І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 51

— Мамо!

— Ах, облиш! Перед бароном мені нема чого критися! Я так глибоко впевнена у вашій порядності, месьє Гольдрінг, що можу вам звіритися — це чоловік моєї сестри Луїзи, Андре Ренар.

— Він загинув, — поспішно додала Моніка.

— Не загинув, а зник невідомо куди. Розумієте…

— Месьє Генріху зовсім не цікаво знати, що сталось з кожним нашим родичем, — спробувала перервати матір дівчина.

— Якраз навпаки, — мене дуже зацікавила ця історія! Як це людина може зникнути невідомо куди?

— О, в наші часи! — мадам Тарваль журно похитала головою. — Уявіть, уночі до людини — не якоїсь там звичайної людини, а відомого інженера! — приїздять двоє з запискою від директора заводу, де він працює, забирають його з собою нібито для термінової консультації, і після цього людина зникає. Бідна Луїза мало не збожеволіла коли про все це дізналася. Подумайте, стільки лиха на одну голову: спочатку розлука з чоловіком, який мусить ховатися і до якого вона потай може приїздити лише раз у два-три місяці, потім повідомлення, що він зник, конфіскація майна… Вона сама, як дружина комуніста, тікає крадькома з Парижа!

— Мамо! — мало не простогнала Моніка, але мадам Тарваль, збуджена власною розповіддю, з упертістю людини, яка вирішила, незважаючи ні на що, висловитися до кінця, продовжувала:

— Я, звісно, теж за обережність і не наважилася взяти Луїзу до себе, навіть не листуюся з нею поштою, але поїхати колись на день до матері й сестри можу? Це не привернуло б уваги, адже вони живуть майже поруч — у селі Ла-Травельса! А Моніка сама там жодного разу не була і мені забороняє. Навіть усі фото бідолашного Андре знищила! Ну, як вам подобаються такі перестороги?

— Подобаються, — з притиском сказав Генріх.

— От бачиш, мамо!

— Я вам теж раджу до слушного часу відкласти побачення з сестрою і не їздити до того села… забув, як воно називається.

— Ла-Травельса, — підказала мадам Тарваль.

— Адже ви не знаєте, що сталося з Андре Ренаром. Можливо, його розшукують, зацікавляться родичами. Допомогти йому ви однаково не можете.

— Я вам казала, що я теж за обережність, але не гадала що справа може стояти так. Дякую, месьє, за пораду! Та їжте ж виноград, гляньте, яка чудова китиця!

— Не спокушайте мене, бо я і так у вас засидівся. А мені ще далеко їхати.

Попрощавшись з матір'ю і дочкою, Генріх вийшов. «Андре Ренар. Село Ла-Травельса», — повторював він у думках, спускаючись сходами.

ПОБАЧЕННЯ БІЛЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА

— Гер обер-лейтенант фон Гольдрінг, дозвольте звернутися? — Курт схопився з стільця і виструнчився за всіма правилами статуту.

— Що це з вами, єфрейтор Курт Шмідт? Чому така офіціальність? Адже сторонніх, здається, нема.

Схвильований Курт слово в слово передав свою розмову з Міллером.

— А чому ти не сказав, що в моєму номері під час того, як ти розмовляв з Фельднером, була мадемуазель Моніка?

— Я вважав… я думав, що так буде краще!

— І добре зробив! Гестапо могло б потягти її на допит, а мадемуазель Моніка винна у нападі на поїзд приблизно так само, як ти — в оточенні Паулюса під Сталінградом. Напиши своїй матері, що у неї здогадливий син.

— Вона дуже радітиме з того, що ви мною задоволені, гер обер-лейтенант! Вона дуже шанує вас і в кожному листі просить передати привіт від неї, тільки я не наважувався вас турбувати. Якось ніяково..

— Ти і перед дівчатами так ніяковієш, Курт? Чи може, в тебе ще немає дівчини? А я збирався після війни погуляти на твоєму весіллі! Ти б мене запросив, я сподіваюся? Бачу, бачу, що запросиш! А тепер слухай мене уважно: приготуй машину…

— Готова!

— Почепи завісочки на вікна, щоб не видно було, скільки людей їде і хто саме сидить у машині, візьми свій і мій автомати. Їжі візьмеш не на день, як я казав, а днів на два. Щоб було досить патронів! Май на увазі, що ми їдемо на дуже важку операцію, можливо, доведеться прийняти бій.

— Дозвольте взяти пару гранат?

— Не завадить. Збирайся!

Власне, плану дій у Генріха не було. Все залежатиме від обстановки на місці і від того, справдяться чи ні його припущення. Те, що Поль Шеньє і Андре Ренар — одна особа, цілком ясно. А от немає твердої впевненості, що втікач знаходиться саме в Ла-Травельса! Хоча, з другого боку, йому нікуди більше й подітися. Тут він найкраще знає місцевість, тут його не побояться тимчасово сховати, поки зуміють переправити в надійніше місце. А небезпека бути впізнаним — не більша, ніж деінде. Луїзу знають, як мадам Ренар, ніхто й не здогадається зв'язати її ім'я з ім'ям Шеньє.

Генріх розгорнув карту. Ла-Травельса — невеличке село, кілометрів за тридцять п'ять на захід від Сан-Ремі. Таким чином, навіть не поспішаючи, можна о п'ятнадцятій годині бути там. Село осторонь від траси, воєнних об'єктів там нема. Нема, отже, й німецького гарнізону.

— Поїхали, Курт! — весело промовив Генріх, сівши поруч денщика.

Курт дав газ, стрілка спідометра почала підніматися все вище. Але вже за кілометр від Сан-Ремі швидкість довелось зменшити. Дорога пішла вгору і була дуже покручена, до того ж давно ремонтувалася. Глибокі, наповнені дощовою водою бакаї зяяли між камінням бруку, і машину раз у раз обдавало брудними бризками. Куртові кілька разів довелось вилазити з машини і протирати ганчіркою вітрове скло, бо «двірники» лише розмазували брудні патьоки.

Лише о пів на четверту дісталися до Ла-Травельса. Генріха вразили своєрідна краса цього гірського села, мальовничого навіть зараз, похмурого осіннього дня. Невеличкі чепурні будиночки півколом витягнулися вздовж східного берега довгастого озера. І так само півколом лягла неширока єдина вулиця села. Обсаджена з обох боків розлогими деревами, вона скидалася на зелений тунель, що біг по самому берегу озера, щоб далі сховатися у нетрях стрімкої, навислої над водою скелі. За цією скелею здіймалася інша, ще вища. На протилежному боці озера скелі нагромаджувалися в хаотичному безладді, немов ота висока гора, що височіла ззаду, невпинно на них насувалася і трощила все на своєму шляху.

Генріх наказав Куртові під'їхати до мерії і лише тут згадав, що не знає прізвище матері мадам Тарваль. Виходить, доведеться розпитувати! Це аж ніяк не входило в його плани, але відступати вже було пізно.

— Доброго здоров'я! — першим привітався Генріх до старого, який сидів за столом і щось писав.

— Бонжур, месьє! — похмуро відповів старий і скоса позирнув на Генріха.

— Ви мер Ла-Травельса?

— На жаль, я.

— Мені треба підшукати приміщення для майбутньої німецької комендатури.

Старий тяжко зітхнув.

— Чи не вкажете мені будинок, де жили комуністи або зараз живуть їх сім'ї?

— Я не знаю, хто в якій партії був. Такої регістрації в мене немає.

— А організація французької націонал-соціалістичної партії у вас є?

— Та приїхав тут один, крутиться по селу. Он вже побачив, що ви приїхали, біжить!

Справді, вулицею села біг чоловік, на ходу застібаючи плаща.

— Він місцевий? — запитав Генріх.

— Та місцевий. Батько такою порядною людиною був… — Мер глянув на Генріха і, очевидно, зрозумів, що сказав зайве. — Батько його помер на тому тижні, так він приїхав вводитись у володіння.

З порога почулося нацистське привітання. Генріх відповів.

Єдиний представник націонал-соціалістичної партії Франції в Ла-Травельса був молодиком років тридцяти. Зсунутий на потилицю великий капелюх давав змогу кожному бачити, що месьє Базель, як він відрекомендувався, носив таку ж зачіску, як і Гітлер, а коротко підстрижені темні вуса під довгим, кумедно вигнутим носом скидалися на чорну жирну крапку, поставлену під знаком запитання.

— Мені треба поговорити з вами, — кинув Генріх новоприбулому.

— Ви хочете сказати, поговорити тет-а-тет? Так я вас зрозумів?

— Я піду, можете говорити скільки завгодно і про що завгодно, — ні до кого не звертаючись, промовив старий і, накинувши на плечі благеньке пальто, вийшов з кімнати, яка гучно іменувалася мерією.