Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 54

— Заткнись, — неголосно наказав старий японець. — Ти…

— Не затикайте мені рота!

— Ти не розумієш.

— Це ви ні чорта не розумієте! Скільки часу боти на волі? Третій тиждень, так? І весь цей час кожен з сорока двох «малюків» зі швидкістю торнадо всмоктував у себе нові знання, які миттю ставали доступними для решти. Той код, який ви підсунули мені, не має нічого спільного з тим, що нині коїться в їхніх головах! Над ним зараз сотні, а може, й тисячі нових макросів, і ми можемо тільки гадати, що в них.

— Охолонь, я все розумію. Тобі не говорили, бо це було своєрідним тестом. Мені було цікаво, чи ти докопаєшся. Вважай, щойно ти здав екзамен, підтвердивши кваліфікацію. У той же час, хлопче, — японець тицьнув пальцем на програміста, — ти не вловлюєш головного. Окей, Вадим перестарався, боти навчаються, і це пояснює, як вони здійснили втечу, як вижили в пустелі, як навчились писати. Я це знаю, це знав Хорт, а тепер дізнався ти. Я ж хочу почути відповідь на питання «чому?». Чому вони втекли? Що підштовхнуло їх? Що зробило такими агресивними? Самонавчання — це лише засіб, а не причина. Коли вони тікали, макросів ще не було. Боти взагалі не знали про існування зовнішнього світу.

Тимур ненадовго замислився, подумавши, що японець таки має рацію, а потім глухо пробурчав, опустивши погляд на ноги:

— Якби ви згадали про це раніше, Джеффрі та Алондра лишилися б живими.

— Може, лишилися б, а може, ні, — звів та опустив брови Кейтаро.

Українець стримав себе, пересиливши бажання зацідити японцю у писок.

— Чого ще я не знаю?

Джеп відкрив двері, переступив поріг. Не обертаючись, кинув:

— Втікаючи, вони забрали з собою півтори сотні ампул з наноагентами.

На хвильку Тимур розгубився, не розуміючи, що б це могло означати. Старий японець віддалявся по коридору.

— Але для чого? — гукнув хлопець навздогін.

Кейтаро лиш знизав плечима. Тимур повернувся до Ральфа:

— Боти знали про існування наноагентів? На дідька вони їм здалися? Це абсурдно!

Нейрохімік видихнув і проказав:

— Вони переплутали. Ми думаємо, боти хотіли забрати альдостерон. Вони відчували залежність від гормону на фізіологічному рівні. До втечі ампули з альдостероном зберігались у тому ж рефрижераторі, що й запаси агентів ІІІ покоління. Ампули однакові, відрізняються лише забарвленням: розчин альдостерону — прозорий, а рідина з наноагентами має темно-сірий колір з металевим блиском. Боти чомусь взяли темніші.

— Однак це означає, що…

— Так. Вони добре спланували втечу.

— І ви знали про це!

Ральф Доернберг відвів погляд, ховаючи руки за спиною.

Кацуро та Ємельянов якийсь час совалися в радіокімнаті, після чого по них зазирнув Штаєрман, і втрьох вони пішли обідати. Наче й нічого не сталося.

Виходячи слідом за ними, Лаура Дюпре поплескала Тимура, який все ще не отямився від почутого та усвідомленого, по плечі:

— Я нічого не втямила про макроси, але тепер принаймні ти розумієш, як я почуваюсь серед цих тхорів з пластмасовими мізками.

І Тимур дійсно розумів. Це наче опинитися серед двієчників з медичного факультету, що ставлять геморойні свічки пацієнту, який помирає від інфаркту, і не мати змоги хоч що-небудь змінити. Або почати хірургічну операцію, не знаючи, який у хворого діагноз.

Ральф, Тимур та Стефан лишились у радіорубці самі.

— Треба попередити Ріно, — на одному диханні проторохтів Стефан. — Витягти його з пустелі. Нехай кидає все і повертається.

Канадець повернувся до радіостанції. Кілька разів без особливого ентузіазму викликав Хедхантера. Всі рази — марно.

— Мабуть, він вимкнув рацію. Цей амбал не з тих, хто слухатиме чиєсь патякання у своєму вусі.

— Ми мусимо продовжувати, — наполягав швед. — Думаю, як тільки він натрапить на ботів, то зразу вийде на зв’язок. І тоді ми його попередимо… Ми ж не можемо кинути його напризволяще.

— Згоден зі Стефаном, — понуро притакнув Тимур. — Якщо боти дізнались про Джеффрі, значить, вони можуть підстерегти і Ріно.

Ральф похитав головою. Нейрохімік не поділяв Тимурових здогадів. Він не вірив, що «малюки» вистежили наближення Джеффа та Алондри. Їхню смерть спричинив банальний збіг. Швидше за все, вони наклали головами через необережність. Якось виказали себе, привернули увагу, зсунули камінь чи щось таке. Хедхантер — інша справа. Йому не вперше никати пустелею, ризикуючи життям. Ральф не сумнівався, що здоровань не пропаде. Та поряд з цим висіла одна думка, що не давала спокою: коли раптом щось піде не так і Ріно загине, його чорношкірі рубаки злиняють з пустелі зі швидкістю води, що змиває лайно в унітазі. Ніхто і ніщо їх не втримає. Ральф це розумів, а тому не хотів ризикувати.

Відтак ще три чверті години канадець не відходив від рації, мов папуга, повторюючи: «Ріно-прийом-як-чуєш-це-Ральф». О другій пополудні Тимур відчув, що фраза просякнула його наскрізь, навіки закарбувавшись у генах. Навряд чи він здивується, якщо через кілька років його первісток замість банального «ма-ма» першим почне лопотіти «Ріно-прийом… Ріно-прийом…». Утім, Хедхантер так і не озвався.

— Ральфе, — мовив Тимур, — досить. Вони не повернуться.

Канадець відхилився від мікрофона. Звів почервонілі очі на українця.

— Гаразд. Будемо чекати.

— Нема чого чекати, — на щоках хлопця палав нездоровий рум’янець.

— Хлопче, я тебе розумію, але не варто…

— Ні хріна ви не розумієте, — програміст говорив спокійно, але відчувалося, що це лиш затишшя перед бурею. — Загинуло п’ятеро людей, одного хлопця поранено. Ще двоє зникли, але мають усі шанси поповнити ряди мерців. А ми не знаємо, що діється в головах ботів! Невже ви не уявляєте, до чого…

Несподівано двері прочинилися. Тимур урвав репліку на півслові і повернув голову. З коридору виткнулась кудлата, маслянисто-чорна голова Сема.

— Містере Доернберг, Ґотто побачив на горизонті невідомий транспортний засіб, — повідомив гереро, на африканський манер «з’їдаючи» закінчення в словах. — Прямує сюди.

Тимур, Ральф та Стефан поскакували з місць і мало не збили Сема з ніг, виносячись на коридор.

— Звідки? — тримаючись за ліву частину грудей, спитав нейрохімік.

— З півночі, — африканець подумав і додав: — Я б сказав, не прямує, а… жене.

— Для повного щастя нам не вистачає тільки непроханих гостей, — ззаду, за грудниною, тужавів згусток тупого болю. Ральфу він страшенно не подобався.

— Хто це може бути? — вставив репліку Тимур, а тоді з погано прихованою надією в голосі: — Хтось дізнався про лабораторію? Нас викрили?

Нейрохімік проігнорував хлопця.

— Семе… — покликав він.

— Так, містере?

— Ось ключі. Зганяй у підвал і притягни дробовики з набоями. Захопи кількох своїх товаришів і мерщій жени до центрального входу. Второпав?

Частку секунди чорношкірий найманець вагався. Ральф відчув, як крига шугнула вгору по руках. Він небезпідставно очікував, що Сем навідріз відмовиться виконати наказ, однак гереро кивнув:

— Зрозумів, містере, — схопив ключі і побіг.

— І ще — нехай Ґотто повідомить Кейтаро чи Такеду. Приведи кого-небудь з японців.

— Буде зроблено, містере!

Через хвилину коло входу в «DW», окрім чоловіків, що спустились з радіокімнати, згуртувались Лаура, Кацуро та п’ятеро африканців. Двох найманців Ральф відправив на другий поверх, наказавши залягти під вікнами, але без команди не висовуватись:

— Можливо, це селяни, що ненароком сюди заїхали. Не думайте показуватись зі зброєю.

Біля ґейту лишились Ндонґа, Сем та Ті-Джей. Стали чекати.

Старезний двомісний пікап «Chevrolet» невизначеного кольору вигулькнув на пригірку, що тягся до житлової будівлі. Мотор бухикав, мов астматик, що от-от віддасть швартови і відпливе у кращий світ. Машину смикало, кидало вперед, вона відчутно перехнябилася на праве переднє колесо. За двісті метрів до огорожі двигун видав останнє «хр-р-р» і здох.

Дверцята розчахнулися, з кабіни висковзнули двоє.