І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 88

— Тоді дозвольте прийти до вас зараз?

— І обов'язково з новою скульптурою!

Генріх поклав трубку. Зустріч з «антикваром» цікавила його зараз більше ніж будь-коли. Сподіваючись на неї, він нікуди не виходив сьогодні з номера, відклав на завтра свій від'їзд.

— Курт, візьми мої документи, їдь в комендатуру, хай відмітять, що ми завтра вранці виїжджаємо з Парижа.

Хвилин за десять після того, як Курт поїхав, в номер зайшов «антиквар».

— Я від учорашнього дня весь час чекаю вашого дзвінка! — зрадів Генріх.

— Щось сталося?

— Дивізію нашу переводять в Італію. Куди саме точно — невідомо, але є думка, що в Кастель ла Фонте.

— Це непогано! Бо саме в північній Італії гітлерівці потраплять у дуже складну ситуацію. Коли прибудете на нове місце, обізнайтеся з обстановкою і негайно сповістіть адресу. Відповідні інструкції одержите. Не виходьте за їх рамки, будьте обережні: партизанський рух на півночі Італії значно сильніший, ніж в тому районі, де ви працювали досі, і вас можуть підстрелити. А зараз ви ні в якому разі не повинні рискувати своїм життям, пам'ятаючи, що вас можуть чекати важливі завдання. Є у вас ще якісь новини?

Генріх показав конспекти, одержані від Келлера.

— Вже маємо, навіть кілька примірників, — розсміявся «антиквар». — І найцікавіше в них те, що німці дуже добре обізнані з усіма даними про танки, які виготовляються на заводах Англії і Америки. Навіть з славнозвісними американськими «шерманами», виробництво яких особливо засекречене.

— У мене відбулася цікава розмова з генералом, — сповістив Генріх і докладно розповів про свої зустрічі з Еверсом у Парижі і недвозначні його натяки на потребу рятувати становище.

— Дуже цікаво! — зауважив гість Генріха. — Невдоволення Гітлером як головнокомандуючим серед командного складу німецької армії все зростає. Можна чекати навіть змови проти нього. Напевне, знайдуться охочі пожертвувати Гітлером, щоб врятувати гітлеризм. І через це нас цікавлять і ваші розмови з генералом, і Те доручення чи лист, який має передати йому через вас генерал-полковник Гундер. Він, як і Денус, у великій немилості у Гітлера. Не виключена можливість, що це ниточки єдиного клубка.

— Буде виконано!

— Схоже на те, що перспективи вашого повернення на Батьківщину стають реальними і близькими! Події розвиваються з винятковою швидкістю.

— Я не дозволю собі думати про це, хоч усе віддав би, щоб бути зараз у рядах своєї армії, разом з усіма битися на фронті.

— Здогадуюсь… Але ми з вами і є ті бійці, які доводять помилковість старої приказки, ніби один у полі не воїн На нашу долю випали найтяжчі обов'язки, бо ми самотою стоїмо посеред ворожого поля і мусимо воювати, що б там не було!

У сусідній кімнаті почулися кроки Курта.

— Так що, бароне, не скупіться: такої скульптури ви ніде не знайдете! Погляньте на цю лінію… — «антиквар» пестлива провів пальцями по невеличкій статуетці молодої жінки

Генріх відступив від стола, примружив очі і зробив вигляд, що милується скульптурою.

— Справді досить ефектна! — схвалив, нарешті, він і, витягши з кишені якусь купюру, простягнув її старику.

«Антиквар» вклонився і вийшов.

Другого ранку Генріх подзвонив Келлеру, щоб сповістити його про свій терміновий від'їзд, потім заїхав до Гундера. Той прийняв його негайно, незважаючи на ранній час, і перепросився, що не встиг написати листа.

— Прошу передати вашому генералові, — заявив він обер-лейтенантові, — що стан мого здоров'я значно покращав, хоч і потрібне тривале лікування. Незабаром я напишу йому про все докладніше.

— Дозвольте йти?

— Заждіть!

Гундер замислився, час від часу кидаючи допитливі погляди на офіцера, що, виструнчившись, стояв перед ним з непроникливим виразом обличчя.

— Передайте ще… — Гундер пильно глянув Генріху в очі. — Скажіть генералові, що я вважаю клімат північної Італії дуже хорошим для його здоров'я. Раджу йому скористатися з нагоди і добре полікуватися…

— Я точно передам ваші слова…

— Тепер ідіть!..

Генріх мовчки вклонився.

О десятій годині ранку машина, керована Куртом, вже виїхала за межі Парижа і помчала широкою автострадою на Ліон. Поспішаючи, Генріх не встиг навіть поснідати, і Курт гнав машину щодуху, щоб швидше в якомусь з населених пунктів знайти пристойний ресторан.

Нарешті попереду вималювалось містечко Жуаньї.

— Накажете спинитись, гер обер-лейтенант? Я тут обідав, коли їхав до Парижа. Ресторан он там, — показав очима Курт на одноповерховий чепурний будиночок, що стояв на в'їзді до містечка.

Генріх кинув байдужий погляд праворуч і раптом сам схопився за руль і рвучко загальмував.

Біля ресторану стояла машина, що належала його майбутньому тестю!

— Де зараз генерал-майор? — запитав Генріх шофера з погонами фельдфебеля.

— Не знаю! — непривітно буркнув есесівець, підозріливо оглядаючи надто цікавого, на його думку, обер-лейтенанта.

Генріх зійшов на ґанок, щоб зайти до ресторану, але дорогу йому заступив ще один есесівець з погонами лейтенанта.

— Вам чого? — запитав він безцеремонно, мало не відштовхуючи Генріха від дверей.

— Скажіть генерал-майору Бертгольду, що його хоче бачити барон фон Гольдрінг

Лейтенант окинув Генріха довгим поглядом і мовчки ввійшов у ресторан.

А за якусь мить у дверях з'явився сам Бертгольд з серветкою, застромленою за комір сорочки.

— Звідки? Яким чином? — кинувся він до Генріха, обнімаючи його і цілуючи.

Лейтенант, що так нелюб'язно зустрів Генріха, і обер-лейтенант, який вийшов на ґанок разом з Бертгольдом, виструнчилися обабіч дверей.

— Моя охорона, — недбало сказав Бертгольд, проходячи повз них.

Генріх ледве помітно хитнув головою, навіть не глянувши на офіцерів.

— А вам дуже до лиця цивільний одяг, майн фатер! — навмисне голосно кинув він і зупинився, оглядаючи огрядну постать генерала в дорогому світло-сірому костюмі.

Офіцери поштиво відсторонилися, з цікавістю прислухаючись до розмови. Але Бертгольд уже пройшов уперед, на ходу наказавши:

— Прошу, панове, лишитися тут, поки ми з сином поснідаємо!

Сніданок генерал-майора цього разу незвично затягнувся, і офіцери охорони з заздрістю прислухалися до брязкоту ножів і посуду і голосного реготу свого шефа, очевидно, дуже задоволеного з цієї зустрічі.

— Це дуже добре, що ти будеш в північній Італії, — схвалив Бертгольд, вислухавши розповідь Генріха про те, звідки й куди він їде. — Правда, і там треба бути обережним, але у ці дні краще опинитися подалі від Німеччини… Два дні тому я відправив фрау Ельзу і твою Лорхен до Швейцарії. Хай пересидять там…

— Вони поїхали надовго? А я тільки вчора з Парижа написав Лорі…

— Листа їй перешлють. Нальоти ворожих літаків тепер так почастішали, що їм краще не повертатися певний час у Мюнхен. До речі, я доручив їм підшукати у Швейцарії віллу, про яку ми з тобою говорили.

— Я теж хотів би взяти в цьому участь…

— Не турбуйся. Я продав хлібний завод, а Лора — вашу ферму. Та й заощаджень ще з Східного фронту в мене вистачить. Твої гроші — адже ти їх перевів у долари? От і добре! — вони будуть потрібні після війни.

— О, швидше б дочекатися її кінця! Так хочеться пожити серед рідних, у своїй сім'ї! — вихопилося у Генріха.

Бертгольд тяжко зітхнув.

— Події розгортаються не так, як нам хотілося б, — нарешті промовив він, розправившись з великим шматком риби і беручись за м'ясне. — Ці прокляті росіяни переплутали нам усі карти!

— Але я сподіваюсь, що у нас вистачить ще сили зупинити їх наступ?

Бертгольд знизав плечима, в голові його не було цілковитої впевненості, коли він відповідав Генріху:

— Доля війни залежатиме від того, як швидко ми виготовимо достатню кількість нової зброї.

— Виходить, розмови про новий вид зброї не пропагандистський трюк, а правда? — з цікавістю запитав Генріх.

— Цю правду вороги Німеччини швидко відчують на власній шкурі.

— Не уявляю, про яку зброю йдеться, але вірю вам, що це дійсно щось виняткове… — зауважив Генріх з невинним виглядом.