Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 96

— Мені дуже прикро, що я розчарував вас, Одрі. Але я радий, що ви тут.

— Ми ж з вами давні друзі, правда?

— Авжеж, — відказав він. — Ну, перевдягайтесь і приходьте нагору.

Він одвів очі, і дівчина зачинила за собою двері душу. Він сам не знав, що з ним сталося. Але радість цих літніх днів пішла в ньому на спад, наче вода на прибережних обмілинах, коли починається відплив. Він дивився на море, на піщаний берег і помітив, що вода вже відпливає, а на мокрому піску заклопотано порпається берегове птаство. Бурунці на гребенях хвиль, віддаляючись, дедалі меншали. Томас Хадсон ще раз окинув довгим поглядом узбережжя й пішов у дім.

XIII

Останні кілька днів минули чудово. Усе було добре, як і раніш, і не відчувалося смутку перед близькою розлукою. Яхта вирушила назад, і Одрі найняла собі кімнату над «Понсе де Леоном». Але жила вона в них, спала на закритій веранді в кінці будинку й користувалася кімнатою для гостей. Вона більщ нічого не говорила про своє кохання до Роджера. А Роджер сказав про неї Томасові Хадсону лиш одне:

— Вона одружена з якимось сучим сином.

— Не сподівався ж ти, що вона все життя чекатиме на тебе?

— Усе одно він сучий син.

— А чи не так воно завжди й буває? Та ти ще знайдеш у ньому щось привабливе.

— Він багатий.

— Оце, мабуть, і є найпривабливіше, — сказав Томас Хадсон. — Вони завжди виходять заміж за якогось сучого сина, а в ньому завжди є щось дуже привабливе.

— Гаразд, — мовив Роджер. — Не будемо про це говорити.

— То ти писатимеш книжку?

— Авжеж. Це те, чого вона од мене хоче.

— Через те й писатимеш?

— Годі, Томе, — сказав Роджер.

— Хочеш поїхати в мій будинок на Кубі? Власне, то не будинок, а дача. Але там тобі ніхто не заважатиме.

— Ні. Я хочу податися на Захід.

— Знов на узбережжя?

— Ні, не на узбережжя. Чи не можна пожити в тебе на ранчо?

— Там у мене тільки невеличка хатина. Решту я віддав в оренду.

— Цього цілком досить.

Дівчина й Роджер вирушали в довгі прогулянки по березі, ходили купатися — самі й разом з хлопцями. Хлопці їздили рибалити й брали з собою Одрі на звичайну риболовлю та на підводні лови біля рифу. Томас Хадсон напружено працював, і в ті години, коли він малював, а хлопці були десь поза домом, його не залишала приємна думка, що скоро вони повернуться і всі разом сядуть до столу вечеряти. Коли вони були на підводних ловах, його брав неспокій, але він знав, що Роджер і Едді не дозволять хлопцям якоїсь необачності. Одного разу вони всім гуртом поїхали на цілий день ловити на блешню аж до найдальшого маяка на відмілині й чудово згаяли час, зловивши кілька макрелей, білобока та три великі пеламіди. Він намалював пеламіду, з її чудною сплощеною головою та поперечними смугами на довгому обтічному тілі, і подарував картину Енді, що зловив найбільшу рибину. На задньому плані картини був високий маяк з павучими лапами, білі хмарки в літньому небі та зелені береги.

Та от, настав день, коли старомодний гідроплан «Сікорскі» виписав коло над будинком і сів у бухті, і вони повезли хлопців човном до нього. У другому човні Едді віз речі.

— До побачення, тату, — сказав Том-молодший. — Ми гарно провели літо.

— До побачення, тату, — сказав Девід. — Усе було справді чудово. Не турбуйся за нас. Ми будемо обережні, — До побачення, тату, — сказав Ендрю. — Спасибі тобі за таке гарне-прегарне літо й за подорож до Парижа.

Вони піднялися до дверцят літака і звідти помахали Одрі, що стояла на причалі, й загукали разом:

— До побачення! До побачення, Одрі!

Роджер допоміг їм зайти в літак, і вони сказали:

— До побачення, містере Девіс. До побачення, тату. — А тоді на весь голос у бік причалу: — До побачення, Одрі!

Потім дверцята зачинили, замкнули, і вже видно було тільки їхні обличчя за невеличкими віконцями, а тоді все заснувало бризками води від старих кавових млинків, що заторохтіли на гідроплані. Томас Хадсон відгріб далі від тієї зливи бризок, і незграбний літак вирулив на зліт, знявся за легким вітерцем, а потім виписав коло й повільно, але рівно пішов своїм курсом через Гольфстрім.

Томас Хадсон знав, що й Роджер з Одрі збираються їхати, а оскільки наступного дня мало прибути рейсове судно, він спитав Роджера, коли вони думають вирушати.

— Завтра, друже, — відказав Роджер.

— З Вілсоном?

— Так. Я попросив, щоб він прилетів по нас.

— Я тільки тому спитав, аби знати, що мені замовляти на той тиждень.

І ось наступного дня вони так само полетіли з острова. Прощаючись, Томас Хадсон поцілував дівчину, а вона поцілувала його. Вона плакала напередодні, коли від'їжджали хлопці, заплакала й тепер і міцно обняла його.

— Бережіть його і себе бережіть.

— Постараюся. Ви були такий добрий до нас, Томе.

— Ет, дурниці.

— Я писатиму, — мовив Роджер. — Може, там треба щось зробити? То скажи.

— Тішся життям. Напишеш мені, як там у вас буде.

— Напишу. І вона теж.

Отже, поїхали й вони, і, повертаючись додому, Томас Хадсон зайшов до Боббі.

— Страшенно самотньо вам тепер буде, — сказав Боббі.

— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Мені буде страшенно самотньо.

XIV

Одразу ж після від'їзду хлопців Томаса Хадсона пойняла туга. Але він вважав це природним наслідком розлуки з синами й наполегливо працював далі. Кінець власного світу людини настає зовсім не так, як на тій величній картині, що її свого часу змалював словами містер Боббі. Він настає, коли з місцевої пошти приходить хлопчина-посильний, приносить радіограму й каже:

— Розпишіться, будь ласка, отут на корінці. Нам дуже жаль, містере Томе.

Він дав хлопчині шилінг. Але той подивився на монету й поклав її на стіл.

— Не треба чайових, містере Томе, — сказав він і пішов. Він прочитав радіограму. Тоді поклав її в кишеню, вийшов і сів на веранді, зверненій до моря. Дістав з кишені радіограму й прочитав ще раз. «Ваші сини Девід і Ендрю загинули разом з матір'ю в автомобільній катастрофі поблизу Біарріца. До вашого приїзду все необхідне беремо на себе. Глибоко співчуваємо». Підписано паризьким відділенням його нью-йоркського банку.

На веранду вийшов Едді. Він дізнався про все від Джозефа, а той — від одного хлопця з радіообслуги.

Едді сів поруч і сказав:

— От паскудство, Томе. Як же це могло статися?

— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Мабуть, наскочили на щось чи хтось на них наскочив.

— Я певен, що не Девід був за кермом, — сказав Едді.

— І я певен. Але тепер це не має значення.

Томас Хадсон дивився на синій простір моря і на густішу синяву Гольфстріму. Сонце було при заході й от-от мало сховатися за хмари.

— Ви думаєте, за кермом була їхня мати?

— Може, й так. А може, їх віз шофер. Яка різниця…

— А Енді не міг бути?

— Міг. Можливо, мати йому дозволила.

— Він досить самовпевнений хлопчина, — сказав Едді.

— Був, — сказав Томас Хадсон. — Тепер уже, мабуть, не самовпевнений.

Сонце сідало, і його дедалі заступали хмари.

— Коли вони там знову вийдуть в ефір, треба дати радіограму Вілсонові, щоб завтра зранку прилетів по мене, і нехай замовить телефоном місце на нью-йоркський літак.

— Що мені робити, поки вас не буде?

— Доглядай тут за всім, ото й тільки. Я залишу тобі чеки на кожний місяць. Якщо задмуть буревії, найми собі в поміч скільки треба людей, щоб уберегти катер і будинок.

— Усе зроблю, — сказав Едді. — Але тепер усе воно для мене й г… не варте.

— Для мене теж, — сказав Томас Хадсон. — У нас ще є менший Том.

— Поки що, — сказав Томас Хадсон і вперше заглянув у безодню порожнечі, що чекала його попереду.

— Ви не зігнетеся, — сказав Едді.

— Нізащо. Хіба було колись таке?

— Поживете якийсь час у Парижі, а потім поїдете на Кубу, і нехай би й менший Том з вами поїхав. Там вам добре малюватиметься, і все-таки переміна буде.