Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 126

126

— Генрі, — сказав він, коли вони вийшли на берег, — ти піди з навітряного боку аж до отих мангрів. Пильнуй слідів чи ще чогось такого. Зустрінемося тут. А ти, Аро, йди в протилежний бік і роби те саме.

Йому не треба було питати, де лежать трупи. Він побачив сліди, що вели до них, і почув торохкотіння крабів у сухих чагарях. Обернувшись, він подивився на своє судно, на піняву смугу прибою і на Віллі, що сидів на кормі шлюпки й дивився через борт у глибинний окуляр, шукаючи на дні скойок.

Коли вже я мушу це зробити, то нема чого зволікати, подумав він. Але день сьогодні аж ніяк не призначений для такого. Дивна річ: тут, де не треба, пройшов добрий дощ, а в нас анічогісінько. Ось уже відколи ми бачимо, як то з того, то з того боку йдуть дощі, а на нас ні краплі не впало.

Вітер бурхав щосили; він бурхав отак і вдень і вночі уже восьмий тиждень. Тепер він наче став невіддільний від Томаса Хадсона і більш не дратував його. Навпаки — зміцнював, додавав снаги, і він волів би, щоб цей вітер ніколи не вщухав.

Завжди ми чекаємо чогось, що так і не настає, подумав він. Але за такого сталого вітру чекати легше, ніж за тихої погоди чи за примхливих і лихих штормів. А вода завжди десь знайдеться. Тож нехай собі стоїть суша. На воду ми розживемося. Вона є на всіх тутешніх острівцях, треба тільки вміти знайти її.

Ну ж бо, звелів він собі подумки, йди і кінчай з цим.

Кінчити з цим допоміг йому вітер. Поки він сидів навпочіпки під обгорілими кущами дикого винограду й пересипав із жмені в жменю пісок, вітер односив геть дух того, що було просто перед ним. У піску він не знайшов нічого, і це його дуже спантеличило, та перш ніж узятися до найгіршого, він так само обшукав пісок з підвітряного боку спалених хатин. Сподівався знайти те, чого шукав, у простіший спосіб. Але й там нічого не знайшов.

Тоді він присів спиною до вітру і, раз по раз обертаючись, щоб хапнути повітря, і знов затримуючи віддих, почав тицяти ножем в обвуглену розгрузлу масу, яку поїдали краби. Раптом натрапив на щось тверде біля кістки й виколупав ту річ ложкою. Він поклав її разом з ложкою на пісок, а сам знов заходився орудувати ножем і видобув з тієї купи гнилля ще три такі самі. Потім обернувся проти вітру й вичистив об пісок ніж і ложку. Знайдені чотири кулі він узяв у жменю разом з піском, на якому вони лежали, і, несучи в лівій руці ніж та ложку, рушив назад крізь чагарі.

Великий піщаний краб, непристойно білий проти сонця, позадкував перед ним і підніс догори свої клешні.

— Ти ще тільки туди, хлопче? — мовив до нього Томас Хадсон. — А я вже звідти.

Краб не відступав і стояв перед ним, погрозливо розчепіривши задерті клешні.

— А ти величенький, нівроку, — промовив Томас Хадсон. Він повільно застромив ніж у піхви й поклав до кишені ложку. Тоді пересипав у ліву руку пісок з чотирма кулями, а праву ретельно витер об шорти. Нарешті, витяг з кобури свій потемнілий від поту, добре змащений «магнум-357». — Для тебе ще не все втрачено, — сказав він крабові. — Ніхто тобі не дорікає. Ти маєш свою втіху і робиш своє діло.

Краб не зрушив з місця й не опустив клешнів. То був справді великий краб, майже з фут завширшки, і Томас Хадсон вистрілив йому межи очі, і краб розлетівся на шматки.

— Цих бісових патронів до триста п'ятдесят сьомого тепер майже не дістати, бо неохочі йти до війська фебеерівці полюють з ними на таких самих неохочих, що ухиляються від призову, — промовив Томас Хадсон. — Але ж треба часом стрельнути разочок, щоб не забути, як це робиться.

Бідолашний старий краб, подумав він. Він робив тільки те, що йому належало робити. Але треба було йому повзти собі й не спинятися.

Він вийшов на берег і побачив у бухті своє судно, і рівну смугу прибою, і Віллі, що поставив шлюпку на якір, а сам пірнав за скойками. Він добре почистив ніж, обшкрябав і помив ложку, а тоді відмив усі чотири кулі. Тримаючи їх на долоні, він дивився на них, наче шукач золота, що промивав пісок, сподіваючись на золоті крупинки, і раптом побачив у своєму лотоці чотири самородки. Всі чотири кулі мали чорні кінчики. Тепер, коли м'яса на них не лишилося, стало виразно видно короткий закручений слід нарізі. То були стандартні дев'ятиміліметрові кулі з автомата «шмайсер».

Виявивши це, Томас Хадсон неабияк зрадів.

Вони визбирали всі гільзи, подумав він. Зате оці кулі залишили, а вони ж однаково що візитні картки. Тепер треба все добре обміркувати. Ми знаємо дві речі. Вони не залишили живим нікого на острові і забрали звідси шхуни. З цього й виходь, мій друже. Ти ж, кажуть, маєш голову на в'язах.

Та міркувати він не став. Натомість простягся горілиць на піску, підібравши револьвер так, що він ліг йому між ноги, а сам задивився на скульптуру, яку вітер і пісок витворили з викинутого морем уламка дерева. Уламок був сірий, весь наче відшліфований, і стримів у білому борошнистому піску, мов справжній експонат на виставці. От би його у Salon d'Automne[176], подумав Томас Хадсон.

Він чув гуркіт хвиль, що розбивались об риф, і думав: добре було б намалювати все це. Лежав і дивився в небо, де не було нічого, крім східного вітру, а в застебнутій годинниковій кишеньці його шортів були ті чотири кулі. Він знав, що від них залежить уся решта його життя. Але зараз не хотів ні думати про них, ні обмірковувати всіх тих практичних питань, які йому належало обміркувати. Поки що я милуватимусь оцим сірим уламком дерева, подумав він. Тепер ми знаємо, що ворог близько і йому від нас не втекти. Так само й нам від нього. Але поки не повернуться Ара і Генрі, думати про це нічого. Ара неодмінно щось знайде. Щось десь неодмінно має бути, а він далеко не дурень. Піщаний берег може багато чого набрехати, але десь на ньому завжди написана правда.

Він помацав кулі в кишеньці шортів, а тоді посунувся на ліктях назад, туди, де пісок був сухіший і начебто ще біліший, якщо можна порівнювати таку білість, і ліг там, прихилившись головою до сірого уламка дерева, відчуваючи між ногами свій револьвер.

— Відколи це ти став мені за дівчину? — мовив він до револьвера. — Можеш не відповідати. Лежи собі там тихенько, а настане час, я подбаю про те, щоб ти міг вибити дух із когось цікавішого за піщаного краба.

II

Він і далі лежав на березі, дивлячись на смугу прибою, і на той час, як побачив Ару та Генрі, що простували до нього, уже все добре обміркував. А вгледівши їх, знову перевів погляд на море. Він і раніше намагався не думати про справу, дати перепочинок нервам, але нічого з того не вийшло. То ось хоч зараз, доки вони підійдуть, полежить спокійно і не думатиме ні про що, крім моря, яке б'ється об риф. Та часу на це вже не було.

— Ти щось знайшов? — спитав він Ару, що сів біля сірої деревини. Генрі сів поруч нього.

— Знайшов одного. Молодий хлопець. Убитий.

— Німець, це точно, — докинув Генрі. — Лежить обличчям у пісок, в самих шортах, волосся біляве, дуже довге й вигоріле від сонця.

— Куди йому стріляли?

— В поперек і в потилицю, — відповів Ара. — Rematado[177]. Ось кулі. Я відмив їх.

— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — І я маю чотири такі самі.

— Це дев'ятиміліметрові до «люгера», так? — спитав Генрі. — Той самий калібр, що наш тридцять вісім.

— Оці з чорними кінчиками — до автомата, — сказав Томас Хадсон. — Дякую, докторе, за те, що витягли їх.

— Завжди до ваших послуг, — мовив Ара. — Та, що пробила потилицю, вийшла навиліт, і я знайшов її в піску. А другу Генрі вирізав.

— Нічого страшного, — озвався Генрі. — Вітер і сонце його наче б підсушили. Однаково що пиріг різати. Зовсім не такий, як оті перші. Чому вони вбили його, Томе?

— Не знаю.

— А як ти гадаєш? — спитав Ара. — Вони спинилися тут для ремонту?

— Ні. Свій підводний човен вони втратили.

— Так, — погодився Ара. — Тим-то й забрали звідси шхуни.

вернуться

176

«Осінній салон» (франц.) — назва художньої виставки.

вернуться

177

Добили (ісп.).