І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 95

— І справді, ніби нема в мене іншого клопоту! Один цей завод…

— А тепер, коли питання про його охорону розв'язалося остаточно і у вас немає причин критися, чи не признаєтесь ви тепер, Ганс, чому ви так прагнули позбутися відповідальності за завод?

Розумієте, в чому річ: доручаючи мені зовнішню охорону об'єкта, мене попередили, що я мушу розробити заходи для її посилення, бо перед нашим приїздом сюди на заводі було виявлено комуністичну листівку. Охорона, як ви бачили, така, що миша в шпарку не пролізе. А проте хтось проніс крізь неї листівку. Який же висновок з цього може зробити людина, що вміє мислити логічно? А такий, як зробив я: коли щось потрапило на завод, то тим саме шляхом можна щось передати і з заводу! І це «щось» може бути саме тією таємницею, яку так пильно охороняють. І відповідати за це доведеться Міллеру!

— І ви, мій щирий друг, вирішили підкласти мені таку свиню і умовляли взятися за охорону!

— Не забувайте, Генріх, що цей об'єкт під особистим наглядом генерал-майора Бертгольда. З вас би не спитали так суворо, як з мене!

— Звідки ви взяли, що він під наглядом батька?

— Рапорт про поліпшення зовнішньої охорони я мав подати в дві адреси: своєму корпусному начальству і у відділ, яким керує гер Бертгольд.

— Ну, він для вас теж би зробив знижку. За ту послугу, що ви йому зробили…

— Він вам сказав? — Міллер якось дивно глянув на Генріха.

— Я дізнався про це від Лорхен. І саме сьогодні я одержав листа, в якому є рядки, що стосуються безпосередньо вас.

Генріх витяг листа, відшукав потрібне місце і байдужим голосом прочитав:

«Крім подяки тата, передай геру Міллеру подяку і від мене особисто. Він знає за віщо».

Міллер задоволено посміхнувся.

— Ви здогадуєтесь, за віщо моя майбутня дружина передає вам подяку?

— Ну, звісно! А ви?

— Було б дивним, коли б у Лори були таємниці від мене, її нареченого! — впевнено відповів Генріх.

— О, який я радий, що ви так це сприйняли! Я, признатися, трохи побоювався… А згодьтеся, що це була чиста робота! Адже, крім мене і шофера, якого я встиг до вашого приїзду відправити на Східний фронт, ніхто досі навіть не здогадується. Крім Бертгольда, звісно.

Генріх відчув, як всього його проймає внутрішній холод.

— Ви майстер на такі справи, хоч не уявляю, як ви все це організували.

— З того часу, як генерал-майор надіслав мені листа, в якому запропонував усунути мадемуазель Моніку, не заарештовуючи її. я завжди тримав напоготові на нашому подвір'ї вантажну машину. Адже мадемуазель так часто їздила велосипедом!

— Так, — ледве стримуючи себе, промовив Генріх.

— Я навіть не сподівався, що все станеться так просто й легко. Того дня, як ви поїхали до Парижа, мадемуазель теж зібралася кудись податися, бо до сидіння велосипеду була прив'язана величенька сумка з її речами. І тільки мені доповіли, що вона від'їхала від готелю, я миттю кинувся слідом за нею… Тепер, коли все минуло, коли ви можете розважливо глянути на речі, згодьтеся — я врятував вас від серйозної небезпеки. Бо якби ми заарештували цю партизанку, пляма неодмінно лягла б і на ваше ім'я.

Генріх сидів мовчки, не в силі пустити пари з уст, зціпивши зуби. Ось воно, страшне випробування! Справжнє випробування його духу, його сили! Хоч би зайшов зараз хто і відвернув увагу Міллера. Одну лише мить передишки, щоб встигнути опанувати себе!

Ніби у відповідь не волання його серця, задзвонив телефон. Міллер узяв трубку.

— «Монах» слухає!.. Так, він тут… зараз вам його покличу.

Генріх схопив простягнуту йому трубку і відразу не міг зрозуміти, про якого «дядю» йде мова, чому до нього звертається якийсь «жених», чому він величає його «юнаком». Але м'який, знайомий голос Лютца повернув його до свідомості

— Кажеш, негайно викликає «дядя»? Буду за мить… Ні, ні, без жодної затримки… вже йду!

Кинувши трубку, Генріх поспішно пішов до дверей, але на порозі, пересиливши себе, на мить спинився.

— Даруйте, забув попрощатися. Чомусь спішно викликає Еверс…

Коли зникла необхідність витримувати пильний погляд Міллера, Генріх відчув, що його залишають останні сили. Довелося сісти на лаві в сквері, почекати, поки перестануть тремтіти ноги і трохи проясниться в голові.

«Моніку вбив Міллер! За наказом Бертгольда!..»

«Лорхен висловила подяку вбивці!..»

Лише викуривши сигарету і випивши біля кіоска склянку води, Генріх набрався сил, щоб зрушити з місця.

— Гер обер-лейтенант, що з вами? На вас же лиця немає! — здивувався Еверс, побачивши свого офіцера для особливих доручень.

— Ви захворіли, Генріх? — стурбувався і Лютц, що був у кабінеті генерала.

— Так, я почуваю себе дуже погано, — признався Генріх.

— То ніяких розмов про справи. Їдьте до себе і лягайте в ліжко. А ви, гер Лютц, негайно подбайте про лікаря, — наказав генерал.

Лютц з свого кабінету подзвонив Курту і викликав машину. Потім почав дзвонити в госпіталь.

— Я прошу, щоб приїхав сам Матіні. Він охоче погодиться, бо знає тебе з моїх слів і хоче з тобою познайомитися.

Генріх не відповів.

— Та що з тобою? — Лютц підійшов до Гольдрінга і зазирнув йому в обличчя. — У тебе сльози на очах!

Немов прокинувшись, Генріх випростався:

— Карл, ти знаєш, хто вбив Моніку? Міллер! Не випадково наскочив, а навмисне. Тримав для цього спеціальну машину… Вона завжди була напоготові.

— Боже мій! Невже це правда?

— Він сам мені признався тільки-но. Навіть вихвалявся своєю винахідливістю…

Приголомшений почутим, Лютц застогнав:

— Це… це щось понад мій розум! Спеціально тримав машину? Як же ти не пристрелив його на місці, мов собаку! Боже, що я кажу! Щоб і ти загинув через цього мерзотника! Чуєш, дай мені слово, що ти нічого не зробиш, не порадившись зі мною! Я вимагаю, прошу, щоб ти мені це пообіцяв… Я ввечері прийду до тебе, і ми про все поговоримо. Але благаю — не роби нічого зопалу! Ти мені обіцяєш?

— Обіцяю…

За чверть години Генріх був уже в замку. Здивована його ранньою появою, Марія-Луїза прислала покоївку з запискою. В ній графиня висловлювала своє занепокоєння тим, що барон, очевидно, захворів, докоряла, що він не повідомив про це її, і скаржилась на сучасних рицарів, які забувають про свої обов'язки щодо дам, — вона, наприклад, мало не вмирає з нудьги, і ніхто їй не простягне руку порятунку…

Генріх сердито зібгав записку і попросив переказати графині на словах, що він сподівається особисто подякувати сьогодні графині за увагу і попросити пробачення.

Приблизно за годину приїхав Матіні. Генріх чомусь уявляв собі головлікаря коли не старою, то принаймні літньою людиною. А перед ним стояв чоловік років тридцяти п'яти, дуже стрункий і елегантний, схожий скорше на актора, ніж на лікаря. Виразне нервове обличчя Матіні свідчило про натуру вразливу і в той же час стриману. Такі обличчя звичайно бувають у людей, які привчилися почуття підкорювати інтелекту. Великі карі очі лікаря світилися розумом і трохи сумовитою іронією.

— У такому віці хворіти — це злочин, бароне! Це зневага до великої праці природи, яка протягом довгого ряду тисячоліть вдосконалювала свій найкращий витвір — людину! — сказав він, вітаючись і пильно вдивляючись в обличчя свого пацієнта.

— Я не завинив проти матері природи, синьйор Матіні, — посміхнувся Генріх, — бо, признатися, почуваю себе зовсім здоровим. — Даруйте мені, що завдав вам зайвого клопоту, але мені дуже хотілося познайомитися з вами. А тепер карайте чи милуйте!

— Я волію милувати. Знаєте, у росіян є чудесний письменник Чехов, і в одному з своїх листів до брата він написав фразу, яка стала для мене девізом життя: «Краще бути жертвою, ніж катом».

— Ви знайомі з російською літературою? — здивувався Генріх.

— Чому це вас так вразило? Я вважаю її одною з найвизначніших літератур світу. Скажу відверто — найбільш визначною. Щоб мати змогу читати її в оригіналі, я навіть почав у свій час вивчати російську мову. На жаль, війна перервала ці мої студіювання, і тепер я починаю забувати навіть те, що знав.