Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 33

33

Я вже почав ходити на перегони й сам, і вони дедалі більше вабили й засмоктували мене. Залежно від сезону, я їздив на перегони то в Отейль, то в Анген. Щоб ставити на коней, покладаючись тільки на цифри, треба віддавати розрахункам весь час, — і ти все одно нічого не виграватимеш. Розрахунки на папері лишаються розрахунками на папері. Зрештою, їх друкують У газетах.

Ні, треба було самому стежити за стипль-чезом в Отейлі — Щодуху збігати сходами на горішню трибуну, щоб побачити, як іде кожен кінь і помітити коня, що міг би виграти, але не виграв, і визначити, чому саме й що він зробив не так, як міг би зробити. Треба було стежити за закладами й змінами котирування щоразу, коли в забігу брав участь кінь, який тебе Цікавив, і треба було знати, в якій він формі й коли на нього закладуться професіонали. Ясна річ, він і тоді міг програти; але на той час ти вже мав знати, на що він здатен. Це була робота, важка робота, але яка то насолода була день у день дивитися перегони в Отейлі, коли ніщо не заважало тобі приїздити туди й віддаватися тому видовищу — чесним змаганням чудових коней на іподромі, який ти знав уже як свої п'ять пальців. Кінець-кінцем у тебе з'являлося там безліч знайомих — жокеїв, і тренерів, і власників коней, — а також відомостей про коней і про багато (чи не забагато) інших речей.

Здебільшого я закладався тільки на коня, котрого знав, але іноді робив заклади й на коней, у яких ніхто, крім тренерів і жокеїв, не вірив, і які раз по раз перемагали, приносячи мені добрі виграші. Я кинув грати на перегонах, бо вони забирали мій час і засмоктували мене, а крім того, надто вже багато я знав про те, що відбувається в Ангені й на інших іподромах. Я радів, що більше не ходитиму на перегони, але й відчував якусь порожнечу в душі. На той час я вже знав, що все добре і все погане, закінчившись, лишає по собі відчуття порожнечі. Але якщо закінчувалося щось погане, то порожнеча заповнювалася сама собою. Коли ж ішлося про щось добре, то заповнити її можна було, тільки знайшовши щось краще. Я додав гроші, на які грав, до наших загальних сімейних заощаджень, і мені стало радісно й легко на душі.

Того ж таки дня, коли я вирішив не грати більше на перегонах, я зайшов до відділення компанії «Гаранті траст», що містилося по той бік Сени, на розі Італійської вулиці й Італійського бульвару, й там зустрів свого приятеля Майка Уорда. Я прийшов, щоб покласти на рахунок гроші, які доти призначалися для перегонів, але нікому про це не сказав. Я не записав їх у чекову книжку, а просто запам'ятав суму.

— Ходімо пообідаємо? — запропонував я Майкові.

— Ходімо. Чому б не піти. А що сталося? Ти хіба не їдеш на іподром?

— Ні.

Ми пообідали на площі Лувуа, в дуже доброму звичайному бістро, де подавали чудове біле вино. Бістро це містилося навпроти Національної бібліотеки.

— Я тебе щось зовсім не бачу на перегонах, Майку, — сказав я.

— Так, я там давно вже не буваю.

— А чому?

— Не знаю, — відповів Майк. — А втім, ні, знаю. Видовище, на яке ходять тільки заради грошей, не варте того, щоб на нього дивитися.

— І ти більше не ходиш на іподром?

— Іноді ходжу. На великі перегони — з найкращими кіньми. Ми мастили смачний хліб паштетом і запивали білим вином.

— А раніше ти ходив часто, Майку? — Еге ж.

— А є, по-твоєму, щось цікавіше від перегонів? — Велогонки.

— Справді?

— Там і без грошей — азарт. От побачиш.

— Іподром забирає багато часу.

— Аж надто багато. Він забирає геть увесь час. І публіка там мені не подобається.

— Я перегонами дуже захоплювався.

— Знаю. І не залишився в програші?

— Та не залишився.

— Саме час кинути, — сказав Майк.

— А я й кинув.

— Сказати це легше, ніж зробити. Слухай, друже, давай колись підемо разом на велогонки.

Велогонки стали нашим новим захопленням, доти мені незнаним. Але не відразу, а пізніше. Вони по-справжньому ввійшли в наше життя пізніше, вже по тому, як перший паризький період скінчився назавжди.

А тим часом нас іще довго задовольняла та частина нашого паризького життя, вже без іподрому; ми закладалися на самих себе, на свою працю, й на художників, яких ми знали, і ми більше не заробляли на життя азартною грою, вигадуючи для неї якісь інші назви. Я починав багато оповідань про велогонки, але так і не написав жодного, яке рівноцінне було б самим гонкам на велодромі, чи на велотреці, чи на шосе. Але я ще розкажу про Зимовий велодром з хмарами диму, що плавають у надвечірньому світлі, і про крутий дерев'яний трек, і про шурхіт шин по дереву, й напруження гонщиків, і про їхні прийоми, коли вони то виносяться вгору, то пірнають униз, злиті зі своїми машинами; я розкажу про те диво, що зветься demi-fond[26]: гуркіт мотоциклів з валиками позаду й entraineurs[27] y важких захисних шоломах і незграбних шкіряних костюмах, якими вони розтинають зустрічний потік повітря для гонщиків, і самих гонщиків у легких шоломах, що, припавши до керма, налягають на педалі, майже торкаючись переднім колесом валика позаду мотоцикла, і те, що захоплювало понад усе, — боротьба між ними, коли, в супроводі мотоциклетної тріскотні, велосипедисти мчать лікоть до ліктя, колесо до колеса, вгору-вниз, коло за колом на смертоносних швидкостях, аж поки один з них, не витримавши темпу, відхиляється вбік і натикається на тверду стіну повітря, яку доти для нього пробивали.

Існувало багато різновидів гонок. Звичайні заїзди на швидкість та індивідуальні змагання, коли двоє велосипедистів якнайдовше втримуються на місці, щоб змусити суперника вести, потім повільно кружляють по треку і, нарешті, кидаються до фінішу з граничною швидкістю. Влаштовувались і двогодинні командні змагання з кількома спринтерськими гітами, щоб глядачі не знуджувались; одиночні змагання на час, коли спортсмен протягом години змагається із стрілкою хронометра; дуже небезпечні, але красиві стокілометрові гонки за потужними мотоциклами на скісному п'ятсотметровому дерев'яному треку великої чаші відкритого стадіону «Буффало» в Монружі, за участю уславленого бельгійського чемпіона Лінара, якого за його індіанський профіль прозвали Сіу, — незадовго до фінішу він, перше ніж збільшити свою і доти шалену швидкість, нахиляв голову й смоктав вишневий лікер з гумового шланга, з'єднаного з грілкою в нього під безрукавкою; і чемпіонати Франції з гонок за лідером на шістсотшістдесятиметровому бетонному треку в парку Принца поблизу Отейля — найпідступнішому треку з усіх; там на наших очах розбився великий Гане, й ми чули, як хруснув його череп під захисним шоломом — так хрускає зварене натвердо яйце, коли розбиваєш його об камінь на пікніку. Я ще розкажу про дивосвіт шестиденних гонок і перипетії шосейних гонок у горах. Досі про це писалося правдиво лише французькою мовою, та й термінологія велогонок уся французька — через те про них так важко писати. Майк мав рацію, на велогонках і без грошей — азарт. Але все це належить уже до іншого періоду мого життя в Парижі.

Голод — суворий учитель

Коли, живучи в Парижі, ти весь час недоїдаєш, голод бере тебе ще дужче, бо у вітринах всіх булочних завжди виставлено безліч смачних речей, і люди їдять за столиками просто на тротуарах, і ти бачиш ту їжу й чуєш її дух. Коли ти облишив газетну роботу й пишеш те, чого в Америці ніхто не купить, а вдома кажеш, що хтось запросив тебе пообідати, то найкраще піти в Люксембурзький сад, де від площі Обсерваторії аж до вулиці Вожірар не побачиш чи не вловиш нюхом нічого їстівного. До того ж там завжди можна зайти в Люксембурзький музей і подивитися на картини, які натщесерце справляють ще глибше враження, стають ще яснішими й прекраснішими. Живучи надголодь, я навчився куди краще розуміти Сезанна й по-справжньому збагнув, як він писав свої пейзажі. І не раз замислювався над тим, чи не був і він голодний, коли малював; але потім подумав, що як і був, то, певне, просто забував поїсти. Такі осяйні, але безглузді думки виникають звичайно від безсоння чи з голоду. Згодом я зміркував, що, мабуть, Сезанн відчував зовсім інший голод.

вернуться

26

Гонка за лідером (франц.).

вернуться

27

Лідери (франц.).