Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 149

— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Джин у нас ще є?

— Твоя пляшка стоїть у шафці.

— А зелені кокоси?

— Є.

— Зроби мені джин з кокосовою водою і з лимоном. Якщо є лимони.

— Лимонів багато. Там у Пітерса десь заховане його шотландське віскі, я пошукаю. Може, ти краще випив би віскі?

— Ні, знайди і замкни. Воно нам може придатися.

— Зараз зроблю тобі твоє питво.

— Дякую. Може, нам усе-таки пощастить, і вони проти ночі виткнуться.

— Я в це не вірю. Тут у мене з Віллі однакові погляди. Але можуть і виткнутись.

— Ми для них величезна спокуса. Їм же потрібне якесь судно.

— Усе це так, Томе. Але ж вони не дурні. Якби вони були дурні, ти б не зміг отак за них розмірковувати.

— Ну гаразд. Неси мені питво. — Томас Хадсон розглядав у бінокль низку острівців. — А я спробую ще трохи поміркувати за них.

Але міркувати до ладу він уже не міг. І не тільки за них, а й взагалі. Він дивився, як шлюпка з Арою на кормі та невидимим на дні Віллі заходить за мис. Дивився, як урешті знявся в повітря й полетів на один із зовнішніх островів табунець бекасів. А потім, коли дивитися стало ні на що, взявся до питва, що його приніс Антоніо.

Він згадав про те, як давав собі слово не пити в цьому плаванні, навіть склянки коктейлю ввечері, і думати тільки про діло. Згадав, як намірявся заганяти себе, щоб увечері падати з утоми й засинати мертвим сном. Але не шукав собі виправдання ні за цю склянку, ні за порушене слово.

Я таки заганяв себе, думав він. Заганяв добряче. І сьогодні маю право випити й подумати про щось інше, крім тих негідників. Якщо вони виткнуться цієї ночі, у нас усе готове до зустрічі. А як не виткнуться, то завтра зранку, коли буде висока вода, я знов піду за ними.

Отож він помалу тягнув своє питво, холодне й чисте на смак, і озирав нерівну лінію острівців перед собою і далі на захід. Випивка завжди відмикала його пам'ять, що її він так старанно тримав тепер під замком, і ці острівці нагадали йому про минулі дні, коли Том-молодший був ще малим хлопчиком і вони разом ходили в море ловити тарпона. Тільки острови там були інакші і протоки між ними ширші.

Фламінго там не водилися, зате інші птахи були майже такі самі, за винятком хіба великих золотистих куликів, що завжди збивалися в зграї. В різні пори року кулики мали різне забарвлення — то сіре, а то чорне із золотистим полиском, — і він пригадував, як пишався Том-молодший, коли приніс додому першу пташину, яку підстрелив із своєї першої в житті одноствольної рушниці двадцятого калібру. Пригадав, як хлопчик гладив її пухкі білі грудочки й доторкався до гарних чорних плям під крильми і як потім, уже пізно ввечері, він підійшов до хлопчикового ліжка й побачив, що той так і спить, обнявши руками пташину. Він дуже обережно, щоб не збудити хлопчика, забрав у нього кулика. Хлопчик не прокинувся. Тільки ще міцніше притиснув руки до грудей і повернувся з боку на спину.

Він поніс того кулика до задньої кімнати, де стояла шафка-льодовня, і в нього було таке відчуття, наче він обікрав хлопчика. Але він старанно пригладив пір'я пташини й поклав її на гратчасту поличку льодовні. А наступного дня намалював для Тома-молодшого золотистого кулика, і хлопець забрав ту картину з собою і потім одніс до школи. Малюючи кулика, Томас Хадсон намагався відобразити його прудкість і стрімкість, а за тло взяв довгий піщаний берег з кокосовими пальмами.

Потім він пригадав, як одного разу вони були в туристському таборі. Він прокинувся рано-вранці, а Том ще спав. Хлопчик лежав на спині, згорнувши руки, й скидався на скульптурне зображення на надгробку юного рицаря. Томас Хадсон швиденько накидав ескіз, узявши за взірець надгробок, що його бачив колись у Солсберійському соборі. Він хотів згодом намалювати за тим ескізом картину, та так і не намалював, щоб не наврочити. Страх як це допомогло, подумав він тепер.

Він поглянув на сонце, що стояло вже низько над обрієм, і побачив у його промінні Тома на «спітфайрі». Літак був зовсім крихітний у високості й виблискував, наче скалка розбитого дзеркала. Хлопець любив височину, подумав він. А ти добре зробив, коли постановив собі не пити.

Тим часом більша половина питва була ще в склянці, обгорнутій паперовим рушником, і навіть лід ще не розтав.

Від Пітерсових щедрот, подумав він. Тоді пригадав, як вони колись жили на острові і як Том, дізнавшись того року в школі про льодовиковий період, боявся, що він настане знов…

— Тату, — казав він. — Це єдине, що мене тривожить.

— Сюди крига не досягне, — заспокоював його Томас Хадсон.

— Я знаю. Але жах навіть подумати, що буде з усіма, хто живе в Міннесоті, й у Вісконсіні, й у Мічігані. Навіть в Індіані й Іллінойсі.

— Навряд чи нам слід тривожитись, — сказав Томас Хадсон. — » Якби таке й сталося, то це страшенно повільний процес.

— Я знаю, — відказав Том-молодший. — Але це єдине, що по-справжньому мене тривожить. І ще те, що переводиться рід мандрівних голубів.

Ох, той мені Том, подумав він і, поставивши склянку у вільне гранатне гніздо, пильно оглянув у бінокль низку острівців. Але не побачив ніде нічого такого, що скидалося б на човен під вітрилом, і поклав бінокль на місце.

Найкраще нам було на тому острові й там, на Заході, подумав він. Ну і, звісна річ, у Європі, але якщо я почну згадувати про Європу, то неодмінно згадуватиму й про неї, і тоді буде ще гірше. Цікаво, де вона тепер. Певно, спить з якимсь генералом. Ну що ж, сподіваюся, генерала вона вибрала непоганого.

Вона була страшенно мила й дуже гарна, коли ми зустрілися тоді в Гавані. Я міг би думати про неї хоч цілу ніч. Але не буду. Я й так попустив собі, що думаю про Тома. Коли б не випив, то й про нього не думав би. А втім, добре, що я випив. Часом треба порушувати всі свої правила. Ну, може, й не всі. Ось я ще трохи подумаю про нього, а тоді вже міркуватиму про те, що нам робити ввечері, коли повернуться Віллі й Ара. В одному запрягу їм ціни немає. Віллі навчився іспанської на Філіппінах, і мова у нього жахлива, проте вони чудово розуміють один одного. Мабуть, ще й тому, що Ара баск і теж говорить по-іспанському не зовсім правильно. Хай йому чорт, не хотів би я опинитися на борту тієї шхуни після того, як Віллі з Арою її оснастять.

Слухай, допивай-но ти краще своє питво й думай про щось приємне. Том загинув, і думати про нього ти можеш. Однаково ніколи цього не позбудешся. Але тепер уже ти міцно тримаєш себе в руках. То пригадай якусь щасливу пору в своєму житті. їх було в тебе чимало.

А яка ж була найщасливіша? — запитав він себе. Та, власне, вся та, поки ти був ще не розбещений, і не мав зайвих грошей, і залюбки працював і їв. Коли велосипед тішив тебе більше, ніж автомобіль. З нього краще було видно все довкола, він допомагав тобі зберігати добру форму, і, повертаючись з прогулянки по Булонському Лісу, ти їхав собі накотом Єлісейськими Полями аж за Рон-Пуен, а коли озирався, бачив позад себе два суцільних потоки машин та екіпажів і високе сіре громаддя арки на тлі посутенілого надвечірнього неба.

А тепер там цвіли б каштани. І дерева здавалися б чорними в сутінках, а він їхав би, натискаючи на педалі, до площі Згоди й дивився на біло-воскові свічки їхніх суцвіть. А потім зліз би зі свого гоночного велосипеда, й вів його обіч себе гравієвою доріжкою, і поволі роздивлявся на каштанові дерева, і відчував над головою їхні віти, й далі штовхаючи обіч себе велосипед, і відчуваючи гострі камінчики під тонкими підошвами велотуфель. Ті приношені гоночні туфлі він купив у знайомого офіціанта в «Селекті», колишнього олімпійського чемпіона, а заплатив за них грішми, заробленими за портрет власника того кафе, що його намалював так, як хотілося замовникові.

«Трохи в стилі Мане, мосьє Хадсон. Якщо ви можете».

Навряд чи Мане підписався б під тим портретом, та все-таки в ньому було більше Мане, аніж Хадсона, а найбільше було власника кафе. Томас Хадсон одержав гроші на велотуфлі й ще довго після того мав там безкоштовне питво. Та нарешті, коли одного вечора Томас Хадсон запропонував заплатити за випите, від грошей не відмовились, і він зрозумів, що одержав за портрет сповна.