Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 170

— Через годину, Вімідже, — сказала вона. Нік міцно притис своє стегно до її стегна. Автомобіль виїхав на горб, що височів над садом, об'їхав його і зупинився перед будинком.

— Тітонька спить. Ми повинні поводитися якомога тихіше, — сказала Кейт.

— На добраніч вам, — прошепотів Білл. — Ми заїдемо за вами вранці.

— На добраніч, Сміте, — прошепотів Гі. — На добраніч, Батстейн.

— На добраніч, Гі, — сказала Кейт. Одгар стояв біля будинку.

— На добраніч вам, — сказав Нік. — До завтра, Моргане. — Добраніч, Вімідже, — сказав Одгар з ганку.

Нік і Гі почали спускатись дорогою в сад. Нік зіп'явся навшпиньки й зірвав яблуко. Воно було ще зелене, але він надкусив його, висмоктав кислий сік і виплюнув м'якуш.

— Ви з Бердом далеко запливли сьогодні, Гі, — сказав він.

— Не так уже й далеко, Вімідже, — сказав Гі.

Вони вийшли з саду повз поштову скриньку і попростували по шосе. У видолинку, де дорога перетинала струмок, завис холодний туман. Нік зупинився на мосту.

— Ходімо, Вімідже, — сказав Гі.

— Ходімо, — погодився Нік.

Вони пішли нагору; дорога звертала в гайок, серед якого стояла церква. В будинках, повз які вони проходили, не світилося жодного вікна. Гортонс-Бей спав. Жоден автомобіль не проїхав дорогою.

— Мені ще не хочеться спати, — сказав Нік.

— Може, пройдемося разом?

— Ні, Гі, дякую.

— Як хочеш.

— Я проведу тебе до котеджу, — сказав Нік.

Вони відстебнули сітку на дверях і зайшли до літньої кухні. Нік відчинив холодильник і зазирнув туди.

— їсти хочеш, Гі? — спитав він.

— З'їв би шматок пирога, — сказав Гі.

— Я теж, — сказав Нік. Він загорнув шматок печеного курчати і два кусні пирога з вишнями в проолієний папір, що лежав на холодильнику. — Я візьму це з собою, — сказав він.

Гі запив пиріг водою, зачерпнувши її ковшем з відра.

— Якщо хочеш щось почитати, Гі, візьми у мене в кімнаті, — сказав Нік.

Гі дивився на пакунок, який загортав Нік.

— Не роби дурниць, Вімідже! — сказав він.

— Все буде гаразд, Гі.

— Хай буде гаразд. Тільки не роби дурниць, — повторив Гі. Він відхилив сітку на дверях і попростував моріжком до котеджу. Нік вимкнув світло і вийшов, застебнувши сітку. Тримаючи в руці пакунок, він перейшов росяний моріжок, переліз через паркан і пішов міською вулицею під великими в'язами повз останній ряд поштових скриньок на перехресті і далі по шосе до Шарлевуа. За струмком він перетнув лан, обійшов обгороджений сад і, прямуючи до краю просіки, переліз через залізну огорожу, за якою починався ліс. Посередині між просіками росли близько одна до одної чотири ялиці. Там землю м'яко встилали соснові голки і зовсім не було роси. Ліс ніколи не рубали, і земля була суха й тепла, без підліску. Нік поклав пакунок під однією з ялиць і ліг, очікуючи. Він побачив, як Кейт ішла в темряві між деревами, але навіть не ворухнувся. Вона не бачила його і мить стояла, тримаючи перед себе дві ковдри. В темряві здавалося, що у неї величезний живіт, — куди більший, ніж у вагітної жінки. Нік спершу злякався. Потім йому стало смішно.

— Привіт, Батстейн, — сказав він.

Вона впустила ковдри.

— Ой Вімідже! Навіщо ти так лякаєш мене. Я думала, що ти ще не прийшов.

— Люба Батстейн, — сказав Нік. Він притис її до себе, відчуваючи її тіло біля свого, усе її солодке тіло біля свого. Вона й собі пригорнулась до нього.

— Я так люблю тебе, Вімідже.

— Люба моя Батстейн, — сказав Нік.

Вони розстелили ковдри. Кейт розгладила їх.

— Я страх як боялася виносити ковдри, — сказала Кейт.

— Знаю, — сказав Нік. — Нумо роздягнемося.

— Ой Вімідже…

— Так приємніше.

Вони роздяглися, сівши на ковдри. Ніка трохи збентежило те, що вони сидять голі.

— Я тобі подобаюсь так, Вімідже?

— Дуже. Давай-но вкриємось, — сказав Нік. Вони лежали поміж грубими ковдрами. Він був гарячий проти її прохолодного тіла, полюючи за ним, а потім все було гаразд.

— Все гаразд?

Замість відповіді Кейт притулилась до нього всім тілом.

— Приємно було?.

— Ой Вімідже! Я так хотіла цього. Мені це так потрібно було.

Вони лежали поруч між ковдрами. Вімідж нахилив голову й провів носом по лінії шиї і далі поміж її груди. Ніби по клавішах фортепіано.

— Ти пахнеш прохолодою, — сказав Нік.

Він ніжно торкнувся однієї з її маленьких грудей, що ожила під його губами, і притис її язиком. Нік відчув, як гаряче бажання повертається знову, і, просунувши руки знизу, перевернув Кейт. Він ковзнув нижче, і вона щільненько примостилась, міцно притискаючись до вигину його живота. Вона почувала себе там чудово. Він пошукав, трохи незграбно, потім знайшов. Він поклав руки їй на груди і заволодів нею. Потім поцілував її міцно у спину. Голова Кейт схилилася вперед.

— Добре тобі так? — спитав він.

— Я люблю так. Я люблю так! Я люблю так! Ой Вімідже!..

— Все, — сказав Нік.

Він раптом відчув, що під його голим тілом груба ковдра.

— Я була поганою, Вімідже? — спитала Кейт.

— Ні, ти була хорошою, — сказав Нік. Його мозок працював дуже чітко й тверезо. Він бачив усе гостро і ясно… — Я голодний, — сказав він.

— Я б хотіла, щоб ми тут спали цілісіньку ніч. — Кейт згорнулась клубочком біля нього.

— Це було б прекрасно, — сказав Нік. — Але не можна. Ти повинна повернутись у будинок.

— Я не хочу, — сказала Кейт. Нік устав, відчуваючи, як легенький вітрець обдуває тіло. Він натяг сорочку, і йому приємно було відчувати дотик тонкої матерії. Потім надів штани і взув черевики.

— Тобі теж треба вдягтися, дівча, — сказав він.

— Зачекай-но ще хоч хвилинку, — сказала вона. Нік узяв пакунок з-під дерева й розгорнув його.

— Одягайся ж, — сказав він.

— Не хочу, — сказала Кейт. — Я буду спати тут цілу ніч. — Вона сіла. — Подай мої речі, Вімідже.

Нік подав їй одежу.

— Я вже думала про це, — сказала Кейт. — Якби я спала тут до ранку, вони просто подумали б, що я придуркувата і тому вийшла сюди з ковдрами, і все було б гаразд.

— Тобі буде твердо спати тут, — сказав Нік.

— Якщо буде твердо, я повернуся в дім.

— Поїжмо, перш ніж я піду.

— Я надягну ще щось, — мовила Кейт.

Вони сіли поруч і з'їли печене курча та пиріг з вишнями.

Нік устав, потім опустився навколішки й поцілував Кейт.

Дійшовши по росяній траві до котеджу, він піднявся нагору, до своєї кімнати, ступаючи обережно, щоб не рипіли східці. Було приємно опинитися в ліжку, лягти на простирала, випростатися на повен зріст, покласти голову на подушку. Приємно в ліжку, зручно, затишно, а завтра поїдемо рибалити; він молився так, як завжди, коли згадував, що треба помолитися, за рідних, за себе, щоб стати великим письменником, за Кейт, за хлопців, за Одгара, за те, щоб добре порибалити, за бідного Одгара, бідного Одгара, що спить там, у котеджі, а може, й не спить, може, й не спатиме цілу ніч. А проте нічого не вдієш, анічогісінько.

День одруження

Він скупався в озері й тепер мив ноги в тазу, бо назад, на гору повертався босоніж. У кімнаті було душно. Датч з Люменом стояли неподалік і, видно, були знервовані. Нік витяг чисту білизну, чисті шовкові шкарпетки, нові підв'язки, білу сорочку, комірець з шухляди комоду й одягся. Потім став перед дзеркалом і почав зав'язувати краватку. Датч і Люмен нагадали йому роздягальні перед боксерським матчем чи футбольною зустріччю. Йому подобалася їхня нервовість. Цікаво, чи не так само вони поводилися б перед тим, як його мали б вести на шибеницю. Може, й так само. Він ніколи не міг нічого уявити собі, поки не побачить на власні очі. Датч вийшов по штопор, за мить повернувся і відкоркував пляшку.

— Ковтни як слід, Датчу!

— Після тебе, Стейне.

— Чого це раптом? Ну ж бо, пий!

Датч надовго приклався до пляшки. Нік обурився. Адже в них була лише одна пляшка віскі. Датч передав пляшку йому. Він простяг її Люмену. Люмен не пив так довго, як Датч.