Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 141

— Тим бідолашним птахам доводиться вставати ще раніше за нас, щоб добути собі їжу, — зауважив Віллі. — Люди недооцінюють їхньої праці.

— Як думаєш плисти, Томе? — спитав Ара.

— Якомога ближче до берега і просто на мис.

— А отой дугуватий острівець, де розбите судно, обшукаємо?

— Обійду його зблизька, а ви оглянете в бінокль. Потім я стану на якір у бухті, що на краю Гільєрмо.

— Ми станемо на якір, — мовив Віллі.

— Та певне ж. Чого це ти сьогодні з самого ранку такий дражливий?

— Я не дражливий. Просто я в захваті від цього океану й від цих прекрасних берегів, що вперше відкрилися перед очима Колумба. Моє щастя, що я не служив під його командою.

— А я завжди думав, що служив, — сказав Томас Хадсон.

— Коли я був у госпіталі в Сан-Дієго, то прочитав книжку про нього, — провадив Віллі. — І тепер я справжній колумбознавець. А корабель у нього був ще роздовбаніший, ніж наш.

— Наш катер не роздовбаний.

— Та ні, — мовив Віллі. — Поки ще ні.

— Гаразд, колумбознавцю. Ти бачиш оту руїну судна градусів за двадцять праворуч?

— Нехай на неї дивиться вахтовий із штирборту, — відказав Віллі. — Але я чудово бачу її навіть своїм єдиним видющим оком, і баклана, що сидить зверху, теж бачу. Певно, він прилетів з Багамських островів нам на підмогу.

— От і добре, — мовив Томас Хадсон. — Саме його нам і бракувало.

— Мабуть, з мене вийшов би великий орнітолог, — сказав Віллі. — Моя бабуся розводила курей.

— Томе, — озвався Ара. — Може б, узяти ще ближче до берега? Приплив високий.

— Еге ж, — відповів Томас Хадсон. — Скажи Антоніо, нехай піде на ніс і перевірить глибину.

— Глибина тут велика, Томе! — гукнув Антоніо. — Аж до самого берега. Ти ж знаєш цю протоку.

— Знаю. Просто хотів упевнитись.

— Хочеш, я візьму штурвал?

— Дякую, — відказав Томас Хадсон. — Не треба.

— От тепер і все узвишшя видно, — мовив Ара. — Добре пильнуй, Хілю. А я тільки додивлятимусь після тебе. Гляди, нічого не пропусти.

— А чий же перший квадрант? — запитав Віллі. — Коли це ти перейшов на моє місце?

— Коли Том сказав тобі подивитися на розбите судно. Ми міняємося місцями автоматично. Ти став із штирборту, а я замість тебе.

— Не збагну я цієї морської премудрості, — мовив Віллі. — Коли вже хочеш говорити як моряк, то не плутай. Чом не казати просто: правий борт, лівий борт, як усі кажуть?

— Ти ж перший сказав: вахтовий із штирборту, — нагадав йому Генрі.

— Таки сказав. Але відтепер казатиму тільки так: сходами нагору, сходами наниз, перед судна, зад судна.

— Віллі, перейди, будь ласка, до Хіля та Ари й оглянь у бінокль берегову смугу, — мовив до нього Томас Хадсон. — Берегову смугу та ближчу до нас третину самого острова.

— Слухаюсь, Томе, — сказав Віллі.

Побачити, чи живе хтось на Кайо-Пльєрмо з цього, майже цілий рік навітряного боку, було неважко. Але й пливучи попід самим берегом, вони не помітили ніяких ознак життя. А коли досягли самого мису, Томас Хадсон сказав:

— Я обійду якомога ближче отой дугуватий острівець, а ви всі оглядайте його в біноклі. Як щось помітите, зупинимось і спустимо шлюпку.

Почав повівати бриз, море захвилювалось, але приплив був ще високий, і хвилі перекочувалися через мілини, не розбиваючись об них. Томас Хадсон дивився вперед, на невеличкий скелястий острівець. Він знав, що біля його західного краю лежить розбите судно, але тепер, за припливу, над водою випинався тільки рудуватий горб. З внутрішнього боку острова була мілина й піщаний берег, але щоб побачити його, треба було обминути ту руїну.

— На острові є люди, — мовив Ара. — Я бачу дим.

— Точно, — підтвердив Віллі. — Він іде з підвітряного боку, і вітер несе його на захід.

— Це десь посередині, там, де обмілина, — сказав Хіль.

— А щогли не видно?

— Щогли нема, — відказав Хіль.

— А може, вони вдень знімають ту бісову щоглу, — мовив Віллі.

— Всі по місцях, — звелів Томас Хадсон. — Аро, ти стань поруч мене. Віллі, скажи Пітерсові, хай негайно виходить в ефір, байдуже чи почує його хто, чи ні.

— Яка твоя думка? — спитав Ара, коли всі інші пішли.

— Думка така, що якби я був рибалка і сушив рибу, то на час штилю, коли налітають москіти, напевне перебрався б з Гільєрмо сюди.

— Я також.

— Вугілля на цьому острові не випалюють, і диму небагато. Отже, вогнище недавно розпалили.

— А може, воно вже догорає.

— Та я й сам про це подумав.

— Хвилин через п'ять побачимо.

Вони обминули розбите судно, на якому сиділо вже два баклани, і Томас Хадсон подумав: наші помічники не примушують себе чекати. Він скерував катер до підвітряного боку острова й побачив піщаний берег, а над ним зелену поросль і хатину, над якою здіймався дим.

— Хвалити бога, — мовив він.

— Еге ж, — підтакнув Ара. — Я теж боявся побачити інше. Ніякої шхуни тут не було.

— Здається, ми їх от-от заскочимо. Швидше їдь з Антоніо на берег, і розкажете мені, про що дізналися. Я стану біля самої обмілини. Іншим скажи, щоб були на своїх місцях і поводилися, не збуджуючи підозри.

Шлюпка повернула від борту й попрямувала до берега. Томас Хадсон дивився, як Антоніо та Ара йдуть до тієї вбогої, сяк-так зліпленої хатини. Вони йшли швидко, як тільки могли, щоб не бігти. Наблизившись до хатини, гукнули, і звідти вийшла жінка. Вона була дуже смуглява, боса, з довгими розпущеними косами, що звисали майже до пояса, і всім своїм виглядом скидалася на індіанку. Поки вони розмовляли, з хатини вийшла друга жінка, така сама смуглява й довгокоса, з дитиною на руках. Закінчивши розмову, Ара і Антоніо квапливо потиснули жінкам руки й подалися назад до шлюпки. Відштовхнулися від берега, запустили мотор і поїхали до катера. Шлюпку на борт підняли інші, а Антоніо та Ара одразу ж зійшли на місток.

— їх там дві жінки, — сказав Антоніо. — Чоловіки поїхали рибалити. Та жінка, що з дитиною, бачила, як черепашатник повернув у протоку. Це було саме тоді, як почався бриз.

— Отже, години півтори тому, — мовив Томас Хадсон. — А тепер уже відплив.

— Та ще й який, — докинув Антоніо. — Вода спадає дуже швидко, Томе.

— Коли вона зовсім спаде, ми там не пройдемо.

— Ні.

— Що ти пропонуєш?

— Це твій катер.

Томас Хадсон рвучко крутнув штурвал, пустив обидва мотори на дві тисячі сімсот обертів і скерував катер до мису.

— Вони й самі можуть сісти на грунт, — мовив він. — Під три чорти все.

— Якщо стане зовсім кепсько, кинемо якір, — сказав Антоніо. — А коли й черкнемо десь об одно, то там мергель. Мергель і намул.

— І каміння, — додав Томас Хадсон. — Пришли сюди Хіля, щоб пильнував за тичками. Аро, ти разом з Віллі перевір усю зброю. А ти, Антоніо, будь ласка, залишся тут.

— Паскудна вона, та протока, — мовив Антоніо. — Але пройти можна.

— Коли спадає вода, там не пройти. Але, може, ті мерзотники теж сядуть на грунт, чи раптом вітер ущухне.

— Вітер не вщухне, Томе, — сказав Антоніо. — Як на пасат, він уже набрав сили.

Томас Хадсон поглянув на небо й побачив довгі білі пасма хмар, що сунули за вітром зі сходу. Тоді подивився вперед, на мис найбільшого острова й на мілини, що вже почали вимальовуватись під водою. Він знав, що звідти й почнуться всі його муки. Потім перевів погляд на скупчення малих острівців попереду, що здавалися зеленими плямами на воді.

— Ну як, Хілю, тички ще не видно? — запитав він.

— Ні, Томе.

— Це має бути просто гілляка чи, може, дрючок.

— Поки що нічого не бачу.

— Дивись прямо по носу.

— Бачу, Томе. Довгий дрючок. Прямо по носу.

— Дякую, — сказав Томас Хадсон.

Обмілини з обох боків були білясто-жовті на сонці, а відпливна течія, що йшла протокою з лагуни, відсвічувала зеленим. Вода була чиста, не забруднена береговим мергелем, бо вітер ще не встиг розбурхати море, і хвилі не били в береги. Через те Томасові Хадсону було легше вести катер.

Та раптом він побачив, який вузький за тичкою поворот, і по черепу в нього перебіг колючий біль.