Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 139

Тим часом Томас Хадсон вже розмовляв унизу з Віллі й позирав то на море, то на берег. Його завжди дивувало, як звужується круговид, коли спускаєшся з містка, і, поки нанизу все йшло гаразд, вважав за безглуздя бути там, а не на своєму посту. Він намагався постійно підтримувати належні людські стосунки з командою й уникати ідіотизму «безнаглядного нагляду». Та разом з тим передавав дедалі більше влади Антоніо, що був куди кращий за нього як моряк, та Арі, що був куди кращий за нього як людина. Вони обидва кращі за мене, думав він, а проте командувати й далі повинен я, спираючись на їхні знання, хист і вдачу.

— Віллі, — мовив він. — Як тобі насправді?

— Ти пробач, що я так дурів. Але зі мною щось таки негаразд, Томе.

— Ти знаєш правила щодо пиття, — сказав Томас Хадсон. — Нема ніяких правил. І я не хочу вдаватися до смердючого словоблудства про честь і всяке таке інше.

— Розумію, — мовив Віллі. — Тобі відомо, що я не п'яниця.

— П'яниць ми на борт не беремо.

— Тільки Пітерса.

— Ми його не брали. Нам його дали. До того ж він має свою біду.

— Віскі — ось його біда, — сказав Віллі. — І дуже скоро ця його триклята біда стане й нашою.

— Не будемо про нього говорити, — мовив Томас Хадсон. — Що тебе ще точить?

— Та все загалом.

— Як це?

— Ну, от я схибнутий, і ти схибнутий, і вся команда в нас — наполовину святі, а наполовину навіжені.

— Зовсім непогано бути і святим, і навіженим.

— Я знаю. Це чудово. Але я звик, щоб усе було якось доладніше.

— Віллі, ніщо тебе насправді не точить. Тобі напекло сонцем голову, і ти трохи розклеївся. А питво в такому стані тільки шкодить, я певен.

— Я теж, — відказав Віллі. — Томе, повір, я не вдаю із себе якесь бісове казна-що. Але чи траплялося тобі коли-небудь по-справжньому з'їжджати з глузду?

— Ні. Все якось не випадало.

— То клятуща халепа, — мовив Віллі. — І хоч би як воно недовго тривало, це однаково ціла вічність. Але пити я покину.

— Та ні. Тільки пий розумно, як пив завжди.

— А я пив, щоб не піддатись отому знов.

— Ми завжди п'ємо задля чогось.

— Еге ж. Але це не пусті слова. Невже ти думаєш, що я збрехав би тобі, Томе?

— Всі ми брешемо. Та я не думаю, що ти збрехав би зумисне.

— Ну, йди вже на свій місток, — сказав Віллі. — Я ж бачу, як ти весь час поглядаєш на воду, наче то дівчина, що от-от утече від тебе. Не питиму я більше нічого, окрім хіба що морської води, а зараз піду допоможу Арі розібрати й скласти зброю.

— Не пий, Віллі.

— Я ж сказав, що не буду, то й не буду.

— Знаю.

— Слухай, Томе. Можна тебе про щось спитати?

— Про що завгодно.

— Тобі дуже погано?

— Мабуть, таки погано.

— Спати можеш?

— Не дуже.

— А цієї ночі спав?

— Так.

— Це після прогулянки на берег, — сказав Віллі. — Ну, йди нагору і не думай про мене. Я буду при ділі разом з Арою.

XIII

Шукаючи слідів, вони обійшли берег Пуерто-Коко і оглянули з шлюпки мангрові зарості далі за ним. Там були справді затишні місця, де могла б сховатися шхуна. Але вони нічого не знайшли, а шквал налетів ще раніше, ніж напередодні, і шалена злива так періщила по воді, що все море немовби поривалося догори стрімкими білими цівками.

Томас Хадсон обшукав піщаний берег і, дійшовши до протилежного краю лагуни, повернув у глибину острова. Він натрапив на те місце, де в час припливу збиралися фламінго, бачив багато ібісів — cocos, — від яких острів і дістав свою назву, та кілька рожевих чапель, що копирсалися в мергелі на березі лагуни. Вони були дуже гарні — ясно-рожеві на тлі сірого мергелю, з граційними й швидкими рухами, — але, як і багато інших болотяних птахів, що живуть надголодь, всі гнітюче однакові. Він не міг спостерігати їх довше, бо хотів оглянути й узвишшя острова: може, ті, кого вони шукали, залишили свою шхуну десь у прибережних хащах, а самі перейшли туди, щоб урятуватися від москітів.

Але й там він нічого не знайшов, крім місця, де колись випалювали вугілля, а доки повернувся на берег і Ара під'їхав по нього шлюпкою, на острів уже налетіла перша хвиля шквалу.

Ара любив кермувати шлюпкою з підвісним мотором у дощ та буревій. Він розказав Томасові Хадсону, що ніхто із слідопитів нічого не знайшов. Усі були вже на катері, за винятком Віллі, що взяв собі найдальшу ділянку берега, аж за мангровими хащами.

— А ти щось знайшов? — спитав Ара.

— І я нічого.

— Під цим дощем Віллі трохи охолоне. Зараз одвезу тебе й поїду по нього. Де ж вони можуть бути, як ти гадаєш, Томе?

— На Гільєрмо. Я б на їхньому місці був саме там.

— Я теж. І Віллі так гадає.

— Як він тепер?

— Просто із шкури пнеться. Ти ж його знаєш, Томе.

— Знаю, — сказав Томас Хадсон.

Шлюпка пристала до катера, і Томас Хадсон піднявся на борт. Подивившись, як Ара хвацько повернув шлюпку навколо корми й зник за білою запоною шквалу, він гукнув униз, щоб йому подали рушник, і добре витерся, стоячи на кормі.

— Може, вип'єш, Томе? — спитав його Генрі. — Ти ж змок до кісток.

— Та не відмовлюся.

— Хочеш нерозведеного рому?

— Годиться, — відказав Томас Хадсон. Він спустився вниз, щоб узяти светр та шорти, і побачив, що всі там веселі й бадьорі.

— Ми всі уже сьорбнули рому, — сказав Генрі й налив йому півсклянки. — Гадаю, якщо швидко витертись, а потім випити, то ніхто не застудиться. Правда ж?

— Привіт, Томе, — обізвався Пітерс. — То й ти пристав до нашого гурту питущих за здоров'я?

— Коли це ти прокинувся? — спитав його Томас Хадсон.

— Коли почув булькотіння.

— От я колись уночі зроблю тобі булькотіння й побачу, як ти прокинешся.

— Не турбуйся, Томе. Віллі щоночі це робить.

Томас Хадсон вирішив не пити рому. Потім, побачивши, що всі вони випили й усі весело збуджені, хоч який невеселий був у них день, розважив, що відмовитись означало б показати себе бундючним педантом. До того ж йому хотілося випити.

— Я поділюся з тобою, — мовив він до Пітерса. — 3 усіх, кого я знаю, ти єдиний сучий син, що краще спить з навушниками, ніж без них.

— Нема тут чим ділитися, — сказав Пітерс, усе далі відступаючи від формальної дисципліни. — Ні се ні те, ні тобі ні мені.

— Тоді наливай собі сам, — мовив Томас Хадсон. — Я люблю це бісове зілля не менш, ніж ти.

Всі інші дивилися на них, і Томас Хадсон помітив, як на щоках у Генрі сіпаються жовна.

— Пий, — додав Томас Хадсон. — І сьогодні вночі витисни із своєї хитромудрої машинерії все, що можеш. Задля себе й задля нас.

— Задля нас усіх, — мовив Пітерс. — А хто на цьому судні найбільший трудяга?

— Ара, — відказав Томас Хадсон і, обвівши усіх очима, вперше надпив із склянки. — І перший-ліпший з присутніх тут бісових душ.

— За твоє здоров'я, Томе, — промовив Пітерс.

— За твоє здоров'я, — сказав Томас Хадсон і відчув, як холодно і мляво сходять ці слова в нього з уст. — За короля навушників, — провадив він, намагаючись віднайти щось утрачене перед тим. — За всіляке булькотіння, — додав ще, вийшовши далеко за ту межу, якої мав триматися з самого початку.

— За мого командира, — промовив Пітерс, уже надміру натягуючи струну.

— Це вже як тобі завгодно, — сказав Томас Хадсон. — У нас на це статутів немає. Але я не заперечую. Повтори ще раз.

— За тебе, Томе.

— Дякую, — мовив Томас Хадсон. — Але нехай я буду найпослідущим сучим сином, якщо вип'ю за тебе, поки оте твоє радіо й ти сам не працюватимете як годиться.

Пітерс поглянув на нього, і його обличчя скорилося дисципліні, а його тіло, досить-таки покалічене, прибрало поставу солдата, що віддав три строки справі, в яку вірив, і так само, як і Віллі, залишив її задля чогось іншого. І він звично, без будь-яких прихованих думок, відказав:

— Слухаюсь, сер.

— За твоє здоров'я, — промовив Томас Хадсон. — Тільки підкрути там усі свої трикляті дива.