Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 116

116

— Та вони досі вже втекли, — відказала Цнотлива Ліл. — У нього там зовсім нема чого їсти. І- навряд щоб випити було багато. Ну, а ти як — поїдеш туди до них чи, може, краще до мене.

— До тебе, — сказав Томас Хадсон. — Але пізніше, — Розкажи мені ще якусь веселу історію.

— Гаразд. Про що?

— Серафіне, — мовила Ліл. — Дай Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. Tengo todavia mi highbalito[127]. — Тоді обернулася до Томаса Хадсона. — Про найщасливішу пору в твоєму житті. Тільки щоб не було запахів.

— Без запахів не можна, — сказав Томас Хадсон. Він дивився, як Генрі Вуд переходить площу й сідає в спортивну машину дуже багатого цукрового плантатора на ім'я Альфред. Генрі був завеликий для такої машини. Та майже для всього він завеликий, подумав Томас Хадсон. Але є й такі речі, де його зріст і вага не вадять. Ні, сказав він собі. Ти ж сьогодні відпочиваєш. То й відпочивай. — Про що ж ти хотіла б почути?

— Про те, про що я тобі сказала.

Він спостерігав, як Серафін переливає коктейль з міксера у високу склянку і як піниста шапка піднімається через вінця й, закрутившись, тече на стойку. Серафін просунув днище склянки в отвір картонного футляра, і Томас Хадсон підняв її, важку, холодну, надпив чималий ковток і, перш ніж проковтнути, затримав його в роті, відчувши крижаний холод на язиці та зубах.

— Ну гаразд, — мовив він. — Найщасливішим днем у моєму житті був перший-ліпший день, коли я хлопчиськом прокидався вранці й мені не треба було йти до школи чи щось робити. Прокидався я завжди голодний і відчував, як пахне роса на траві, і чув, як гуде вітер у високому гіллі дерев, а коли вітру не було, чув тишу лісу та спокій озера й дослухався до перших вранішніх звуків. Часом то було стрекотіння рибалочки, що пролітав над водою, такою спокійною, що в ній відбивався його політ. Часом — цокання білки на котромусь із дерев коло будинку, і, цокаючи, вона часто сіпала хвостом. Нерідко то був погук кулика десь на схилі пагорба. І щоразу як я прокидався голодний, і чув оті перші вранішні звуки, і знав, що мені не треба йти до школи чи щось робити, я був щасливіший, ніж будь-коли в житті.

— Навіть щасливіший, ніж із жінками?

— З жінками я бував дуже щасливий. Відчайдушно щасливий. Нестерпно щасливий. Такий щасливий, аж самому собі не вірив, аж здавалося, ніби я геть захмелів або збожеволів. Але я ніколи не зазнавав такого щастя, як зі своїми дітьми, коли нам було так хороше всім разом, або як ото колись рано-вранці.

— Хіба ж можна самому бути однаково щасливим, як і з кимось?

— Усе це дурниці. Ти ж просила мене розповісти перше-ліпше, що спаде на думку.

— Ні, неправда. Я просила розповісти веселу історію про найщасливішу пору в твоєму житті. А це хіба історія? Просто ти прокидався й відчував себе щасливим. Ти розкажи справжню історію.

— Про що?

— Нехай би там було кохання.

— Яке кохання? Небесне чи земне?

— Та ні. Просто кохання, і щоб було весело.

— Є така історія, дуже цікава.

— От і розкажи мені. Ще один дайкірі хочеш?

— Потім, коли доп'ю цей. Ну, то слухай. Я був тоді в Гонконзі, дивовижному місті, і жив там собі на втіху, шалено й безладно. Там є чудова бухта, і на березі її з боку материка стоїть місто Каулун. А Гонконг стоїть на пагористому острові, там гарні гаї, і звивисті стежки, що ведуть на вершини пагорбів, і будинки високо на схилах, але саме місто — внизу, біля підніжжя пагорбів, якраз навпроти Каулуна. А між цими містами ходить новий швидкісний пором. Той Каулун — теж дуже гарне місто, воно б тобі неодмінно сподобалось. Чисте, доладно забудоване, одразу ж за містом великий гай, і там на околиці, біля самої жіночої в'язниці, було дуже добре полювати лісових голубів. Ми завжди стріляли їх надвечір, коли вони зліталися на ночівлю до величезного лавра поряд з побіленим муром в'язниці, — великі, гарні, з приємним синюватим пір'ячком на шийках, швидкі й дужі в польоті. Часом мені траплялося поцілити птаха, що стрімко летів за вітром у височині над моєю головою, і він падав на тюремне подвір'я, і тоді чути було, як жінки за муром верещать од захвату й зчиняють за нього бійку, а потім звідти знову долинав крик і вереск — то наглядач-сикх розганяв їх, забирав голуба й послужливо виносив його нам крізь хвіртку для варти.

Місцевість навколо Каулуна зветься Нова Територія; вона пагориста й поросла гаями, а в гаях багато лісових голубів, і ввечері можна почути, як вони перегукуються між собою. Мені часто траплялося бачити там жінок і дітей, що копали землю при дорозі й насипали її в кошики. А коли помічали людей з рушницями, то тікали й ховалися в гаю. Потім я дізнався, навіщо вони копали ту землю: в ній була вольфрамова руда. В той час вона коштувала великі гроші.

— Es un poco pesada esta historia[128].

— Ні, Ліл. Вона не нудна. Ось послухай далі. Сам вольфрам таки справді pesado[129]. Але ось що дивовижне. Там, де він є, добувати йога нема нічого легшого. Просто копай собі землю та винось її. Або збирай каміння. В іспанській провінції Естремадура є цілі селища, збудовані з каменю, в якому міститься багато вольфраму, і з цього ж таки каменю складено всі огорожі в полях. А проте селяни там страшенно бідні. На той час вольфрамова руда була в такій великій ціні, що ми довозили її з полів Нам-Янгу в Китаї до аеропорту Кай-Так у Каулуні транспортними літаками ДС-2 — такими, як оце тепер літають звідси до Майямі. А там її вантажили на пароплави й везли до Сполучених Штатів. Вольфраму було дуже обмаль, і ми конче потребували його, готуючись до війни, бо він ішов на виготовлення особливо твердої сталі, а тим часом на пагорбах Нової Території будь-хто міг накопати стільки тієї руди, скільки міг донести в пласкому коші на голові до великого складу, де її потаємно скуповували. Я виявив це, коли ходив полювати голубів, і поінформував людей, що вели закупівлю вольфрамової руди у глибині материка. Їх це не дуже зацікавило, та я не заспокоївся і звернувся до вищих інстанцій, аж поки один дуже високий чин, якому було байдужісінько до того, що на Новій Території вольфрам лежить під ногами, сказав мені: «Зрештою, друже, як вам відомо, ми ж добуваємо вольфрам у Нам-Янгу». І все-таки, коли ми, стріляючи надвечір'ями голубів коло жіночої тюрми, бачили, як старий двомоторний «дуглас» вилітає з-за горбів і починає знижуватись до аеродрому, і знали, що він навантажений мішками з вольфрамовою рудою і щойно пролетів над японськими позиціями, нам дивно було думати, що багато жінок у тюрмі ув'язнено саме за те, що вони незаконно копали ту ж таки руду.

— Si, es raro[130], — мовила Цнотлива Ліл. — Та коли вже буде про кохання?

— Коли завгодно, — відказав Томас Хадсон. — Але краще буде, коли ти знатимеш, де воно все діялось. Так от, навколо Гонконга багато всіляких острівців та заток, і вода в них прозора й дуже гарна. А Нова Територія — це вкритий пагорбами й гаями півострів, який випинається в море з материка. Що ж до острова, на якому зведено Гонконг, то він лежить у довгій і глибокій голубій затоці — вона тягнеться від Південно-Китайського моря аж до Кантону. Взимку погода там здебільшого така, як оце в нас, коли з півночі находить буревій з дощем, отож спати було холоднувато.

Вранці я прокидався і навіть за дощу йшов на рибний базар. Риба там у них майже така сама, як і в нас, а їдять вони переважно червоного окуня. Але є там ще гладенні лискучі помпано й величезні креветки — таких я ніде більш не бачив. Особливо гарний той базар рано-вранці, коли рибу приносять свіжу, тільки-но виловлену, і вона вся вилискує. Були там і такі породи, яких я не знав, але небагато, і там-таки продавали й диких качок, зловлених у сільця. Серед них траплялись і шилохвости, і чирки, і свищі, — качури й качечки в зимовому пір'ї, — а ще були інші, яких я ніколи й не бачив; своїм тонким і химерним забарвленням вони скидалися на наших валюшнів. Я роздивлявся на цих птахів, на їхнє неймовірне пір'я та гарні очі, оглядав лискучу й пругку свіжовиловлену рибу та добірну городину, підживлену людськими нечистотами, що їх там називають «нічним добривом», і всі ті овочі були гарнющі, немов змії. Я ходив на базар день у день, і щоразу мав з того втіху.

вернуться

127

У мене ще є хайбол (ісп.).

вернуться

128

Це трохи важка (нудна) історія (ісп.).

вернуться

129

Важкий (ісп.).

вернуться

130

Так, це дивно (ісп.).