоні він був, когось із наших друзів бачив?

— Та звісно. Був кілька разів, і щоразу приїздив до Уайта, і зустрічався там з іншими.

— Ну що ж, хоч якась втіха.

— Що?

— Я кажу, приємно, що він бачився з нашими друзями.

— Авжеж. Я певен, що йому там було добре. Йому завжди й скрізь було добре.

— Вип'ємо за нього?

— Ні, під три чорти, — сказав Томас Хадсон. Він відчував, як усе те знов накочує на нього; все, про що він не дозволяв собі думати; все те горе, яке він відганяв від себе, від якого відгороджувався й навіть жодного разу не подумав про нього ні в морі, ні цього ранку. — Не треба.

— А я вважаю, що треба, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — Вважаю, що це надзвичайно доречно і саме це треба зробити. Але платити маю я.

— Ну гаразд. Випиймо за нього.

— В якому він був чині?

— Капітан.

— Міг би скоро стати командиром загону чи принаймні ескадрильї.

— Облишмо чини.

— Як вам завгодно, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — За мого славного друга й вашого сина Тома Хадсона. Dulce es morire pro patria[107].

— В свиняче гузно, — мовив Томас Хадсон.

— Що таке? Моя латинь не досить добра?

— Звідки мені знати, Ігнасіо.

— Ви ж знали латинь блискуче. Мені розповідали ті, хто з вами вчився.

— Моя латинь ні к бісу, — сказав Томас Хадсон. — Так само, як моя грецька й моя англійська, і як моя голова, і як моє серце. Єдина мова, якою я ще здатен говорити, це заморожений дайкірі. Tu hablas по-замороженому-дайкірі, tu?[108]

— Здається, ми могли б виявити до Тома трохи більше поваги.

— Том і сам любив пожартувати.

— А таки любив. Такого тонкого й розвиненого почуття гумору я ні в кого більше не бачив. А який був гожий із себе, які прекрасні мав манери. І спортсмен був чудовий. Просто-таки найвищого класу.

— Це правда. Диск метав на сто сорок два фути. Однаково добре грав і в нападі, і в захисті. І в теніс грав непогано, і птахів бив на льоту класно, і рибу ловив на блешню.

— Так, спортсмен він був неабиякий. Як на мене, то чи не найкращий з усіх, кого я знав.

— От тільки єдине з ним негаразд.

— Що саме?

— Те, що його вже немає на світі.

— Ну, не впадайте в розпач, Томмі. Згадуйте Тома таким, яким він був. Веселим, променистим, багатонадійним. Немає сенсу впадати в розпач.

— Аніякісінького, — сказав Томас Хадсон. — Отож не впадаймо в розпач.

— Я радий, що ви згодні зі мною. Дуже приємно було поговорити про нього. І страшенно тяжко почути цю сумну новину. Але я певен, що ви здолаєте своє горе так само мужньо, як і я, хоч вам, батькові, це, звичайно, в тисячу разів важче. На чому він літав?

— На «спітфайрі».

— А, на «спіті». От я тепер і уявлятиму його собі в кабіні «спіті».

— Чи не забагато клопоту для вас?

— Ні-ні, який там клопіт. Я бачив їх у кіно. До того ж маю кілька книжок про англійську авіацію, і ми одержуємо бюлетені Британського інформаційного бюро. Там, знаєте, є дуже цікаві матеріали. Я виразно уявляю собі, який він мав вигляд. Напевно, в рятувальній куртці, з парашутом, у льотному спорядженні й важких черевиках. Можу детально його змалювати. Ну, а тепер мені час додому обідати. Може, й ви зі мною? Лютеція буде дуже рада вас бачити.

— Ні, дякую. Я маю зустрітися тут з одним знайомим.

— До побачення, друже, — сказав Ігнасіо Натера Ревельйо. — Я певен, що ви триматиметесь, як належить мужчині.

— З вашою великодушною допомогою.

— Та ні, яка там великодушність. Просто я любив Тома. Як і ви. Як і ми всі.

— Дякую за питво.

— Колись я у вас його відіграю.

Він пішов до виходу. А на його місце біля стойки до Хадсона присунувся один з його екіпажу. То був смаглявий молодик, з коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям і трохи одвислою повікою над лівим оком; воно було штучне, але майже не вирізнялося на обличчі, бо уряд обдарував його власника чотирма різними очима: дуже червоним, трохи почервонілим, злегка затуманеним і зовсім чистим. На той час він мав у очниці трохи почервоніле й був уже напідпитку.

— Привіт, Томе. Коли ти повернувся?

— Вчора. — А тоді повільно, майже не ворушачи губами: — Тихо, ти. Не ламай комедії.

— Та ні, що ти. Просто я трохи випив. А коли мені розпорють черево, то побачать на моїй печінці напис: «Цілком таємно». Я король суворої таємниці. І ти це знаєш. Слухай, Томе, я оце стояв тут за тим підробленим англійцем і хоч-не-хоч усе чув. То твій Томмі загинув?

— Так.

— От паскудство, — сказав молодик. — Паскудство, та й годі.

— Я не хочу про це говорити.

— Та звісно. А коли ти дізнався?

— Перед останнім виходом.

— Ах ти ж паскудство яке.

— Що ти сьогодні робиш?

— Маю пообідати з деким у «Баскському барі», а тоді всі разом гайнемо до дівах.

— А завтра де обідатимеш?

— Теж у «Баскському барі».

— Скажеш Пако, щоб він подзвонив мені в обід, гаразд?

— Авжеж. Додому?

— Так, додому.

— Не хочеш пристати до нас? Ми збираємося до Генрі, в його «гріховний дім».

— Може, й поїду.

— Генрі саме полює на дівах. Одразу після сніданку подався. Він уже встиг разів зо два умочитись. Усе намагається здолати тих двох стервоз, що ми маємо. Ми підчепили їх у курзалі, а при денному світлі на них і глянути гидко. Та ні біса кращого знайти не могли. Геть перевелося місто к лихій годині. Тих двох стервоз він замкнув у своєму «гріховному домі», про всяк випадок, а сам із Цнотливою Ліл десь полює. Вони поїхали машиною.

— Ну і як, успішно?

— Та не думаю. Генрі, бач, заманулось отієї малої. Тієї, що завжди крутиться у «Фронтоні». А Цнотлива Ліл не береться її умовити, бо та боїться, що він такий здоровило. Для мене, каже, береться, а для Генрі — ні, бо тій малій боязно: і здоровенний він, мовляв, і важенний, і взагалі вона про нього всяке чула. А Генрі тепер не хоче нікого іншого, бо ті дві стервози зовсім його вхекали. Отож дай йому цю малу, і край. Він, бач, у неї закохався. Так і каже — закохався. А тим часом, мабуть, геть забув про неї і знову топче тих двох стервоз. Ну, а їсти йому все-таки треба, от ми й умовилися зустрітись у «Баскському барі».

вернуться

107

Солодко вмерти за батьківщину (неправильна лат.).

вернуться

108

Ти товориш… ти? (ісп.).