Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 17

На морі й досі тримався повний штиль. Через мить чарівне сяйво згасло, а "Світозор" розвернувся на хвилях і помчав геть від галери. І майже одразу потонули в імлі і чорний борт невільницького судна, і тьмяний ліхтар на щоглі, і заціпенілі веслярі. Аренові здалося, що він чує позаду голоси, але той звук був настільки тихим, що невдовзі потонув у темряві. Трохи згодом туман почав витоншуватися, розпадатися на пасма, якими недбало бавився нічний вітерець. Над ними знову було чисте зоряне небо, і човен безшумно, як метелик, полетів уперед, розтинаючи темні хвилі океану.

Яструб закутав Арена в ковдру і дав йому води. Сам усівся поряд, поклавши руку юнакові на плече. Аренові раптом страшенно захотілося плакати. Чарівник не промовив жодного слова, але дотик його руки був настільки теплим, що поступово до Арена повернувся спокій: йому було тепло, човен м'яко похитувався на воді, життя було чудовим.

Він поглянув угору, на свого супутника. Смагляве обличчя чаклуна вже не світилося неземним сяйвом і на тлі зоряного неба було ледве помітним. Човен нестримно мчав уперед на крилах чар-вітру. А під його бортами, здавалося, про щось здивовано перешіптуються хвилі.

— Той чоловік із собачим ретязем на шиї — хто він?

— Лежи спокійно. Морський розбійник, Егре. Він носить свій нашийник, щоби приховати шрам на горлянці. Схоже, він уже настільки звироднів, що з пірата перетворився на работоргівця. Та цього разу хитрий Егре пошився в дурні, — у спокійному сухому голосі Яструба відчувалася прихована втіха.

— Як ти мене знайшов?

— Магія, гроші, ще дещо... Я змарнував надто багато часу. Мені не хотілося, щоб усі бачили, як Архімаг і Хранитель острова Роук тиняється нетрищами Ґорта. І я навіть тепер шкодую, що мені не вдалося зберегти оту свою прибрану подобу енладського купця. Довелося перепитати юрму людей, і врешті-решт з'ясувалося, що невільницька галера покинула гавань ще вдосвіта. Ось тут мені й урвався терпець! Я сів у "Світозор", а позаяк на морі був повний штиль, то я викликав чар-вітер і на якийсь час прикував весла інших кораблів до кочетів[5]... Нехай тепер спробують пояснити, що з ними сталося, якщо вся магія для них — це суцільний обман і дурисвітство. Але мною керувала злість і я занадто поспішав, а тому проґавив корабель Егре, що рухався не просто на південь, а трохи на схід, огинаючи мілини. Того дня мені все просто з рук валилося. У Ґорті нам таки й справді не поталанило... Ну, а насамкінець я скористався пошуковими чарами і знайшов корабель серед темряви. Може б, ти все-таки трохи поспав?

— Та ні, мені вже набагато краще.

Арен уже перестав хапати дрижаки, навіть трохи зігрівся і справді почувався непогано. Незважаючи на кволість тіла, голова працювала добре, думки легко перестрибували з однієї речі на іншу.

— А коли ти прийшов до тями? І що сталося з Хейром?

— Мене розбудило вранішнє сонце, і, на щастя, голова була цілою, хоча за вухом у мене з'явилася здоровенна ґуля. А от у Хейра, коли я востаннє його бачив, ще дурман із голови не вивітрився.

— Я виявився кепським вартовим...

— Але не тому, що заснув.

— Ні, — Арен затнувся. — Це було... Я був...

— Ти був там попереду мене. Я тебе бачив, — промовив Яструб дивним тоном. — Саме тому їм і вдалося захопити нас зненацька. Вони оглушили нас із тобою, наче баранів на різниці, і розжилися не лише золотом та одягом, а ще й молодим здоровим рабом. Це вони на тебе полювали, хлопче! На Амрунському ринку за тебе можна було б узяти стільки, скільки коштує гарна садиба.

— Вони вдарили мене не дуже сильно. Я очуняв і змусив їх добряче побігати, перш ніж вони загнали мене в кут... — очі Арена сяяли.

— Ти прийшов до тями ще там... і побіг? Але навіщо?

— Щоби відвести їх від тебе.

Подив, який прозвучав у голосі Яструба, боляче вразив Аренове самолюбство, і юнак запально додав:

— Я гадав, що їм потрібен ти. І боявся, що вони можуть убити тебе. Тому і вхопив їхню торбу, щоби вони кинулися вслід, і помчав геть. А вони рвонули за мною, чи радше — за золотом, яке я у них поцупив.

— Так... звісно, вони не могли діяти інакше! — тільки й промовив Яструб. Навіть натяку на вдячність. Якусь мить він замислено мовчав, а тоді запитав: — А тобі не спадало на думку, що на той час я вже міг бути мертвим?

— Ні.

— Спершу вбити, а потім пограбувати — адже так безпечніше!

— Я про це не думав. Я прагнув лише відвести їх подалі від тебе.

— Чому?

— Бо тоді ти зміг би захистити нас обох, якби тільки встиг прийти до тями. Або принаймні врятувався б сам. Я стояв на варті — і проґавив розбійників. Відтак спробував виправити свою помилку. Адже це тебе я охороняв, сидячи біля дверей. Твоє життя дорожче, ніж моє. Ти у цій справі головний, а я — лише твій челядинець; я потрібен, скажімо, для того, щоб стояти на чатах чи для чогось іншого — це вирішуєш ти і, врешті-решт, саме ти поведеш нас до мети і зможеш дістатися туди, куди нам належить потрапити. І тільки тобі до снаги виправити те, що було порушено.

— Та невже? — усміхнувся маг. — А втім, я й сам так вважав до минулої ночі. Мені здавалося, що у мене є відданий супутник, котрий піде за мною світ за очі. Однак це я мусив податися вслід за тобою, синку.

Голос його звучав незворушно і, здавалося, дещо іронічно. Арен не знав, що йому й казати. Він зовсім розгубився. Юнакові здавалося, що його провину — те, що він чи то заснув, чи то зомлів на чатах — навряд чи можна було спокутувати відчайдушною спробою відвести розбійників подалі від Яструба. А тепер виходило, що його подвиг — нікчемна дурничка, а те, що він перебував у трансі тоді, коли це було зовсім не до речі, — напрочуд розумний вчинок.

— Пробач мені, володарю, — нарешті прошепотів Арен неслухняними губами, знову ледве стримуючи сльози. — Пробач, що я підвів тебе. А ти ж урятував мені життя...

— А ти, можливо, врятував мене! — різко заперечив чарівник. — Хто знає напевне? Вони запросто могли перерізати мені горлянку, якби не... Та годі про це, Арене! Я радий, що ти знову зі мною.

Маг підійшов до скрині, у якій він тримав харчі, витягнув звідти невеличку жаровню, роздмухав жар і заходився щось готувати.

Арен лежав і дивився на зорі. Він поступово заспокоївся, до нього повернулася звична душевна рівновага. Тепер хлопець чітко усвідомлював, що Яструб і гадки не має занадто прискіпливо ставитися до його вчинків. Він просто приймає їх як доконаний факт. "Я ніколи нікого не караю", — здається так він сказав отому Егре. Але й винагороди за доблесть від Архімага також не дочекаєшся. Хоча, з іншого боку, хіба не кинувся Яструб у нічне море на пошуки Арена, застосувавши для порятунку юнака всю свою магічну силу і майстерність? І, якби довелося, він, без сумніву, знову вчинив би так само. Бо він належить до тих людей, на яких завжди можна покластися, до тих, від кого залежить твоє життя.

Яструб і справді був гідним тієї великої любові, яку відчував до нього Арен. Бо й він, поза всяким сумнівом, цілковито довіряв юнакові. Тож усе, що досі робив Арен, Яструб вважав цілком правильним.

Архімаг повернувся до юнака, тримаючи в руках кухоль із гарячим вином.

— Ось, може, це допоможе тобі заснути. Але обережно, не обпечи язика!

— А звідки тут вино? Досі я його в човні не бачив...

— На "Світозорі" є багато всякої всячини, непомітної з першого погляду, — пояснив Яструб, умостившись навпочіпки поруч із Ареном, і юнак почув у темряві його тихий уривчастий сміх.

Вино було дуже смачним і збадьорювало тіло та душу.

— Куди ми тепер пливемо? — запитав Арен.

— На захід.

— А куди ви ходили з Хейром?

— У морок. Я не відставав від нього, але він сам заблукав, тиняючись кордонами потойбічного світу, у неозорих пустищах божевілля і нічних жахіть. Душа його ячала, наче чайка... Хейр не міг нас нікуди привести. Він утратив стежку назавжди, адже яким би не був колись його чаклунський хист, Хейр ніколи не бачив дороги перед собою — він бачив тільки самого себе.

5

Кочет — пристосування на човні для прикріплення весла.