І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 84

— Ви були в Парижі, гер Гольдрінг?

— Ні.

— А що б ви сказали на мою пропозицію поїхати туди на два тижні?

— Я був би вдячний, гер генерал, подвійно: це дасть мені змогу побачити столицю світу, як називають Париж у літературі, а головне — ще раз переконатися у вашому приязному до мене ставленні.

— По-моєму, бароне, вам треба було обрати дипломатичну кар'єру, — пожартував генерал. — Так справа от у чому: в Парижі відкриваються двотижневі курси для офіцерів — представників штабів дивізій, окремих полків і особливих батальйонів по вивченню нових засобів протитанкової оборони. Ви поїдете на ці курси, щоб потім передати свої знання офіцерам дивізії. Заняття розраховані на три години в день, отже, ви перевантажені не будете, хоча це мене трохи й бентежить…

— Насмілюсь запитати, — чому, гер генерал?

— Тому, що ви надто молодий, а парижанки надто чарівні, бароне.

— У мене є наречена, генерал…

— Пригадую, ви мені казали… Так от, сьогодні ви збирайтеся в дорогу, одержуйте документи, а завтра виїдемо з вами разом. Хоч ваші курси почнуться лише за кілька днів, але я хочу, щоб ви їхали зі мною, — я буду радий мати такого приємного попутника, та й охорони не треба буде брати. До речі, відразу після мого повернення дивізію можуть передислокувати на Атлантичний вал. Отже, приготуйтеся так, щоб в разі потреби ви змогли виїхати з Парижа безпосередньо туди.

— Може, наказати моєму денщику, щоб він з машиною теж рушив до Парижа?

— Звісно! Це буде дуже зручно для вас.

«От і настав час розлуки з Монікою!» — з сумом думав Генріх, сидячи біля стола Лютца, який готував йому потрібні документи.

Генріх подзвонив Кубісу:

— Я хотів би вас бачити, гауптмане!.. Чим скоріше, тим краще…. За десять хвилин я буду вдома.

Коли Генріх прийшов до готелю, Кубіс вже був там.

— Щось сталося? — запитав він стривожено.

— Нічого, крім того, що я на деякий час виїжджаю до Парижа.

— Ви в сорочці народилися, бароне! І коли ви мене покликали, щоб вислухати мої доручення, то привезіть мені з Парижа з десяток пляшок вина на ваш смак, в який я вірю, як у свій, морфію і хороших сигар.

— Все це ви матимете, але за умови: ви вживете всіх заходів, щоб з мадемуазель Монікою нічого не сталося… Ви розумієте?

— Волосинка з голови не впаде!

— А коли б Міллеру забажалося порозмовляти з нею у своїй службі, ви негайно телеграфуйте мені.

— На адресу?

— Поки що: центральний телеграф, до запитання. А згодом я вам телеграфую адресу, коли сам її знатиму.

— Буде виконано, мій бароне і благодійнику!

— А щоб у вас не лишилося виправдань, що на телеграму грошей не вистачило, ось вам сто п'ятдесят марок.

— Майн гот, матка боска, як кажуть поляки! Та після цього я ладен телеграфувати щодня, навіть про те, чи в порядку шлунок мадемуазель!

— Облиште дурні жарти! Краще ходімте вип'ємо по бокалу шампанського… Адже ми до від'їзду, може, й не побачимось. Міллеру сьогодні не говоріть про мій від'їзд, я сам йому скажу завтра вранці.

Випивши з Кубісом по бокалу шампанського і замовивши вечерю на трьох, Генріх піднявся до себе.

Курт був на десятому небі, коли дізнався, що і він має виїхати машиною до Парижа.

— Я чомусь так боюся, коли ви від'їжджаєте, а я лишаюсь тут! — признався він.

— Боїшся, що Міллер знов на допит покличе?

— Так, — серйозно відповів Курт.

— Отже, можеш виїхати завтра вранці. Було б добре, щоб до мого прибуття в Париж ти вже був там.

Вечір Генріх провів у товаристві Моніки і Лютца. Але прощальна вечірка вийшла не такою, як сподівався Генріх. Моніка, немов відчуваючи розлуку, була сумна і ледь посміхалася на жарти Лютца. Та і в Генріха настрій з кожною хвилиною гіршав. Такою маленькою і беззахисною здавалася йому зараз Моніка!

Посидівши години півтори, Лютц послався на папери, які він мусить завтра рано-вранці приготувати генералу, і попрощався.

— Так коли ти їдеш, Генріх? — раптом запитала Моніка, коли вони лишилися самі.

— Ти знаєш?

— Мені сказав Курт, — з докором сказала дівчина.

— Я не хотів говорити сьогодні, щоб зарані тебе не смутити.

— А вийшло гірше! Мені так боляче стало, коли Курт випадково…

— Даруй мені це! Я хотів, щоб в моїй пам'яті ти лишилася веселою. Тоді б я не так тривожився за тебе! Ти виконаєш моє прохання? Я хотів би, щоб на час моєї відсутності тебе не було в Сан-Ремі.

— О котрій годині ти їдеш?

— Завтра о четвертій дня!

— Обіцяю тобі, що ввечері мене вже не буде в Сан-Ремі.

— Тоді я почуватиму себе спокійним. А тільки повернуся, відразу попрошу мадам Тарваль повідомити тебе…

— О Генріх! У мене таке враження, що ми розлучаємося навічно! — з сумом вихопилося у Моніки.

— Не треба, люба, благаю тебе, не треба! Інакше я теж зовсім розкисну, а мені треба завжди бути напоготові!

Моніка силувано розсміялася.

— Ось… я вже весела. Ти задоволений?

— Заспокоєний. А це зараз найголовніше

Міллер ще снідав, коли Гольдрінг зайшов до нього попрощатися.

— Майн гот, такий ранній і такий дорогий гість! Які негайні справи привели вас у такий час до мене?

— Сьогодні я разом з генералом їду в Париж.

— І довго ви там пробудете?

— Два тижні… І у мене до вас невеличка справа — вона стосується мадемуазель Тарваль. Я хочу бути певним, що ваша зацікавленість нею обмежиться звичайними привітаннями на вулиці. Ви мене зрозуміли, Міллер?

— Закрутила вона вам голову, бароне! У вас же є наречена!

— А у вас є дружина! І оскільки я знаю, з ваших же слів…

— То було в молодості, в молодості, бароне! Тепер я пас!

— Ну, а я ще молодий! Ми з вами, Гансе, друзі, сподіваюся, щирі. Ми знаємо не тільки вдачу один одного, а й деякі слабкі струнки і, будемо говорити відверто, грішки! То краще нам допомагати один одному, а не сваритися! Адже і ви такої думки, Ганс?

— Абсолютно!

— Так обіцяєте?

— Коли зустріну мадемуазель на вулиці, я навіть відвернуся, щоб вона не поскаржилася потім, що я сердито на неї глянув, — пожартував Міллер.

— От і чудесно! Сподіваюся, ви прийдете на вокзал проводжати коли не мене, то генерала?

— Коли не генерала, то вас напевне, — поправив Міллер.

Він додержав слова. Без чверті чотири начальник штабу дивізії, Міллер і Кубіс були на пероні.

Як під час кожних офіціальних проводів, всі нетерпляче чекали гудка паровоза і нудилися. Один Міллер почував себе надзвичайно веселим. Він жартував, натякав на тугу Кубіса, у якого на два тижні закривається банк довготермінового кредиту.

— Я вас, Ганс, таким веселим ніколи не бачив! — кинув йому на прощання Генріх. Веселість Міллера його чомусь непокоїла і дедалі більше дратувала.

— Я радий за друга, якому випала така чудова подорож, — сказав Міллер.

Не міг же він сказати Генріху, що справжня причина його веселого настрою — невеличкий шифрований лист від самого Бертгольда, написаний у відповідь на лист Міллера відносно Моніки.

— Пам'ятайте, Кубіс, умову! — встиг на прощання прошепотіти Генріх, коли поїзд вже рушив.

Відразу за вокзалом починався досить крутий підйом, і поїзди, не набравши ще інерції руху, йшли тут дуже повільно.

Генріх вирішив не заходити в вагон, щоб ще раз глянути на місто, де він стільки пережив.

Коли поїзд проминув останню будку, Генріх несподівано побачив Моніку. Вона стояла в білому платті, простоволоса, вся осяяна яскравим сонячним світлом.

— Моніко! — скрикнув зраділий Генріх.

Дівчина підбігла до вагона і кинула Генріху букет квітів.

Поїзд поволі набирав швидкість, і Генріх перехилився з площадки вагона так, щоб якнайдовше бачити дівчину.

Вона все стояла край колії, залита золотавим світлом, сама схожа на ясний сонячний промінь…

Всю дорогу Еверс пролежав у купе, підводячись лише для того, щоб попоїсти. Генріх був радий, що має змогу побути на самоті, зібратися з думками. Тим більше, що на душі було тривожно і сумно.