Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 22

— Десь тут має бути будинок, — пояснив він. — Вони казали, що оті фарбарі, які колись були чарівниками, а потім утратили свою магічну силу, живуть десь неподалік.

— А який сенс розмовляти з ними? — запитав Арен, котрий іще надто добре пам'ятав Хейра.

— Звідкись же почалися тутешні негаразди, — різко урвав його маг. — Десь же має бути точка відліку. Тож мені потрібен провідник, котрий знає дорогу туди, де почалося це лихоліття!

Сказавши це, Архімаг рушив далі. Арен зітхнув і поплентався за ним.

Будинок фарбарів стояв осторонь від людей, його зусібіч оточували хурбові хащі. Колись то була чудова кам'яна будівля, але тепер і сам дім, і дерева навколо нього мали вельми занедбаний вигляд. Вицвілі шовкові кокони, що їх не змогли чи не захотіли позбирати господарі, висіли на обгризеному гусінню гіллі, а землю навколо дерев укривав грубезний шар мертвих личинок і метеликів. Навколо стояв сморід гнилості, і щойно вони опинилися у гущавині цих здичавілих нетрів, Арен раптом ясно пригадав те жахіття, яке снилося йому минулої ночі.

Вони ще не встигли зійти на ґанок, як двері відчинилися і з дому вискочила розпатлана сива баба. Вона розлючено витріщила на мандрівців підозріло червоні очі, а тоді загорлала на всі заставки:

— Ану геть звідси, хай вам грець, злодіяки, брехуни безсоромні, недоумки кляті! Геть, кажу, геть! Трясця вашій матері!

Яструб зупинився, стежачи за жінкою здивованим поглядом, а тоді якось дивно повів рукою і промимрив:

— Оминай нас!

Помітивши це, жінка замовкла і витріщилася на нього.

— Навіщо ти це зробив?

— Щоби відвести твої прокльони.

Вона ще раз зміряла його пильним поглядом, а тоді хрипко спитала:

— Чужинці, мабуть?

— Так, ми з Півночі.

Жінка підійшла ближче. Спочатку Арен ладен був подражнитися з крикливою старою, котра репетує не своїм голосом, стоячи на ґанку, але тепер, коли він роздивився її краще, йому стало трохи ніяково. Її вбрання було брудним і неохайним, з рота тхнуло, а в очах застиг болісний вираз.

— Я більше не маю сили, щоб тебе зурочити, — сказала вона. — Не маю сили. — Жінка повторила Яструбів жест. — У ваших краях це ще й досі діє?

Яструб ствердно кивнув головою, не зводячи з неї пильного погляду, Вона також свердлила його очима. Нараз вираз її обличчя змінився:

— А де твоя патериця, чужинцю?

— Тут я її не показую, сестро.

— І добре робиш! Інакше місцеві бевзі зацькували б тебе так само, як і мене... Колись я теж мала силу, а тепер утратила її, забувши все, що знала, всі Слова, всі Імена. Вони тонкими, як павутиння, ниточками снувалися через мої очі і рот, зникаючи у безвісті. Здається, десь з'явилася страшна прогалина, крізь яку з нашого світу спливає світло життя, а разом із ним — і слова Істини. Ти знаєш про це? Мій син уже, либонь, очманів, вдивляючись у темряву, щоби віднайти ту кляту прогалину! Тепер він каже, що бачив би краще, якби осліп. Він втратив руку, коли був фарбарем. Адже ми — знамениті фарбарі з Лорбанері! Ось, поглянь! — І вона простягнула до них свої жилаві дужі руки, всуціль поцятковані незмивними барвистими плямами. — Фарби настільки в'їлися в шкіру, що їх уже нізащо не відшкребти, — додала стара. — Зате мізки відмиваються чудово. Добіла. У пам'яті ані сліду не залишиться. То хто ви такі?

Яструб не відповів, лише поглянув фарбарці просто у вічі, але навіть Аренові, котрий стояв осторонь, зробилося трохи моторошно.

Натомість стара, дрібно затремтівши, прошепотіла:

— Здається, я тебе впізнала...

— Авжеж, сестро, адже споріднену душу неможливо не впізнати.

Дивно було бачити, як вона з жахом відсахнулася від чарівника, ніби намагаючись утекти, і водночас простягла до нього руки, ніби збираючись стати перед ним навколішки. Але Яструб міцно схопив її за руку і зупинив:

— Скажи, ти хочеш повернути собі силу, згадати свій хист та Істинні імена? Я можу це тобі дати.

— Ти — Велика Людина, — прошепотіла вона. — Ти — Король Тіней, Володар Мороку...

— Ні, я ніякий не король. Я звичайна людина, простий смертний, і ми з тобою близькі по духу...

— Але ж ти ніколи не помреш?

— Помру.

— Але потім повернешся і житимеш вічно?

— Ні. Цього не може жодна людина.

— Тоді ти не... не та Велика Людина, котра приходить із Мороку, — сказала вона якось збентежено. І поглянула на нього запитливо, але вже без страху. — Але ж ти теж Велика Людина, правда? Як тебе звати?

Суворе обличчя Яструба на мить розпогодилося.

— Цього я не можу тобі сказати, — лагідно відповів він.

— Я відкрию тобі одну таємницю, — сказала стара. Тепер вона вже стояла прямо і дивилася магові просто у вічі; відлуння колишньої гідності знову забриніло у її голосі. — Я не хочу жити, жити і жити вічно. Я б радше воліла згадати всі забуті мною Істинні імена. Але все це в минулому. Імена тепер не мають жодного сенсу. Більше не існує ніяких таємниць. Хочеш дізнатися, як мене звати? — її очі спалахнули. Вона зціпила кулаки, нахилилася до Яструба і прошепотіла: — Моє ім'я — Акарен.

А тоді закричала на повен голос:

— Акарен! Акарен! Мене звуть Акарен! Тепер усі вони знають моє потаємне ім'я, моє Істинне ім'я, і нема більше ніяких таємниць, немає істини, і немає смерті... смерті... смерті... смерті!

Вона викрикувала це слово, схлипуючи і бризкаючи слиною.

— Заспокойся, Акарен.

Жінка затихла. Сльози текли по її брудних щоках і губилися у пасмах розпатланого сивого волосся.

Яструб узяв оте зморшкувате, залите сльозами обличчя у свої долоні і лагідно поцілував жінку в чоло. Вона стояла непорушно, заплющивши очі. Тоді маг нахилився до її вуха, прошепотів щось Істинною Мовою, ще раз поцілував фарбарку в чоло і відпустив.

Жінка розплющила очі і якийсь час дивилася на нього здивованим і дещо безтямним поглядом — так немовля дивиться на матір. Відтак вона повагом розвернулася і побрела до будинку, увійшла всередину і, не промовивши ані слова, щільно зачинила за собою двері.

Яструб також мовчки розвернувся і рушив назад до дороги. Арен подався за ним, не наважуючись докучати йому запитаннями. А втім, невдовзі маг сам зупинився посеред занедбаного саду і сказав:

— Я забрав у неї колишнє Ім'я і нарік її новим найменням. А це якоюсь мірою все одно, що заново народитися. Більше я не міг їй нічим зарадити.

Яструбів голос звучав напружено і глухо.

— Вона була справжньою чарівницею. Не просто відьмою чи знахаркою, — продовжував він далі. — Свою силу і хист ця горда жінка поклала на вівтар служіння прекрасному. У цьому було все її життя. Але тепер усе пішло шкереберть.

Маг раптом різко повернувся і пішов геть у гущавину саду. Арен чекав його на осонні, розуміючи, що Яструб просто не хоче ділитися з ним тягарем своїх переживань. Але у своїй душі юнак, звичайно, щиро співчував старшому товаришеві.

За якийсь час Яструб повернувся до Арена. Вони мовчки рушили далі у зеленому затінку дерев. Припікало сонце. Зволожена нічним дощем земля вже висохла, і курява клубочилася під їхніми ногами. З самого ранку цей день здавався Аренові похмурим і сумним — затьмареним спогадами про жахливі сни. Але тепер юнак щиро тішився сонячним теплом і мерехтливою грою тіней, він з охотою крокував поруч із Яструбом, відкинувши безплідні роздуми стосовно мети їхньої мандрівки. А втім, такий настрій видавався йому цілком доречним, адже вони й справді не дізналися нічого нового.

Решту дня подорожани згаяли у кар'єрі, балакаючи з рудокопами. Потім трохи посперечалися з ними про ціну кількох камінчиків, які, якщо вірити тутешнім знавцям, були справжнім емелем. Щоправда, коли мандрівці, осяяні промінням призахідного сонця, поверталися до Сосари, Яструб зауважив:

— Насправді це блакитний малахіт, але я не думаю, що бодай хтось у Сосарі на цьому розуміється.

— Дивні тут люди, — відгукнувся Арен. — Завжди вони щось переплутають. Той кощавий дядько вчора правильно сказав, що не кожен зуміє відрізнити блакить від синьої глини. Вони скаржаться на лихоліття, але не пам'ятають, коли воно почалося; нарікають, що робота не клеїться, а самі навіть не пробують щось змінити. Їм байдуже, хто ти: чарівник чи ремісник — так, наче між ремеслом і мистецтвом магії немає ніякої різниці! Все для них однакове — сіре і невиразне.