І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 121

Після шлюбу дочки Лерро залишив за собою весь перший поверх, але жив, фактично, лише в кабінеті, виходячи в їдальню і вітальню лише тоді, коли до нього спускалися з горішнього поверху молоді або приходили гості. У решті нижніх кімнат розмістилася охорона, жили слуги.

Сьогодні Лерро почував себе особливо самотнім у своєму кабінеті. І треба ж було подзвонити цьому Лемке! Правда, Гольдрінг обіцяв прийти. Ось, здається, і він. Так і є!

— Сподіваюсь, з усіма справами вже покінчено? — запитує Лерро.

— На сьогодні цілком. Можу хоч заночувати у вас.

— Так це ж просто чудово! — зрадів Лерро. — Зараз повечеряємо, вип'ємо пляшку вина, щоб краще спалося!

— О, я й так сплю, як бабак!

— Молодість, молодість! А от мені не спиться…

— Ви, мабуть, вибились із сну. Щоб увійти в норму, треба випити снотворного.

— Не в снотворному річ, спати не дають думки…

— Такі тривожні?

Лерро відповів не відразу. Він кілька разів затягся сигаретою, замислено дивлячись у куток кімнати, ніби вирішуючи, продовжувати йому розмову чи припинити. Але потреба комусь звіритись, з кимсь порадитись була настільки велика, що Лерро не витримав.

— Ви знаєте рішення Ялтинської конференції? — запитав він, напружено дивлячись на Генріха.

— Читав, але подробиць тепер не пам'ятаю.

— Але ж ви не могли забути тих рішень, де йдеться про покарання так званих воєнних злочинців!

— Гадаю, що це лише декларація. Війна є війна, і не було ще прикладу в історії…

— Так, так, вони не мають права, вони не можуть судити, хто винен, а хто ні!

— Ви так це говорите, ніби рішення цієї пресловутої конференції можуть торкнутися безпосередньо вас.

— Коли вони наберуть чинності, вони торкнуться і мене. Як це не безглуздо і не дивно звучить… Втім, можливо, вже й не так безглуздо… якщо подивитись на це з іншої точки зору.

— Нічого, абсолютно нічого не розумію!

Лерро замислився, і в голосі його, коли він почав говорити знов, ще чулися нотки вагання.

— Бачте, бароне, ваша скромність… так, ваша скромність дала мені змогу нічого не говорити про мою роботу на заводі і тому…

— Це не скромність, синьйор Лерро, а правило: я не хочу знати речей, які мене не стосуються.

Старий інженер сердито заперечив:

— Але вони стосуються мене! І тому я мушу вам дещо пояснити. Інакше ви не зрозумієте. Та й розмова ця, я певен, лишиться між нами. Так що…

— Я вас слухаю, синьйоре Лерро.

— Я почну з того… хоча ні… Скажіть мені краще ви! Так от, ви читали вчорашнє повідомлення про бомбардування Англії снарядами-літаками?

— Звичайно.

— І звернули увагу на кількість жертв?

— Важко було не звернути на це уваги! Такого ефекту не давало ще жодне бомбардування.

— В цьому винен я. Це я їх убив!

— Синьйоре Лерро, ви нездужаєте, стомилися, перехвилювалися. Я певен, що ви робите з мухи слона. Прошу вас, давайте поговоримо про все це завтра…

— Ні, ні, я цілком здоровий. І те, що я кілька днів уже вдаю з себе хворого… Так, вдаю! Щоб не йти на завод!

— Синьйоре Лерро!

— Повторюю, я цілком здоровий і при повному розумі. При такому повному, що міг винайти прилад, який допомагає керувати літаками-снарядами по радіо…

— Ви? Альфредо Лерро?

— Ось бачите, ви не вірите і перелякалися… Але я не боявся, я досі ніколи не боявся! Я сам себе запитую, чому це так? По-перше, мабуть, тому, що мене цікавила сама ідея… Я ніколи глибоко не замислювався над тим, як застосують мій винахід на практиці. Знав, що працюю на воєнному заводі, знав, що з допомогою мого приладу літаки-снаряди полетять туди, куди їх спрямує воля людини. Ми не добилися ще такої точності, щоб снаряд влучав у потрібний об'єкт, але на певний населений пункт ми могли його спрямувати! Все це я знав. Але знав, так би мовити, теоретично. Я давав свій мозок, все інше було їхньою справою. Мені байдуже було, хто застосує цю зброю. І проти кого… Але ні, мабуть, не тільки тому я не боявся, не замислювався. Я почував, що з мене не спитають! Ось це головне. А тепер, коли побачив, що стіна, за якою я ховався, рушиться, коли зрозумів, що я відповідатиму нарівні з усіма… Може, навіть більше, звичайно, більше, бо в них були тільки руки, а я давав їм мозок! Тепер я почав боятися…

— І цілком слушно, синьйоре Лерро, — не витримав Генріх.

— О, коли й ви такої думки, то… Що ж ви порадите мені робити?

— У вас, по-моєму, єдиний вихід. — Генріх спинився, пильно дивлячись в очі Лерро.

— Який?

— Війна наближається до кінця, отже, дорогий кожен день…

Лерро мовчки хитнув головою.

— Вам треба втекти в якусь нейтральну країну, скажімо, в Швейцарію, і оголосити в пресі протест. Послатися на те, що вас примушували працювати силою. Заперечити проти того, щоб ваш винахід використовувався для руйнування населених пунктів і вбивства мирних людей. Коли ви заявите про це зараз, вам повірять.

— Ви маєте рацію!

— Але треба, щоб ви мали з собою креслення, формули, взагалі все, що стосується вашого винаходу. Я знаю, що здобути ці матеріали дуже важко, всі вони, певно, переховуються на заводі, але…

— У мене є фотокопії.

— І ви такі речі рискуєте зберігати вдома?

— Я їх добре заховав. Серед великої бібліотеки це легко зробити… Ніякий чорт не здогадається, де вони, поки я сам не скажу…

— Тоді вам нема чого довго думати і вагатися! Ви врешті-решт рятуватимете не лише себе, а й сотні тисяч ні в чому не винних людей. І це зуміють оцінити.

— Та як же, як же все це здійснити? Адже ви знаєте, як за мною наглядають!

— Обіцяю продумати план і сказати вам у найближчі дні. І, звісно, допоможу, чим зможу.

— Я знаю, що ви благородна людина! Може, вперше за багато днів я цієї ночі засну.

Генріху приготували постіль у суміжній з кабінетом кімнаті. Він довго крутився в ліжку, схвильований думкою, що, нарешті, наблизився до мети. Навіть уві сні він продовжував складати плани того, як найкраще здобути потрібні матеріали.

Годині о третій Генріха збудив напіводягнений Кубіс:

— Щойно дзвонив Курт. До вас посланець від Лемке.

— Де він?

— Курт зараз привезе його машиною. Генріх почав швидко одягатися.

— Креслення шукайте в бібліотеці серед книжок. Фотокопії. Можливо, це саме те, що вам потрібно. Покажете мені, і разом перевіримо, чи це так, — пошепки сказав Генріх Кубісу, при водячи себе до порядку.

— Але я не можу їх вам дати, — ревниво прошепотів Кубіс.

— Та на якого біса вони мені здалися! Я ж дбаю про вас! Щоб не трапилось конфузу. Адже може статись, що до винаходу ці фотокопії ніякого відношення не мають. А коли так, треба шукати далі. Невже ви не скористаєтесь з такої щасливої нагоди забезпечити себе на все життя? Я вже бачу вас багатієм! І навіть згоден відстрочити сплату вашого боргу ще на рік… якщо я переконаюсь у вашій кредитоздатності.

Через свого посланця Лемке сповіщав, що наскочив на партизанську засідку, веде запеклий бій і просить негайної допомоги.

Вступати в нічний бій, та ще на боці Лемке, а не партизанів, Генріху, звісно, зовсім не хотілося. Але обставини вимагали дій, настільки швидких і рішучих, щоб не виникла підозра. Довелося по тривозі піднімати парашутистів і ті два взводи німецьких єгерів, які лишилися в Кастель ла Фонте, а самому водночас всіляко затримувати виконання своїх же власних розпоряджень.

Генріх примусив командирів взводів провести перевірку всієї автоматичної зброї і виправити виявлені під час цієї перевірки дрібні недоліки. Коли зброя вже була готова, наказав захопити додаткову кількість патронів, і за ними довелося бігти на склад. А тим часом з'ясувалося, що в моторі одного з бронетранспортерів чується якийсь підозрілий стукіт… Генріх бігав, гримав, загрожував, що віддасть винних під суд, а в душі щиро радів, що виїзд затримується.

Допомога Лемке, завдяки цьому, вирушила з Кастель ла Фонте лише на початку п'ятої, а на місце прибула лише о шостій годині ранку, коли бій уже скінчився. Ще лунали поодинокі постріли, злітали в повітря ракети, але партизанів не було видно.