Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 41

Ернест Уолш був справжній ірландець: чорнявий, поривчастий, поетичної зовнішності, з виразним знаком смерті на чолі, — такий знак смерті можна побачити на обличчях деяких кіногероїв. Він розмовляв з Езрою, а мені припало вести балачку з дівчатами. Вони спитали, чи я читав вірші містера Уолша. Я не читав їх, і одна з дівчат дістала зелений «Вісник поезії», що його видавала Гаррієт Монро, й показала мені надруковані в ньому Уолшеві вірші.

— Йому платять тисячу двісті доларів за штуку, — сказала вона.

— За кожний вірш, — докинула друга дівчина.

Я пригадав, що свого часу одержував від цього самого журналу по дванадцять доларів за сторінку.

— То він, мабуть, дуже великий поет, — сказав я.

— Йому платять більше, ніж Едді Тестові, — сказала перша дівчина. — Більше навіть, ніж отому, як його… Ви маєте знати.

і — Кіплінгові, — підказала її подруга.

— І взагалі більше, ніж будь-кому іншому, — докінчила перша дівчина.

— Ви довго пробудете в Парижі? — спитав я їх.

— Та ні. Мабуть, недовго. Ми тут з друзями.

— Ми приїхали одним пароплавом, ви ж знаєте. Але на ньому анікогісінько не було. Ну, звісно, крім містера Уолша.

— А він не грає в карти? — спитав я.

Вона подивилася на мене розчаровано, але явно зрозуміла мене.

— Ні. Йому ні до чого грати. Нащо йому грати, коли він пише такі вірші?

— Яким пароплавом ви думаєте повертатися?

— Ще не знаємо. Це залежатиме від того, які будуть рейси, і від усього іншого. А ви теж повертаєтесь?

— Ні. Мені й тут добре.

— Цей район вважається бідним, правда?

— Правда. Але жити тут добре. Я ходжу працювати в різні кафе, часто буваю на іподромі.

— Ви ходите на іподром у цьому одязі?

— Ні. Це у мене вбрання для кафе.

— Цікаво, — мовила одна з дівчат. — Хотіла б я побачити це життя в кафе. А ти, люба?

— Я теж, — сказала друга.

Я записав їхні прізвища у свій блокнотик і пообіцяв подзвонити їм у «Кларідж». Вони були милі дівчата, і я попрощався з ними, а тоді з Уолшем та Езрою. Уолш усе ще із запалом щось говорив Езрі.

— Не забудьте ж, — мовила вища на зріст дівчина.

— Що ви, як я можу? — відказав я і знову потиснув руки їм обом.

Незабаром я дізнався від Езри, що Уолша викупили з готелю «Кларідж» якісь шанувальниці поезії та молодих поетів із знаком смерті на чолі, а потім, ще через якийсь час, — що він знайшов інше джерело матеріальної підтримки і збирається стати співвидавцем якогось нового щоквартальника.

За тих часів «Дайєл», американський літературний журнал, що його видавав Скофілд Тейєр, щороку присуджував своїм авторам премію, — здається, тисячу доларів, — за визначні літературні твори. Тоді це була величезна сума для кожного письменника, що жив тільки з гонорару, а до того ж і чимала честь, і на той час її отримало вже кілька чоловік, поза всяким сумнівом, усі заслужено. А в ті роки у Європі на п'ять доларів у день можна було любісінько прожити вдвох, та ще й подорожувати.

І от пішла чутка, ніби й той щоквартальник, одним з видавців якого став Уолш, має намір виділити дуже значну суму на премію авторові, чий твір буде визнано найкращим у перших чотирьох випусках.

Важко сказати, чи то була пуста поголоска, чи, може, справді випливла назовні якась приватна, конфіденційна розмова. Будемо сподіватись і вірити, що гра велась абсолютно чесно з усіх поглядів. І вже певна річ, що особа, яка разом з Уолшем заснувала журнал, ніяким краєм до цього не причетна.

Невдовзі по тому, як я почув про цю гадану премію, Уолш запросив мене на обід у найкращому й найдорожчому ресторані в районі бульвару Сен-Мішель і після устриць — дорогих, пласких, з мідяним полиском marennes замість звичних мені дешевих portugaises — та пляшки «пуї-фюїзе» непомітно скерував розмову на премію. Він явно задурював мені голову, так само як отим двом пособницям картярів на пароплаві, — звісно, якщо вони справді були пособниці картярів і якщо він справді задурював їм голову, — і коли він спитав, чи не відмовлюсь я ще від десятка пласких устриць (так він їх назвав), я сказав, що ні, аж ніяк не відмовлюсь. Розмовляючи зі мною, він не завдавав собі клопоту зберігати на своєму чолі знак смерті, і я почував себе вільніше. Він знав, що мені відомо про його сухоти — не такі, якими задурюють голову іншим, а такі, від яких помирають, — і про те, як далеко вони зайшли, отож не завдавав собі клопоту й кашляти за столом, і я був вдячний йому за це. Мене брала цікавість, чи не поглинає він ті пласкі устриці так само, як повії в Канзас-Сіті, що, теж маючи на собі знак смерті й багато чого іншого, залюбки ковтали сім'я, вважаючи його за найпевніший засіб проти сухот, — але я не спитав його про це. Я взявся до другого десятка marennes: одну по одній брав їх з товченого льоду на срібному тарелі, вичавлював на них сік із лимона й дивився, як їх неймовірно ніжні краєчки тріпотіли й зіщулювались, а тоді виймав їх із скойки і, поклавши до рота, з насолодою жував.

— Езра великий поет, великий, — мовив Уолш, дивлячись на мене своїми темними мрійливими очима.

— Так, — погодився я, — І людина він чудова.

— Шляхетна людина, — сказав Уолш. — По-справжньому шляхетна.

Якийсь час ми їли й пили мовчки, ніби віддаючи належне Езриній шляхетності. Мені раптом забракло Езри, і я пошкодував, що його немає з нами. Він теж не міг дозволити собі замовляти marennes.

— І Джойс великий, — озвався Уолш. — Що правда, те правда.

— Так, великий, — сказав я. — І добрий товариш.

Ми потоваришували в той щасливий період його життя, коли він закінчив «Улісса» й ще не брався до того, що тривалий час називалося «Працею в розвитку». Я подумав про Джойса, і мені багато чого пригадалось.

— Прикро, що в нього так погано з очима, — сказав Уолш.

— Йому й самому прикро, — сказав я.

— Це трагедія нашого часу, — пояснив мені Уолш.

— У кожного щось негаразд, — мовив я, намагаючись надати застільній розмові веселішого тону.

— Крім вас. — Він спрямував на мене всю свою можливу й неможливу чарівність, а тоді на чолі його знову з'явився знак смерті.

— Ви хочете сказати, що я не маю знаку смерті на чолі? — спитав я. Не міг стриматися, щоб не спитати.

— Ні. Ви маєте знак Життя. — Він вимовив останнє слово з великої літери.

— Усе до пори, — сказав я.

Йому захотілося доброго біфштекса з кров'ю, і я замовив два tournedos під беарнським соусом, Я розважив, що масло піде йому на користь.

— А як щодо червоного вина? — запитав він.

Підійшов sommelier[40], і я замовив «шатонеф-дю-пап». Потім погуляю понад річкою, і все вивітриться, подумав я. А він нехай піде проспиться або як хоче. Я знайду, куди мені податися.

Усе з'ясувалося, коли ми доїли tournedos із смаженою картоплею і на дві третини спорожнили пляшку «шатонефу», що його в обід звичайно не п'ють.

— Чого там говорити манівцями, — сказав Уолш. — Ви ж знаєте, що нашу премію дістанете ви?

— Я? Чому?

— її дістанете ви, — сказав він і почав розводитись про мої твори, а я перестав його слухати. Мене завжди дратувало, коли люди хвалили мене у вічі, отож я дивився на нього, на його чоло із знаком смерті й думав собі: ох ти ж, облуднику, хочеш задурити мені голову своїми сухотами; та я бачив цілий батальйон у куряві на дорозі, і кожен третій там був приречений на смерть або й на щось гірше, і ні в кого не було ніякого знаку на чолі, тільки курява, а ти, облуднику, із своїм знаком смерті, ти обертаєш власну смерть на засіб існування. А тепер хочеш одурити мене. Не дури, то й не будеш одурений…

А втім, смерть його не дурила. Вона вже справді підступала до нього.

— Думаю, що я не заслуговую на цю премію, Ернесте, — сказав я, з приємністю називаючи його своїм ім'ям, якого я терпіти не міг. — Крім того, Ернесте, це було б неетично.

— Дивно все-таки, що в нас однакове ім'я, правда ж?

40

Метрдотель по винах (франц.).