І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 54

— Ну, як сьогодні? — з надією запитав Міллер, коли Генріх подзвонив йому з свого номера.

— На жаль, не можу порадувати. Тільки й того, що здається, спіймав того макі, який в мене стріляв.

— А де ж він?

— Курт зараз вам його приставить. Гадаю, що я не помилився, хоча всяк буває. Потримайте його кілька днів, щоб добре настрахався, а потім допитайте.

— У мене він признається! — впевнено гукнув Міллер у трубку.

… А за кілька днів таємницю оптичних приладів для автоматичного прицілювання при бомбометанні з повітря почали вивчати за тисячі кілометрів від Проклятої долини.

МІЛЛЕР ОДЕРЖУЄ ПРЕМІЮ

Генерал Еверс не ніс відповідальності за успіх розшуків Поля Шеньє. Його обов'язки в цьому випадку обмежились тим, що він надав у розпорядження Міллера певну кількість солдатів і офіцерів. Адже загони, що провадили розшуки, не подавали рапортів про наслідки операцій до штабу дивізії, не одержували звідти вказівок. Все це робила служба СД, тобто Міллер. Спочатку вважали, що розшуки триватимуть день-два, та ось уже минуло чотири доби, а на жоден слід Поля Шеньє ніхто не натрапив. Еверс десь у глибині душі радів з цього. Й не тому, звісно, що він хоч трохи співчував втікачеві. Навпаки! Генерал розумів, якої колосальної шкоди завдасть фатерландові Шеньє, коли тому пощастить викрити таємницю підземного заводу. Коли б утікач потрапив до рук Еверса, він, не вагаючись, пристрелив би його. Але невдачі есесівців і Міллера якоюсь мірою компенсували почуття образи, яке відчув генерал, коли виявилось, що йому не довіряють. Так, саме втеча Поля Шеньє відкрила генералові очі на те, що від нього не тільки приховували справжнє місцерозташування підземного заводу, а не назвали його навіть тепер, коли вдалися до нього по допомогу у розшуках. Не сказали навіть того, що ж, власне, виробляє завод.

Це була образа. Незаслужена і тим дошкульніша.

Припало так, що саме в цей час прийшла і відповідь на його рапорт про надання відпустки, написаний тої пам'ятної ночі, коли він вперше дізнався про оточення великої групи німецьких військ під Сталінградом. У відповіді недвозначно писалося про несвоєчасність не тільки відпустки, а й подання рапорту про неї, оскільки «обставини викликали додаткові утруднення для розквартированих у Франції дивізій корпусу». Це звучало, як догана. І Еверс мусив проковтнути цю пілюлю, ніби не зрозумівши натяку.

А вісті з Східного фронту ставали все більш невтішними, і все незрозумілішим було тлумачення подій геббельсівською пропагандою. Якщо спочатку автори численних оглядів, захлинаючись від захоплення, писали про успіхи ударної групи Манштейна, що поспішала на допомогу оточеним арміям, то тепер вони соромливо уникали навіть згадувати про цю групу і з таким же захопленням вихваляли мужність і стійкість оточених військ. Але підозрілі замовчування і галасливі вихваляння могли одурити багатьох, тільки не генерала Еверса.

І в цей час, коли треба діяти, вишукуючи шляхи до порятунку фатерланду, він змушений спокійно сидіти в далекому французькому містечку і задовольнятися суперечливими повідомленнями про стан на східних фронтах. Так, дуже суперечливими! Московське радіо сповіщало про успішний початок наступу своїх військ на північному Кавказі, в районі Ленінграда, а зведення гітлерівської ставки обмежувалися невиразними скоромовками про «вирівнювання лінії фронтів».

Всі думки генерала були там, на Сході, де вирішувалася доля Німеччини, а тим часом він мусив сидіти в тилу і вести «малу війну», у якій дуже часто не знаєш навіть втрат ворога, але можеш точно, щодня, підрахувати свої.

А ці втрати ставали дедалі більшими. Після початку розшуків Поля Шеньє в районі розташування дивізії настав спокій: жодного пострілу, жодного нападу макі на німецьких солдатів! Складалося враження, що цей спокій сталий — важко було повірити, що макі зможуть прорватися через заслони есесівських частин, які блокували всі шляхи і перевали. Але перепочинок тривав недовго. Вже третьої ночі після початку розшуків макі підстрелили шістнадцять солдатів і чотири офіцери. А ще через день вчинили досить зухвалий наскок на валку машин, що прямувала до підземного заводу. Відтоді макі все збільшували свою активність, і генералові щодня доводилось підписувати рапорти про події в районі розташування дивізії. Це, звичайно, не могло не привернути уваги командування корпусу. Генералові довелося мало не виправдуватись. В одному з рапортів він написав одверто і прямо, що активність макі залежить не від його, Еверса, нерозпорядливості, а від подій на Східному фронті. Правда, він відразу ж пожалкував, що висловився так необережно, і це почуття невдоволення самим собою не залишало його протягом всього вечора. А другого дня воно ще посилилось — з штабу корпусу надійшло повідомлення, що до Сан-Ремі, можливо, завітає представник вищого командування.

В інший час Еверс віддав би розпорядження приготуватися до зустрічі начальства, повідомив би про це командирів полків, загалом вжив би всіх заходів, щоб гідно зустріти гостя. Але цього разу він тільки незадоволено поморщився і сховав повідомлення до шухляди свого письмового стола, не показавши його навіть начальникові штабу і своєму ад'ютантові.

Але до Сан-Ремі прибув не просто представник ставки, а сам генерал-фельдмаршал Денус. На таку приємну зустріч Еверс аж ніяк не сподівався. Денус був його вчителем, а головне, майже однодумцем. Правда, він не висловлював своїх поглядів у пресі, як це колись необережно зробив його учень, але в особистій розмові з Еверсом напередодні війни на Сході дав йому зрозуміти, що він цілком поділяє його точку зору і не вірить у можливість блискавичної поразки Росії, особливо в умовах війни на два фронти. Ось чому так зрадів Еверс, коли несподівано на порозі його кабінету з'явилася знайома постать фельдмаршала. І радість його ще збільшилась, коли, після коротких офіціальних привітань, той просто, по-приятельськи сказав:

— Приїхав до тебе на день-два відпочити. Так що не стомлюй мене поїздками та оглядами!

— Я буду радий створити умови для такого відпочинку і вважатиму за щастя, коли мій дорогий гість і вчитель погодиться зупинитися в моїй віллі! — Еверс уклонився, притиснувши до грудей руку.

— З охотою приймаю запрошення, але сам жити не хочу. Сподіваюсь, там вистачить місця для нас двох?

— Якщо вас задовольнить другий поверх з п'яти кімнат…

— Мені досить буде й двох. Але щоб ти був поруч. На старість особливо гостро відчуваєш самотність. А ад'ютанти набридли…

У голосі Денуса вчувалися буркотливі, навіть трохи плаксиві нотки немічного старика, хоч на вигляд фельдмаршал здавався ще міцним і здоровим. Еверс запропонував викликати машину.

— Ні, ні, — заперечив Денус, — коли твоя вілла, як ти кажеш, недалеко, то я залюбки пройдуся пішки. Мені набридли авто, літаки і загалом механізовані засоби пересування. Не будь війни, я б з задоволенням забрався у такий ведмежий закуток, де про них і не чули.

— Але зараз іде сніг, екселенц! — зауважив Еверс. Денус глянув у широке вікно:

— А я так мріяв відігріти старі кості! Мені казали, що тут ніколи не буває снігу. У тебе на віллі принаймні тепло?

— Я накажу затопити камін.

Цілий день Денус відлежувався в ліжку, навіть не читав, а тільки перегортав нові ілюстровані журнали. За вечерею гість, крім чарки коньяку, нічого не випив, а з усіх страв, поданих на стіл, покуштував тільки риби. Розмова теж точилася мляво, як не намагався Еверс навернути її на тему, яка найбільш його зараз цікавила.

Почуття розчарування охопило Еверса. Він так сподівався на щиру відверту розмову, а фельдмаршал чомусь ніби уникає її. Може, ще не відпочив з дороги? Чи заважає покоївка, яка часом входить до їдальні, щоб внести нову страву або замінити тарілки? Еверс наказав присунути крісла поближче до каміна і відпустив служницю. Тепер гість і хазяїн лишилися сам на сам, ніщо їм більше не заважало. Навпаки, і полум'я каміна, і присмерк у кімнаті, і добрі сигари — все настроювало на інтимний лад. І Денус, справді, почав розмову.