І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 49

присутній на цій нараді, виділяє на свій розсуд частину автоматників і, залишивши підрозділ на свого заступника, безпосередньо керуватиме розшуками на дорогах, у населених пунктах. Офіцер, якому пощастить спіймати злочинця, зобов'язаний приставити його сюди, для впізнання. За це він негайно одержить нагороду — п'ять тисяч марок.

Генерал позирнув у бік оберст-лейтенанта — есесівця. Той мовчки хитнув головою на знак згоди.

— А щоб полегшити розшуки, кожному з вас зараз буде вручено фотографію Поля Шеньє, в анфас і профіль.

Есесівець підвівся:

— Гершафтен! Я в свою чергу мушу нагадати, що доручення, дане вам, має державне значення. Ваше завдання і фотографії злочинця, так само, як і його прізвище, місце роботи — речі цілком таємні, їх ми довірили тільки вибраним офіцерам.

— Одержуйте фотографії і уточнюйте відведені вам дільниці! — наказав Еверс і підвівся, даючи зрозуміти, що нараду закінчено.

Коли офіцери розійшлися, генерал підкликав до себе Генріха.

— Як здоров'я, бароне?

— Спасибі за увагу, гер генерал, йде на краще.

— Дуже шкодую, що в такий важливий час ви хворієте

— Я можу приступити до виконання своїх обов'язків. Дозвольте звернутися з проханням, гер генерал.

— Будь ласка!

— Я прошу вашого. дозволу взяти участь у розшуках злочинця, гер генерал!

Помітивши, що есесівський офіцер пильно прислухається до його розмови з Еверсом, Генріх тримався так, щоб і натяку не було на певну інтимність взаємин, яка встановилась між ним і генералом.

— Прошу познайомитися, гер оберст-лейтенант, син генерал-майора Бертгольда, обер-лейтенант фон Гольдрінг.

— О, дуже приємно! — погляд есесівця відразу став привітнішим. — Бажаю, щоб вам поталанило у розшуках!

— Але обер-лейтенантові потрібна допомога, а в мене всі солдати вже розподілені, — завагався Еверс.

— Тоді прошу не визначати мені певної дільниці, а дозволити розпочати розшуки самому, з допомогою мого денщика.

Генерал запитливо глянув на есесівця.

— Я гадаю, що так навіть буде краще. Офіцер з денщиком привертатиме менш уваги — нікому на думку не спаде, що він теж бере участь у розшуках. Спробуйте, бароне! П'ять тисяч марок — солідна нагорода!

Одержавши у начальника штабу фотографію Поля Шеньє, Генріх зайшов до Лютца. На його подив той зустрів його досить холодно.

— Чого ти такий, Карл? Знову якась неприємність?

— Це як для кого!

— А для тебе?

— Неприємно!

— Що ж саме, коли не таємниця?

— Хочеш, щоб я сказав одверто і прямо?

— Гадаю, що ти міг би про це й не питати! — образився Генріх.

— Так от, слухай: я не люблю всіляких полювань, а тим більше на людей… Може, тобі своїх грошей не вистачає і ти вирішив заробити ще п'ять тисяч марок на цьому Полі Шеньє, що втік з підземного заводу?

Якусь мить вони мовчки дивилися один одному в очі. Генріху хотілося схопити Лютца за руки і міцно, від усього серця, їх потиснути. Але він стримав себе.

Вдома на Генріха чекала пошта, принесена Куртом з штабу. Крім чергового листа від Лори, на столі лежав якийсь пакуночок. Це Бертіна Граузамель вирішила нагадати Генріху про своє існування цілою пачкою фотокарток, що зображали її в усіх позах і виглядах. Більшість фотографій було зроблено в таборі, то під час перевірки полонянок, то під час їхньої роботи. На передніх планах, звісна річ, красувалася Бертіна, у повній формі і з орденом. Кілька фото було зроблено, мабуть, на квартирі у Бертіни. Тут вона фотографувалася вже в звичайному одягу — біля стола, біля вікна, біля піаніно… Останнім фото Бертіна, очевидно, вирішила остаточно приголомшити Генріха: на задньому плані біліла розкрита постіль, на передньому — стояла Бертіна. Напівроздягнена, спираючись оголеною вище коліна ногою на крісло, вона з усмішкою дивилася з фото. Під фото стояв підпис «Коли ж ми знову побачимось?» Генріх з огидою жбурнув подарунок Бертіни в куток кімнати.

Генріх почав обмірковувати план розшуків Поля Шеньє. Втік він на ділянці від Сан-Марі до Шамбері. Відстань між ними триста кілометрів. На жаль, час відходу поїзда невідомий. Невідомо і те, о якій саме годині зник з заводу Шеньє. Втечу його виявили вчора о шостій вечора. Припустимо, що саме в цей час він виплигнув з вагона. Зараз маємо одинадцяту ранку. Отже, в розпорядженні Шеньє було сімнадцять годин. Навіть коли він зовсім здоровий і дужий чоловік, він не встиг віддалитися від залізниці більш, як на шістдесят кілометрів. Адже на ньому тюремний одяг — він буде уникати проїжджих доріг і обере більш безпечний шлях — через ліси і гори. Навіщо ж тоді брати машину? Вона лише заважатиме. Генріх подзвонив Міллеру.

— Ганс! Ви можете дати мені на кілька днів два мотоцикли, для мене й денщика?

— Охоче! Тільки я вам, Генріх, хочу нагадати: розшукуючи Шеньє, не забувайте і про того макі, що стріляв у вас. Ви мені його обіцяли!

— Про це можете мені й не нагадувати!

Генріх сказав неправду — він забув про це. Адже він сказав Міллерові, що бачив, хто в нього стріляв, лише для того, щоб начальник служби СД не заарештовував ні в чому не винних людей.

Поки Курт пригнав мотоцикли, у Генріха вистачило часу, щоб добре вивчити портрет Шеньє. Фото було недосконале, виготовлене поспіхом, як це звичайно роблять у місцях ув'язнення, де перед фотооб'єктивом протягом дня проходять сотні нових заарештованих, але воно все ж давало уявлення про найбільш характерні риси обличчя втікача. Генріх через лупу розглядав зображення Поля Шеньє частину за частиною. Час від часу він заплющував очі, намагаючись закарбувати в пам'яті ту або ту рису, і знову повертався до фото.

Ніколи ще так не прагнув Генріх виконати доручення якнайшвидше і якнайкраще! Він уже одержав третє нагадування про потребу дізнатись, де розташовано підземний завод і що він виготовляє. Поїздка до Фауля дала змогу встановити, що у Проклятій долині є якийсь добре засекречений об'єкт. Але це ще не адреса заводу. Навіть якби він містився у цій долині! Як у цьому переконатися? Як дізнатися про продукцію і потужність підземного підприємства? Як встановити, куди відправляється виготовлена на ньому зброя? Всі ці відомості він може взнати тільки від Шеньє. Отже, треба знайти втікача, хоча б для цього довелося облазити все передгір'я.

… Три дні, від світанку і до заходу сонця Генріх з Куртом здиралися по скелях, спускалися в провалля, прочісували чагарники і лише ввечері поверталися додому, брудні і стомлені.

Шеньє немов провалився крізь землю!

Не натрапили на слід втікача і численні загони, кинуті на його розшуки. А тим часом до макі він пробратися не міг — на всіх дорогах, перевалах, гірських стежках стояли заслони есесівців.

У процесі розшуків виникло нове ускладнення: виявилося, що Поль Шеньє — власне, не Шеньє, а невідомо хто. За даними заводу, Шеньє був родом з невеличкого міста Ескальє, близько іспанського кордону, але ще позавчора звідти прийшло повідомлення, що ніякий Поль Шеньє у місті Ескальє ніколи не проживав, що не існує навіть вулиці, на якій нібито жили його батьки.

Невдачі з розшуками втікача почали серйозно хвилювати штаб-квартиру. З Берліна дзвонили щодня, а сьогодні Міллера просто попередили: коли за три дні він не розшукає втікача, його викличуть у Берлін для спеціальної розмови. Начальник служби СД добре розумів, що означатиме для нього цей виклик: в кращому випадку розжалують і пошлють рядовим на Східний фронт. Ніякі посилання на заслуги під час путчу тут не допоможуть.

А що, коли вдатися до Гольдрінга?

Пізно вночі Міллер подзвонив Генріху: йому конче потрібно бачити обер-лейтенанта!

— А може, завтра вранці? Я дуже стомився і хочу спати.

— Я буду буквально за п'ять хвилин і не затримаю вас надовго, — благав Міллер.

— Гаразд, заходьте.

Вигляд у начальника служби СД був жалюгідний: куди поділися пиха, впевненість, зарозумілість — риси, що породжуються професією, а з часом стають основними ознаками характеру.

— Генріх, ви можете мене врятувати!