Кортик - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 42

Хлопці послали листа і почали чекати відповіді. Наближався кінець першого півріччя. Хлопці з усіх предметів мали хороші оцінки, тільки Генка відставав з німецької мови.

— І для чого нам потрібна ця «дойче шпрахе»! — обурювався Генка.

— Як для чого? — відповідав Мишко. — А якщо в Німеччину поїдемо?

— Як же ми туди поїдемо?

— Дуже просто: як тільки буде там революція, то і поїдемо.

Хлопці особливо багато вчилися в ці дні, та і в загоні вистачало роботи. Не було майже, жодного вільного вечора. Робота в підшефному дитячому будинку, заняття в майстернях Будинку піонерів, збір ланки, засідання учкому, комсомольський день (хлопці уже не пропускали жодних відкритих зборів осередку), гуртки займали весь тиждень. А в неділю зранку відбувався загальний збір загону. Крім того, Мишкова ланка листувалася з піонерами міста Хемніца в Німеччині, піонерами Орехово-Зуєвського району і з червонофлотцями. А ще ж треба було разів два-три на тиждень побувати на катку. Хлопці приходили на каток увечері, наспіх переодягалися на тісних лавках і, ставши на коньки, несли свої речі в гардероб. Коньки дерев’яно стукали по підлозі, цей дрібний стукіт речитативом виділявся в загальному шумі роздягалки, оповитої клубами білого морозного повітря, що вривалося з катка через двері, які щохвилини відкривалися.

Дорослі конькобіжці роздягалися в окремій кімнаті. Вони виходили звідти затянуті в чорні трико. Хлопці з шанобливим захопленням шепотіли: «Мельников… Іпполітов… Кушин…»

Плями ліхтарів освітлювали снігові смуги на льоду. По кругу рухалися конькобіжці, дивні в безцільності свого руху. Вони рухалися юрбою, але кожний їхав сам по собі, поодинці, парами, переганяючи один одного. Новачки їхали обережно, високо піднімаючи ноги, незграбно відштовхуючись і рухаючись по інерції.

Всі хлопці й дівчата їздили на «снігурочках», «нурмисах», і тільки один Юрко Стоцький — на «норвежках».

Одягнений в чорний в’язаний костюм, він катався тільки на біговій доріжці, нагнувшися вперед, заклавши руки за спину, ефектно видовжуючи «черезніжку» на поворотах. Всім своїм виглядом він показував повну зневагу до інших.

Мишко і Славик не звертали уваги на Юрка, але Генка ніяк не міг спокійно терпіти Юркової зарозумілості і одного разу, виїхавши на круг, спробував ганятися за Юрком. Генка їздив на коньках дуже добре, краще за всіх у школі, але хіба міг він на «снігурочках» угнатися за «норвежками»! Він ганебно відстав від Юрка на цілих півкруга.

Після цього випадку всі почали дражнити Генку. В нього питали, коли буде його наступне змагання з Юрком Стоцьким. Радили відрізати у «снігурок» їхні закруглені кінці і заточити терпугом. На катку за ним їздили і кричали:

— Ей, валянки, дайош рекорд!

Юра Стоцький торжествував.

Генка з досади перестав відвідувати каток, по вулицях на коньках також не бігав. Він ходив похмурий і одного разу об’явив Мишкові і Славикові, що запрошує їх прийти до нього в суботу на день народження. Хлопці здивувалися:

— З власним частуванням?

— Частування моє, подарунки ваші.

— Прийдемо, — відповіли хлопці, — побачимо твою гостинність.

Розділ 67

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ГЕНКИ

У суботу ввечері друзі прийшли до Генки і здивовано витріщили очі, побачивши святковий стіл. На його краю свистів струмками пари самовар з розмальованим чайником наверху. Посередині були розставлені тарілки з різним угощенням: шматочки сала, вареники в сметані, пиріжки й монпансьє. По боках стояло шість приборів. Біля столу поралася Агріппіна Тихонівна.

— Оце здорово, — протягнув Мишко. — От так Генка!..

— Нічого особливого, — недбало промовив Генка. — Прошу… — Він театральним жестом запросив їх до столу.

— Що ж ти, Геннадію, зразу до столу запрошуєш, — сказала Агріппіна Тихонівна, — ще ж гості повинні прийти.

— Хто? — спитали хлопці. Генка почервонів:

— Мишко Коровін, а більше ніхто, їй-богу, ніхто.

— А це для кого? — Мишко показав на шостий прибор.

— Це? Ах, це… Це на всякий випадок, мало що… а раптом хто-небудь прийде…

— На які капітали ти все це влаштував? — спитав Мишко.

Генка посміхнувся:

— Це вже справа хазяйська… — Він повернувся до Агріппіни Тихонівни, але не встиг зупинити її.

— Батько прислав, — сказала Агріппіна Тихонівна. — Я кажу: тобі, Геннадію, цих харчів на місяць вистачить, а він і слухати не хоче, давай на стіл та й край. Весь у батька! — додала вона не то з осудженням, не то з захопленням.

— Навіть цукерки прислав, — сказав Мишко.

— Ні, — сказала Агріппіна Тихонівна, — монпансьє Геннадій сам купив: коньки ж він продав…

— Тьотю, — закричав Генка, — адже я вас просив!

— Чого вже там… — відмахнулася Агріппіна Тихонівна. — Воно й краще: валянок не настачиш.

— Якби я знав, що ти заради фасону продав коньки, — сказав Мишко, — то я б до тебе в гості не прийшов.

— Я і без коньків проживу, — махнув головою Генка… — Подумаєш, «снігурочки»! Поступлю в фабзавуч, «норвежки» куплю. Адже ти також свою колекцію марок продав. Га? Навіщо?

— Треба було, — ухильно відповів Мишко.

— Я знаю, — сказав Генка, — ти на шкіряну куртку збираєш. Хочеш на справжнього комсомольця схожим бути.

— Можливо, — непевно відповів Мишко. — Славик свої шахи також продав.

— Хіба? — здивувався Генка. — Кістяні шахи? Навіщо?

— Треба було, — теж ухильно відповів Славик.

Тричі задзвонив дзвоник.

— До нас, — сказала Агріппіна Тихонівна і пішла відчиняти.

У кімнату ввійшов Мишко Коровін, одягнений у формене пальто і кашкет трудколоніста… Він привітався з хлопцями, роздягнувся, витягнув з кишені пачку цигарок «Бокс» і закурив.

— Як справи? — спитав його Мишко.

— Посуваються помаленьку. Вчора на четвертий розряд здав.

— Скільки ти тепер одержуватимеш?

— Карбованців дев’яносто, — недбало відповів Коровін, витягаючи з кишені годинник завбільшки з добрий будильник. Він приклав його до вуха і сказав: — Ніяк до майстра не зберусь. Почистити треба.

— Покажи! — Генка взяв у руки годинник і теж приклав до вуха. — Хід на ять.

— Нічого хід, — сказав Коровін, — п’ятнадцять каменів. — Він заховав годинник у кишеню куртки і сказав — Осередок у нас організували, комсомолу. Я вже заяву подав.

Дев’яносто карбованців на місяць і годинник хлопці через силу, але витримали, а це вже було над їхні сили. Вони ще піонери, тільки мріють про комсомол, а Коровін уже заяву подав.

— Нас також скоро в комсомол передають, — сказав Мишко, — прямо з загону. — При цьому він скоса подивився на Генку і Славика.

Вони повалено мовчали, ніби Мишко дійсно сказав правду.

— Знаєте, кого до нас в колонію прислали? — спитав Коровін.

— Кого?

— Борку-жилу.

— Ну?

— Ага. За піхви його батько ледь не вбив. Тоді він і втік. Тепер у нас.

— Ну, і як він?

— Нічого, виправляється.

Знову тричі задзвонив дзвоник. Агріппіна Тихонівна пішла відчиняти двері. Генка стояв посеред кімнати, зніяковілий і мовчазний. Відчинилися двері. В кімнату ввійшла Зіна Круглова… Он воно що! Мишко і Славик багатозначно переглянулись. Генка стояв, не рухаючись з місця, потім, простягнувши руку до столу, пролепетав:

— Прошу…

Зіна пирснула, всі розсміялися. Тоді Генка посмілішав, став в урочисту позу і оголосив:

— Дорогі гості, приймаю поздоровлення і подарунки! Прошу не товпитися і додержуватися черги.

Зіна сміялася невгаваючи. Така вже вона сміхотлива!

Вона подарувала Генці клоуна, схожого своїм патлатим волоссям на іменинника.

— Чудесно! — сказав Генка. — Дівчата, як і завжди, відзначаються акуратністю. Чим же порадують мене хлопці?

— Ах, дійсно, — спохватився Мишко, — мало не забув!

Він відкрив свою сумку і витягнув звідти пакет. Він з таким серйозним виглядом розгортав його, що всі мовчали й напружено слідкували за його руками. Мишко розгортав пакет повільно, не поспішаючи, і схвильоване мовчання присутніх, здавалося, не доходило до нього.