Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович - Страница 56

Тож з Петьком і Коляном наша чоловіча вечірка обіцяла бути хоч куди, якби… якби не п’ятий її учасник. А п’ятим став Вася, старший брат Альони — двадцятивосьмирічний бугай з біцепсами, мов у слона, і з какашками в голові замість звивин. Здалеку Вася завдяки своїм крупним габаритам сильно нагадує тридверний шифоньєр з антресолями. Зблизька він нагадує шифоньєр уже не тільки за габаритами, але й за рівнем інтелекту. Вася у нас професійний кікбоксер, а тому — ідейно-непитущий, собака. Через це Вася нам, як кажуть, не друг і не товариш. Хоча, навіть якби Вася пив горілку відрами, він все одно ніколи не став би своїм у нашій компанії.

Васю до нас спеціально приставила Альона, щоб слідкувати за порядком і дисципліною. А головне — аби не допустити, щоб було так, як у Толяна два роки тому. Бо в Толяна… Ну, Толяна ви, мабуть, знаєте. Ні? Як це не знаєте? Білявий такий, худенький, два роки тому посеред білого дня голяка по Московському мосту гасав. І ми з Тьомиком там бігали — його, Толяна, ловили. А за нами бігали міліціонери і сильно лаялися. Нас тоді ще по телевізору показували. В «Телевізійній патрульній службі „Ситуація“». Ну от, бачите! А казали, що не знаєте! Тоді, щоб ви розуміли, саме в Толяна був «мальчішнік». Його прямо з СІЗО до загсу везли. З мигалками.

Так ось, Толян став шостим учасником нашої компанії…

Втім, перед тим як перейти до чоловічої вечірки і власне одруження, мені необхідно було владнати одну сороміцьку справу. Чесно кажучи, я не хотів за неї братися і до останнього вигадував, як би відкрутитися, розуміючи, що наслідки можуть бути просто непередбачувані. Однак ніхто — підкреслюю — ніхто, окрім мене, не зміг би впоратися з даною проблемою, по-перше, через те, що тільки я мав досвід у такого роду справах, а по-друге, я був, є і буду єдиним, хто здатний переконати Тьомика зробити те, що йому конче треба було зробити перед весіллям. Якщо ви ще не здогадалися, мова йде про Тьомикові зуби, а точніше, про їхню часткову відсутність. Після наших навіжених пригод у Мексиці передніх зубів у мого напарника поменшало аж на чотири штуки і це, м’яко кажучи, не вельми сприятливо позначилося на його презентабельності та дикторських якостях. Погодьтеся, не гоже нареченому без чотирьох передніх зубів заходити в церкву і ставати під вінець. Щоправда, Тьомик не хотів цього розуміти. Незважаючи на те, що мій напарник пересилив себе і зміг сяк-так подолати страх перед польотами та одруженням, з лікуванням зубів справи все ще були кепські.

Перший раз я заїкнувся про необхідність візиту до дантиста за два місяці до дати шлюбної церемонії. Результат виявився закономірним: Тьомик безслідно зник, захопивши з собою паспорт, гроші та зубну щітку. Я добре знав усі його криївки в Києві ще з тих часів, коли мій товариш переховувався від розлюченого Альониного брата, тому за кілька днів я підловив дезертира біля під’їзду одного з будинків на окраїні Києва. Ми довго дискутували, Тьомик кілька разів зривався й кидався навтікача, я щоразу ловив його і брався спокійно й аргументовано переконувати, що зуби йому, як не крути, доведеться вставляти. Врешті-решт я пристрахав його тим, що Альона розірве заручини, якщо він відмовиться вставити протези, після чого Тьомик, ледь не ридаючи, погодився.

Одначе вибити згоду в Артема було лиш половиною справи. Тепер мені належало знайти годящого стоматолога зі сталевими нервами та твердою рукою (бажано, щоб у минулому він був бійцем спецназу або хоча б ходив до залу качатися), який погодиться на таку ризиковану операцію, і ретельно проінструктувати його перед тим, як покласти на його крісло Тьомика. Зрештою і з цим було покінчено: після недовгих пошуків я надибав одного бувалого дантиста, ветерана афганської війни, який колись давно (ще перед тим, як зайнятися приватною практикою) обслуговував левів та крокодилів у київському зоопарку. Звали його Василь Кіндратович, і був він добродушним на вид здорованем з товстенними ручищами, порепаними пальцями та маленькими, мов у вепра, миготливими очиськами. Я виклав йому начистоту, чого слід очікувати від Тьомика, пояснивши, що під час хірургічного втручання мого товариша, можливо, доведеться міцно тримати, причому не тільки за голову. Пан Василь спочатку уважно мене вислухав, потім командирським голосом повідав, що покличе на поміч двох товаришів — сержантів зі свого афганського взводу, майстрів спорту з греко-римської боротьби, які асистуватимуть йому під час операції. Після того Кіндратович заспокійливо поплескав мене по плечу і хрюкнув:

— Не дрейф, синку, все буде по уставу. Веди свого напарника.

І я повів. Ну, тобто не тільки я. З собою я взяв невеличке підкріплення — Толяна і Васю, передчуваючи, що Тьомик в останній момент може роздумати вставляти протези і я тоді сам з ним не впораюсь. (Вася, щоправда, відразу попередив, що, не приведи Господи, Артем вийде з кабінету дантиста без передніх зубів, то він особисто виб’є моєму компаньйону ті, що залишилися, включаючи зуби мудрості.) Втрьох ми сяк-так спромоглися заштовхати Тьомика до кабінету Кіндратовича, де зблідлого підкорювача Мексики віддали під опіку асистентів лікаря.

Поки ми передавали його з рук у руки, Артем мужньо тримався: не пручався, не брикався і навіть не пробував нікого покусати. Коли його вклали в крісло і накрили до самого горла білим полотном, я перехрестив трійцю докторів, що зосереджено схилилися над Артемом, подумки попросив допомоги у вищих сил і тихенько пробурмотів:

— З Богом…

— Малий, не переживай, — придушено пробасив до мене Кіндратович. — Ми сьогодні тільки зліпок зробимо.

З цими словами головний дантист запхав Тьомику до рота величезний шматок брудно-білого гіпсу…

Протягом наступних двох тижнів кожного другого вечора ми вибиралися на черговий візит до лікаря. До клініки Тьомика супроводжували, немов особливо небезпечного злочинця: я крокував попереду, стараючись оминати місця, кудою Артем міг дременути від нас, а Вася та Толян урочисто марширували по краях і трохи позаду. Після того, як Альониного нареченого вкладали на стоматологічне крісло, кожен з нас займав завчасно обговорену позицію. Я чекав внизу на подвір’ї, щоб перехоплювати Тьомика, якщо він раптом надумає дати драла через вікно, Толян чатував біля дверей кабінету, а Вася чергував на сходах пожежного виходу. Слід відзначити, що на перших порах протезування проходило успішно. Втім, найважче ще було попереду.

Наприкінці одного із завершальних сеансів Василь Кіндратович відвів мене вбік і шепнув на вухо:

— У нього там в одному зубі дірочка… ну, карієс…

— І шо? — прошепотів я.

— Треба було б полікувати, пломбу поставити.

— То лікуйте, — не зовсім упевнено заявив я, — за гроші не думайте.

Лікар замотав туди-сюди головою.

— Ваш боєць — в цілому нормальний хлопець, непогано тримається, у мене в зоопарку бувало траплялися крокодили з набагато гіршим характером, але… — дантист зробив невелику паузу, зосередивши на мені серйозний погляд, — дірочку доведеться багато свердлити, і я боюсь, що… ну… цеє…

Я ковтнув слину, міцно-міцно стиснув кулаки, зміркувавши, що якщо робити, то все й одразу, адже пройде півстоліття, перш ніж я зможу вдруге затягти Тьомика до стоматолога, і пролопотів:

— Все одно лікуйте. Сподіваюся, він нічого не помітить…

Але він помітив… В останній день, коли в Артема в роті вже стояли всі зуби і мій товариш ладнався встати з крісла й назавжди залишити ненависну йому кімнату з білими стінами, білою підлогою та білою й страшною бормашиною, Кіндратович почав висвердлювати той клятий карієс…

Я, на щастя, не бачив, що там у них творилося. До мене доносився лиш брязкіт інструментів, гуркіт потрощеного обладнання, верещання Тьомика, воєнні матюки сержантів та лікареві вигуки: «Держіть його, хлопці! Тримайте, трясця вашій матері!», які почергово долинали з різних кутків кабінету.

Першим з кабінету вискочив один з сержантів. Могучий плечистий дядько кричав, наче дівуля в істериці, і ледь не плакав. Неначе змилений кінь він промчав повз мене, потім ненароком перечепився через якийсь стільчик у коридорі і простягнувся долілиць. Бідолашка миттю зірвався на рівні ноги, подивився на мене божевільним поглядом і залементував: