Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 6

— Арене, це — Майстри Обителі Мудреців, — почав Архімаг, — семеро з дев'яти. Майстер-Формотворець ніколи не покидає Примарний сад, а Майстер-Істинномовець уже подався до своєї вежі — це за тридцять миль на північ звідси. Усі Майстри знають, що привело тебе сюди. Панове, це нащадок Мореда.

Коли пролунали ці слова, Арен відчув у своїй душі не гордість, а радше жах. Він, звісно, пишався своїм родоводом, але вважав себе лише спадкоємцем одного з багатьох князівських родів, що утворювали розгалужену Енладську династію. Адже Моред, котрий заснував клан володарів Енладу, помер дві тисячі років тому. Його подвиги оспівані у легендах — що в них спільного із сьогоденням? Тож, по суті, Архімаг міг би з таким самим успіхом назвати Арена нащадком героя міфу чи творінням билини.

Ховаючи погляд від очей магів, юнак знічено втупився в окуту залізом патерицю Архімага і слухав, як у голові гупає гаряча кров.

— Ходімо, поснідаєш із нами, — звернувся Архімаг до Арена і запросив усіх до накритого під стрілчастими вікнами столу. Снідання було хоч і простим, але поживним: молоко, гірке пиво, хліб, свіже масло та сир.

Ще змалку Аренові не раз доводилося бувати у товаристві вельмож, державних мужів та заможних купців. Батьків палац у Берилі аж кишів тими людьми, які, володіючи всіма благами світу, однаково продовжували невтомно примножувати свої статки, провадячи численні торгові оборудки. Усі вони любили попоїсти, пили багато вина і галасливо просторікували, домагаючись якомога більшої вигоди для себе. Загалом, як на свої юні роки, Арен доволі непогано знався на людських вадах і вподобаннях. Одначе досі він ще не зустрічав таких химерних людей, як ці чаклуни. Вони снідали, майже не розмовляючи між собою, а їхні обличчя були спокійними і незворушними. Навіть якщо вони чогось і домагалися, то, звісно, не для власної користі. І все ж, то були люди, наділені величезною могутністю, — Арен відчув це зразу.

Яструб, Архімаг Земномор'я, тихо сидів на покуті за столом і, здавалося, уважно дослухався до розмов. Одначе ніхто не звертався ні до нього, ні до Арена, тож юнак мав досить часу, щоб озвичаїтися у новому товаристві. Ліворуч від нього сидів Майстер-Воротар, а праворуч — сивий чоловік із добрим обличчям. Урешті за якусь мить саме він звернувся до хлопця:

— А ми ж із тобою земляки, королевичу! Я народився у східному Енладі, це недалеко від Аольського лісу.

— Колись я був там на полюванні, — відповів Арен, і вони трохи побалакали про ліси і міста Енладу, острова легенд.

Згадавши рідний край, Арен відчув себе набагато впевненіше.

Поснідавши, усі знову зібралися біля каміна: одні сіли, дехто залишився стояти. У кімнаті запала напружена тиша.

— Минулого вечора, — почав Архімаг, — ми зібралися на Раду, щоби вирішити, як нам повестися у цій складній ситуації. Радилися довго, але згоди так і не дійшли. Але сьогодні я усе ж хотів би дізнатися вашу думку!

— Ми не змогли ухвалити жодного рішення, — озвався Майстер-Знахар, кремезний смаглявий чоловік зі спокійним поглядом. — Але це також щось та означає! У Саду завжди відкривається шлях до згоди, одначе ми не змогли його знайти. Нам завадили чвари і розбіжності у поглядах.

— Це тому, що ми не маємо чіткого уявлення ні про форму згоди, ні про шлях до неї, — уточнив сивий уродженець Енладу, Майстер-Перетворець. — Ми надто мало знаємо. Чутки з острова Ваторт, вісті з Енладу... Дивні новини, якими аж ніяк не можна нехтувати... А втім, я поки що не бачу причин для паніки. Якщо кілька чаклунів забули своє ремесло, то це ще не означає, що нашій могутності й справді щось загрожує.

— От і я так гадаю, — озвався сухорлявий і жвавий Майстер-Вітровод. — Хіба наша сила покинула нас? Чи, може, дерева у Саду перестали рости і гублять своє листя? Тож чи варто боятися того, що може загинути мистецтво магії, найдавніше з усіх відомих людству мистецтв?

— Жодна людина, — приєднався до розмови Майстер-Приворотник, високий, ще не старий чоловік із темношкірим шляхетним обличчям, — жодне створіння, жодна сила не здатні здолати Високу Магію і зупинити дію промовленого закляття. Адже урочі слова наших чарів належать Істинній Мові Створення, і той, хто змусить їх мовчати, зруйнує світ!

— Авжеж, і той, кому до снаги це зробити, навряд чи сидів би на Ваторті або Нарведуені, — додав Перетворець. — Він би вже поспішав сюди, на Роук, і тоді світу справді загрожувала б небезпека! Але ж тут наразі панує спокій.

— І все ж таки у світі коїться щось недобре, — озвався ще один із Майстрів, і всі обернулися до нього. Плечистий і міцний, наче дубове барильце, сидів він біля вогню, а голос його лунав спокійно і чисто, як величезний дзвін. То був Майстер-Менестрель. — Де ж той Король, що мав би владарювати у Хавнорі? Роук — аж ніяк не центр Всесвіту. А центром Земномор'я є біла вежа, шпиль якої увінчаний мечем Ерет-Акбе! І саме там стоїть трон Серіадха, Акамбара, Махаріона. Вісім століть у серці нашого світу панує пустка! У нас є корона, проте немає короля, який зміг би її прийняти. Ми маємо Втрачену Руну, Королівську Руну, Руну Миру, ми нарешті віднайшли її, та чи є у нас мир? Нехай справжній Король посяде свій трон — і тоді у Земномор'ї пануватимуть мир і злагода, тоді навіть у найвіддаленіших Широтах чаклуни повернуться до звичних справ, а життя не порушуватиме свого плину.

— Так, так, — озвався Майстер-Ілюзорник, стрункий чоловік, котрий мав стриману вдачу і ясний уважний погляд. — Я погоджуюся з тобою, Менестрелю. Коли увесь світ стоїть на роздоріжжі, то не дивно, що й чаклуни збиваються на манівці. Якщо розбредеться вся отара, то чи залишиться в кошарі наша чорна овечка?

Воротар усміхнувся, почувши ці слова, але вголос не сказав нічого.

— Отже, — почав Архімаг, — всі ви вважаєте, що нічого особливо небезпечного у світі не відбувається. А якщо все-таки щось і коїться, то це лише тому, що Земномор'я досі не має гідного правителя, а при теперішніх можновладцях високі мистецтва та ремесла — занедбані й упосліджені. Що ж, до певної міри я можу з вами погодитися. Бо й справді, на південних островах наші торгові кораблі бувають вкрай рідко, тож про тамтешні землі ми тепер здебільшого дізнаємося з чуток. А що ми знаємо про Західні широти, за винятком новин із Нарведуену? Якби кораблі й досі, як колись, спокійно плавали між островами Земномор'я, то наші народи не були би такими роз'єднаними і ми би знали, що коїться у світі, могли би діяти відповідно до обставин. Адже, як на мене, нам уже давно пора щось робити! Друзі мої, якщо вже володар Енладу повідомляє нам про те, що, вимовляючи слова Істинної Мови Створення, він перестав розуміти, що вони означають; коли Майстер-Формотворець каже, що страх зачаївся у корінні дерев Примарного саду, а більше з нього й слова не витягнеш, то невже всього цього не досить для того, щоби бити на сполох? Будь-яка буря починається з хмарки над обрієм...

— Яструбе, ти, як ніхто, відчуваєш зло, — озвався Майстер-Воротар. — Це твій природжений талант. То яке ж лихо, на твою думку, загрожує світу?

— Не знаю. Тануть запаси енергії. Потрібно терміново щось змінювати. Сонце уже не світить так яскраво, як раніше. Друзі, я відчуваю... як, сидячи тут і розмовляючи, ми не помічаємо, що вражені смертельною недугою, і поки триває наша бесіда, життя поволі покидає нас...

— І ти, звичайно, готовий негайно кинутися в бій?

— Авжеж, — кивнув Архімаг.

— Що ж, — озвався Воротар, — хіба можуть сови стати на заваді польоту яструба?

— Але куди ти хочеш податися? — запитав Перетворець, і йому відповів Менестрель: — Вочевидь, на пошуки справжнього Короля, щоби повернути його на наш трон!

Архімаг зміряв Менестреля гострим поглядом, а вголос промовив:

— Я піду назустріч небезпеці.

— Тобто на південь або на захід, — уточнив Майстер-Вітровод.

— А також — на північ і на схід, якщо буде треба, — додав Воротар.

— Але ж ти потрібен тут, володарю, — заперечив Перетворець. — Може, замість того, щоби хтозна-де поневірятися, наражаючись на небезпеку і ворожість чужинців, мудріше було би залишитися тут, де магія ще не підупала на силі, і з допомогою нашого мистецтва з'ясувати, звідки насувається загроза?