І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 126

Коли Генріх повернувся до свого кабінету, тут. крім генерала, була і графиня Марія-Луїза. Вона стояла біля вікна, зодягнена в амазонку, як завжди, коли виїздила на прогулянку.

— Бароне! Поясніть мені, будь ласка, чому це мене не випускають з мого власного замку? — в голосі Марії-Луїзи чулися нетерпіння і образа.

Генріх запитливо позирнув на Бертгольда.

— Це я наказав нікого з замку не випускати! — кинув той.

— Але по якому праву? — обурилася Марія-Луїза, як і раніше, звертаючись до Генріха.

— Даруйте! Прошу познайомитися — мій тесть генерал Бертгольд. Графиня Марія-Луїза Рамоні.

Бертгольд підвівся і вклонився, Марія-Луїза ледь кивнула.

— То, може, генерал Бертгольд пояснить причину, чому мене не пускають?

— Я можу дозволити вам вийти лише за однієї умови: ви пообіцяєте повернутися назад до другої, тобто до чотирнадцятої години, як кажуть військові.

— А якщо пізніше? Мене не пустять?

— Повторюю — дозволяю вам виїхати з замку, але повернутися ви маєте до чотирнадцятої години.

Марія-Луїза почервоніла, потім зблідла від образи і вийшла, не сказавши нікому ні слова.

— Гонориста племінниця у старого Рамоні! Пізнаю його риси, — посміхнувся Бертгольд, роздягаючись.

— Вона наречена барона Штенгеля.

— Штенгеля? — чомусь вражено перепитав генерал.

На якусь мить він замислився:

— А, пусте! Знайде іншу! Де в тебе ванна?

Генріх не насмілився запитати, чому то Штенгель має шукати собі іншу наречену. Йому не хотілося зайвою цікавістю насторожувати Бертгольда. Він добре бачив зміну в ставленні генерала до себе, ця зміна поки що нічого хорошого не віщувала. Правда, завтра вони мають разом звідси виїхати, але пропозиція Бертгольда обмінятися заповітами не подобалася Генріху. Нещасливий випадок у дорозі, від якого Бертгольд хотів застрахувати себе на два мільйони марок, що належали Генріху фон Гольдрінгу, міг статися не тільки з вини партизанів, а й з допомогою самого Бертгольда, коли в його кишені лежатиме доручення, адресоване Швейцарському банку. Але що він хоче зробити з греблею? Чому не випускають людей з замку? Невже в останню ніч мають статися якісь події? А все-таки шкода старого Лерро! Кубіс інсценував параліч серця, хоч знав усю безцільність смерті Альфредо. Адже копії креслень вже лежали у нього в кишені…

— Навколо замку саперна частина провадить якісь роботи! — пошепки сповістив Курт, увійшовши до кабінету.

Генріх кинувся до вікна, що виходило на подвір'я:

— Тобі приснилося, певно. Я нічого не бачу…

— Не там, не там! У парку!

Справді, в парку солдати саперної частини свердлили скелю.

Генріх зблід. Тепер він зрозумів, чому Бертгольд наказав нікого не випускати з замку.

— Курт! — звернувся Генріх до денщика, — де Лідія?

— Не знаю!

— Кажи правду! Мені відомо, що ти зв'язаний з нею і допомагаєш їй. Це ти, дізнавшись від мене про відправку солдатів італійців, сказав їй, а вона попередила партизанів. Це ти дізнався про загрози Лемке і попередив її. Я все знаю, Курт, і… хвалю тебе за це! Зараз у нас лічені хвилини. Ти можеш зв'язатись з Лідією?

— Так! — рішуче відповів Курт і виструнчився.

— Треба, щоб вона сповістила кого слід, що сьогодні ввечері — години не знаю — греблю і електростанцію, очевидно, висадять у повітря…

— Боже мій! А містечко?

— Нічого більше сказати не зможу, бо й сам ще не знаю. Передай, що відразу після комендантської години я буду міняти варту на греблі. Ти зможеш це зробити, Курт?

— Зможу!

— Коли?

— Негайно. Тут е хід, про який есесівці ще не знають.

— Тоді поспіши! Але пам'ятай: якщо вечором я виїду з замку, а тобі з якихось причин доведеться лишитися тут, негайно тікай. Розумієш?

— Яволь!

— Ну, йди… Ні, стривай!

Генріх зняв з руки золотий годинник.

— Візьми його, Курт, на спогад. Бо, може, й не доведеться нам поговорити більше віч-на-віч.

На очах Курта з'явилися сльози:

— Данке!

Генріх обняв Курта, і вони міцно поцілувалися.

Коли за Куртом зачинилися двері, у Генріха похололо на серці. «Один, зовсім один, — подумав він, — жодної близької людини, на допомогу якої я можу розраховувати!»

Згадавши про доручення Бертгольда, Генріх подзвонив Лемке.

— Генерал наказав бути в мене рівно о чотирнадцятій нуль-нуль! — сухо сповістив він, навмисне не називаючи ні прізвища, ні звання Лемке.

— Яволь! — відповів начальник служби СД. — Як себе почуваєте, бароне?

— Всупереч вашим сподіванням, непогано!

Штенгелю довелося дзвонити мало не чверть години. Телефон не відповідав. Нарешті, після довгих зусиль, пощастило зв'язатися з кабінетом Штенгеля.

— Що потрібно? — почулося малопривітне запитання поганою німецькою мовою.

— Негайно покличте майора Штенгеля! — наказав Генріх. У відповідь почулася найкрутіша лайка, сказана російською мовою з українським акцентом.

Для Генріха вона пролунала, як музика.

— Хто говорить? Хто говорить? — кричав він у трубку.

Але телефон мовчав. Зумера не було чути.

У цей час пролунали далекі постріли.

— Генріх! Генріх! — гукнув Бертгольд з дверей ванної кімнати. — Дізнайся, чому і де стріляють!

Генріх вийшов у коридор і зіткнувся з Штенгелем. Рука в нього була поспіхом перев'язана, через бинт просочилася кров.

— Де генерал? — істеричним голосом вигукнув Штенгель.

— Що сталося? — напіводягнений Бертгольд вийшов з ванної кімнати, рушником витираючи вкрите потом обличчя.

— На заводі бунт! Внутрішню охорону обеззброєно! Точиться бій з частиною зовнішньої охорони! — мало не кричав Штенгель.

— Спокійно! Спокійно, майоре! — спинив його Бертгольд і повернувся до Генріха. — Які в твоєму розпорядженні є сили?

— Рота єгерів, два взводи парашутистів, один взвод чорносорочечників.

— Негайно на допомогу зовнішній охороні!

Генерал підійшов до телефону і подзвонив Лемке:

— Лишіть при собі лише кількох солдатів. Решту на підтримку зовнішньої охорони заводу. Мерщій!

Віддавши це розпорядження, Бертгольд спокійно повернувся до Штенгеля.

— Завод оточити. Керувати операцією накажіть від мого імені Кубісу. Самі повертайтеся сюди! — лаконічно наказував він Штенгелю, продовжуючи одягатися. — І ви, начальник охорони, допустили, щоб ці напівлюди збунтувалися і обеззброїли ваших солдатів!

Штенгель мовчав, кривлячись від болю, — Генріх не зовсім кваліфіковано перев'язував йому поранену руку.

— Дозвольте виконувати наказ? — запитав Штенгель, коли перев'язку було накладено.

— Скоріше! І повертайтеся сюди.

Генріх подзвонив по телефону до комендатури і віддав потрібні розпорядження.

— Ех, немає людей! Немає надійних людей! — скаржився, важко зітхаючи, Бертгольд. — Тільки тепер зрозуміло, чому ми знову програли війну.

Хоч Бертгольд був зовні спокійним, але Генріх по собі знав, як дорого коштує такий спокій у тяжкі, критичні хвилини. Цікаво, чи надовго його вистачить у генерала!

— Дай чарку коньяку!

Генріх приніс пляшку і поставив на стіл.

— А ти не хочеш?

— Завтра в Швейцарії вперше за всі роки війни я вирішив напитися. А зараз хіба що одну чарку.

— Так, завтра ми відсвяткуємо своє спасіння! Адже по дорозі сюди я кілька разів зазирав у очі смерті.

— Обстрілювали партизани?

— Ні! Я облетів кілька таборів для полонених — треба було ліквідувати непотрібних свідків минулих подій.

Червоне після ванни, вкрите рясними краплинами поту обличчя Бертгольда здалося Генріху, як ніколи, огидним.

«Скільки людей убив він лише за останні дні? — думав Генріх. — «Непотрібні свідки»! Він говорить про їхню ліквідацію так, ніби виконав звичайну роботу! Невже йому справді пощастить втекти в затишний куточок, переховатися там певний час, щоб потім знову вилізти і знову ґвалтувати, вбивати!»

Задзвонив телефон. Штенгель сповіщав, що наявними силами об'єкт оточено. Триває перестрілка між повстанцями, що заховалися за міцними стінами заводу, і військами.