Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 48

48

Ріно і Джеро, встромивши руки в кишені, спостерігали, як парочка віддаляється, петляючи між нерівностями пустельного плато.

— Босе, можна я скажу? — буркнув чорношкірий гереро.

— Заткнись! — рикнув на нього Хедхантер. Обоє думали про те саме.

— Але я все-таки скажу, босе: дарма ми їх відпустили. Мені лячно.

Передчуття не обманювало Джеро. На хвильку Джеффрі та Алондра затримались на втрамбованому підвищені, що, звиваючись, тяглось у напрямку норд-норд-вест. Схилились над смартфоном. Стрункі силуети чітко вимальовувалися на тлі вицвілого неба. Визначивши найоптимальніший шлях, парочка рушила далі і швидко зникла з очей.

Жити їм залишилось трохи більше двох годин.

LVСереда, 19 серпня, 10:47 (UTC –4) Околиці селища Сан-Педро-де-Атакама

За два кілометри на південь від Сан-Педро Ріно та Джеро вибралися на шосе, що вело навпростець до поселення. Проїхали ще півкілометра, коли Хедхантер звів руку, наказуючи зупинитись.

— Тш-ш-ш… — ґевал приклав палець до губів; гереро заглушив мотор і прислухався. — Чому так тихо?

— Це пустеля, босе, — знизав плечима Джеро. — Тут завжди так.

— До біса пустелю, — нахмурився Ріно, — ми за кілометр від села. Чому нічого не чути? Має ж бути хоч хтось: який-небудь телепень, що преться до Місканті подивитися на дурнуватих фламінго, хто-небудь із місцевих, хто простує на закупи до Калами, абощо.

Джеро без поспіху обвів очима горизонт. Вдалині у сріблястому мареві мріли перші, незграбні й кривобокі, притрушені піском хатки Сан-Педро. Далеко з правого боку пнулись у небо згаслі андійські вулкани. Як не вдивлявся, африканець не відшукав жодного рухомого об’єкта. Пустеля наче задерев’яніла.

— Не знаю.

«Це погане передчуття, — заспокоював себе Ріно. — Джеро має рацію: це Атакама, а не Манхеттен в обідню пору». Попри це, тривога залишилась, а бажання заходити в селище меншало, висковзувало з грудей, неначе вино, що витікає крізь діряве днище з дубової бочки.

Сан-Педро-де-Атакама. На задньому плані — вулкан Ліканкабур

Ріно стояв, нахиливши байк і впершись ногою в асфальт. Джеро не рухався, чекаючи, що вирішить бос. Повернувши голову, Хедхантер побачив, що гереро посміхається.

— Що такого смішного, телепню?!

— Та дивлюсь і думаю: ми з тобою, Ріно, як два ковбої. Рушниці в чохлах, під гепами залізні коні, а попереду — спустошене поселення. Хей-хоу! Два сраних ковбої ХХІ століття!

— Не патякай зайвого, дурбило, — південноафриканець відмахнувся, а потім завів мотоцикл і рушив уперед.

…Вдруге вони зупинились без жодної команди. Завмерли якраз на в’їзді у Сан-Педро. Джеро витяг дробовик із чохла, прикріпленого ззаду до мотоцикла, і гарячково пересмикнув затвор, пославши кулю у патронник.

Присілок складався з сотні безсистемно розташованих хатин з товстими глиняними стінами та маленькими вікнами, що не пускали всередину жар. Де-не-де на вітрі лопотіли розтягнуті на палях простирадла — вони захищали подвір’я від пустельного пилу. Основної вулиці, типової для більшості південноамериканських поселень, у Сан-Педро не було. Вона нібито починалась біля в’їзду, але майже відразу губилась у плетиві стежок і неохайних будівель, що напирали одна на одну.

Ріно та Джеро знаходились на відстані п’ятдесяти кроків від перших хижок. Навіть з такої віддалі було зрозуміло, що халупчини порожні. З одного подвір’я визирав здоровенний пікап «Ford Ranger». Четверо дверей розчинені навстіж, всередині — нікого. Трохи далі посеред ґрунтовки, перегороджуючи шлях в глиб села, стояла вантажівка. Чималий водовоз — спалений дотла. Корпус обвуглився настільки, що годі було визначити оригінальний колір. На дорозі валялись шматки одягу, взуття, уламки дощок, розбите скло.

— Ти мав рацію, — прохрипів Джеро. — Ті вилупки таки пішли «на контакт».

— Умгу, — безпристрасно підтакнув Ріно. Йому не вперше доводилося лицезріти вщент спустілі селища. Хедхантер був у Руанді у 1994-му в самий розпал кривавої бійні[80]. — Це їхніх рук робота. Глянь туди.

Хедхантер піднявся над сидінням і вказав на сколочену землю біля одного з обійсть.

— Сліди? — чорношкірий прослідкував за вказаним напрямом і попервах нічого не побачив. За мить він розрізнив чіткий відбиток дитячої ступні. — То може бути слід когось із місцевих, — спробував несміливо заперечити, — якогось чилійського пацана.

— Ти хочеш сказати, що хлопчаки з Сан-Педро гасають по пустелі без взуття?

Джеро нічого не відповів, ще більше насупившись.

— Ходімо поглянемо, що там.

— Де? — гереро відчув, як вздовж хребта майнуло огидне тремтіння, наче по спині пробігся пацюк.

— Бляха, на Марсі! У присілку, звісно.

— Я не думаю, що це розумно, Ріно.

— Не сци, Джеро. Селище порожнє. Вантажівка згасла давно. Крім того, ми мусимо.

— Ти ж сам казав, що «малюкам» конче потрібна вода. А раптом вони лишили когось охороняти водокачку чи щось таке? І… і що значить «ми мусимо»?

Хедхантер на хвильку завагався. Він думав про таке. Однак інтуїція підказувала, що боти мусять триматися разом і не сидітимуть у Сан-Педро.

— Що там шукати? — вторив далі Джеро. — І так усе зрозуміло: вишкребки прийшли по воду, перебили людей і пошурували назад у свій барліг.

— Я так не думаю, Джеро, — заперечив Ріно. — Тут щось не так…

— Що ти маєш на увазі?

Ґевал невиразно смикнув плечима, зліз із мотоцикла і, роззираючись, витяг дробовика.

— Пішли.

— Ми граємося з вогнем, — Джеро скорився, побрівши за південноафриканцем.

Вони швидко проминули спалений водовоз і опинились у центрі селища. Поряд височіла найвідоміша атракція Сан-Педро — біла іспанська церква XVII століття.

Повсюди проступали сліди боротьби. Чимало будівель зяяли розтрощеними шибками. На доріжках між порожніх халуп застрягло кільканадцять джипів. Більшість із розчиненими дверцятами, деякі — з розбитим лобовим склом. Ріно не здивувався, коли виявив, що в усіх без винятку автомобілів ключі запалення лишились на місцях. Складалося враження, наче селяни намагались поспішно втекти, але їх в останній момент повитягали з кабін.

Де-не-де на стінах траплялися плями засохлої крові.

Чимало слідів присипало піском. Пісок також намело крізь прочинені двері покинутих хатин. Намело досить глибоко. Хай що трапилося у Сан-Педро, відбулось усе щонайменше два дні тому.

Ріно зазирнув до церковки, потім заскочив до туристичного офісу — одноповерхової саманової хижки, де всім охочим пропонувались карти Атаками, пройшовся по витоптаному майданчику, що правив ринком. Завів один з покинутих автомобілів, переконавшись, що він справний і в баку є пальне. Великих руйнувань не було, хоча порожні будинки та безлюдні вулиці викликали хвилювання і неприємну сверблячку під шкірою.

Чорношкірий не відходив від боса. Джеро не був боягузом. Навіть більше — вдома він вважався сміливцем. Проте там, у Намібії чи Анголі, все було просто: з одного боку кудлаті чорні хлопці з автоматами АК-47, з іншого боку — такі ж самі парубки з американськими автоматичними гвинтівками М-16. Не потрібно напружуватися, щоб розгадати, що в тих головах коїться. А тут, маючи добрячий арсенал вогнепальної зброї, вони нічого не могли вдіяти зі зграйкою шмаркачів, у яких до недавнього часу були пращі, каміння та рогатки. У найманця серце спинялось, коли він думав про те, що буде тепер, коли у ботів є рушниці.

— Ріно, — хрипко прошепотів Джеро, — що тут могло статися? Де всі?

Хедхантер мовчав, похмуро зиркаючи навкруги.

— Босе, — не вгавав гереро, — я думаю, треба забиратися, поки ми не вступили в лайно, від якого не зможемо відмитися. Якщо боти винищили ціле селище, не варто тут лишатися… Ціле селище… Кілька сотень людей! Повірити не можу, що зграйка сопляків…

вернуться

80

Руанда — невелика й дуже бідна держава у центральній Африці. Населення — 11 млн. осіб, з яких 84 % становить народність хуту, а 14 % представлені етнічною групою під назвою тутсі. 6 квітня 1994 року після путчу почався геноцид, спрямований проти представників етнічної меншості — тутсі. ООН та США довгий час не втручались у події, в результаті чого різанина тривала до 16 липня. За сто днів хуту по-звірячому вбили і закатували за різними даними від 800 тисяч до 1 мільйона тутсі. Швидкість убивств у п’ять разів перевищувала швидкість страт у німецьких концтаборах часів Другої світової війни.