Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 62

Хедхантер тупився вепрячими очиськами в карту. Потому зірвався на рівні ноги.

— Ті-Джею! Джеро! Рушаємо далі. Перетягніть кілька балонів з газом у салон. Нехай один із вас тримає їх наготові. Ні сам зоман, ні його випари не є вибухонебезпечними, у випадку чого можете просто пальнути по контейнеру. Тільки ж не забудьте про протигази.

— Окей, босе.

Гереро метнулись до багажника і перекинули кілька балонів з високотоксичним газом у салон. Тимур, склавши мапу, зробив те саме. В екіпажі Ріно пильнувати балон доручили Алану. Американець без нарікань поставив контейнер собі під ноги і, заклавши «Ремінгтон» прикладом під пахву, опустив ствол рушниці між ніг[87]. Протигаз поклав на праве коліно. Стефан, Тимур та Хедхантер також повитягали гумові маски і склали поруч.

Невдовзі стало очевидно, що сліди нікуди не звертають.

— Ріно, — покликав Тимур.

— Га?

— Ти бував на схід від Пурітами?

— Один раз. Ми з Хортом доїжджали майже до самого селища.

— І що там?

— Голі камені, розріджене повітря і собачий холод.

— А за Пурітамою?

— Крутий підйом, звивисті стежки, що лишились ще від інків. Я не підіймався далі.

— Ти впевнений, що ми зможемо вистежити їх уночі?

Ріно зарозуміло вишкірився:

— Я впевнений, що у нас немає вибору. Ми будемо їхати по слідах стільки, скільки знадобиться. Поки не наздоженемо засранців.

Через хвилину пісок щез і сліди зникли. Джипи котились по твердій землі. Подекуди траплялися поодинокі виступи скель, а під колесами стукотіло каміняччя. Хедхантер, який і до цього їхав повільно, зменшив швидкість.

Ріно саме готувався спинитись, щоб вийти і спробувати відшукати слід, коли в салоні пролунало колюче скрипіння рації, нагадуючи виляски далекого грому.

— Агов, чуваки… — попри завади відчувалося, що Джеро наляканий. — Ви чуєте?

Тимур, щоб не відволікати південноафриканця від керма, потягнувся за передавачем.

— Це я, Джеро. Говори, що у тебе.

— Тут ще тіла…

«Боти залишили трупи для того, щоб ми змогли їх знайти», — з нікуди вигулькнула в голові Тимура паскудна думка, але хлопець миттю зім’яв і закинув її в глибини мозку.

— Де?

— Та всюди… Ліворуч і праворуч. Одягни ноктовізор — сам побачиш.

Українець начепив на обличчя прилад нічного бачення. Йому страшенно не хотілось цього робити. І не тільки через боязнь того, що чекало на нього у темряві. Просто в разі атаки йому спочатку доведеться зняти ноктовізор, а потім натягувати протигаз. Кількості зоману, що зберігається в одному контейнері, цілком досить, щоб відправити на той світ 9—10 тисяч людей… Тимур добре розумів: кілька зайвих секунд, необхідні для скидання приладу, можуть дорого йому обійтися.

— Він сказав тілa? — перепитав Стефан Ермґлен.

Ділянка дороги, освітлена фарами, ряхтіла блідо-зеленою плямою на екрані приладу. Програміст посунувся ближче до лобового скла і зазирнув праворуч. Джеро сказав правду: погляд наткнувся на висохлих, химерно скручених чилійських селян.

— Праворуч мерці. Уздовж дороги.

— Скільки їх там? — долинуло ззаду. Питав знову швед.

— Щонайменше п’ятеро… ні, шестеро… семеро…

Джип несподівано підскочив, наїхавши лівим переднім колесом на якусь перешкоду. З-під днища прилинув гидотний в’язкий хрускіт. Тріск кісток.

— Восьмеро… — похмуро констатував Ріно.

Вперше, відколи загін покинув базу, Тимур занервувався. Його незримий внутрішній стрижень, не витримавши напруги, почав плавитися. У животі розпливлася недобра млявість. Він раптом осягнув, що їхня вилазка закінчиться не так, як планувалося. Десятки літрів смертоносного зоману, гранати, дробовики, броня на бортах «Туарегів» — словом, усе, що до цієї миті заспокоювало нерви і давало впевненість у власних силах, відходило на другий план у міру того, як із пітьми уздовж шляху випливали нові покійники. Тимурові відвага та рішучість лишились стояти десь там, унизу, біля другого тіла, неподалік від Сан-Педро, і не захотіли підійматися в гори.

Плоскогір’я задиралось угору. Місцями підйом сягав 30°. Мотори надсадно ревли, капоти вистромлювалися вверх і дороги майже не було видно. Для того, щоб бачити, що там попереду, доводилося триматися навстоячки над сидінням. Цей момент міг стати ідеальним для нападу, але… нічого не відбувалося. Як і раніше, то тут, то там, проступали мертві селяни. Всі вони лежали ницьма, головами на схід.

Загін проїхав повз Пурітаму, не зауваживши її у темряві.

— Знаєте, що? — обізвався українець, знову зиркнувши на карту — Від Пурітами до болівійського кордону менше двадцяти кілометрів. А що, як боти вже в Болівії?

Про таке ніхто не подумав. Попервах Ріно не розторопав, наскільки в такому випадку ускладнюється їхнє становище:

— Яка різниця, де їх труїти?

— Хантере, це суверенна держава, — труснув картою Тимур. — Нестача пунктів контролю не означає відсутності прикордонних патрулів. Тільки подумай, що буде, якщо нас упіймають. У багажниках — смертельний зоман у кількості, достатній, щоб отруїти пів-Болівії, у кишенях — гранат, наче яблук, а на руках — новенькі «Ремінгтони»! Вислів «незаконний перетин кордону» — це дитяче пукання у порівнянні з тим, що ми збираємося зробити, потрапивши на болівійську територію.

— От вилупки! — Ріно, наче гірська річка, поволі, але неухильно виходив з берегів. — Скоти! Як вони мене дістали!

— Гадаєте, вони навмисно? — Тимур намагався осмислити ситуацію.

— Якщо боти в Болівії, ми будемо змушені повернути назад, — сказав Стефан. — Чи… чи… — Швед перелякано глипав на те, як біснується велетень (здавалось, ще трохи, і Ріно відірве кермо). — Ми ж не збираємось воювати з болівійською армією?

— Чекайте, хлопці, — втрутився Алан. — Розумію, ми й так уже по вуха в лайні, але якщо боти перейшли кордон з Болівією, вони, безсумнівно, почнуть безчинствувати на новій території. Подумайте, що станеться, коли вони доберуться до якого-небудь великого міста… Сумніваюсь, що нам вдасться надалі приховувати від громадськості те, що тут відбувається.

— Яка, до дупи, громадськість? Що ти торочиш?! — рявкнув південноафриканець.

— Якщо боти потраплять у Болівію, в нашу і без того не вельми приємну історію втягується третя сторона, не зацікавлена у приховуванні подій. І я страшенно боюсь, що смердючі, мов свіжий гній, факти, почнуть спливати один за одним, як бульки з-під води, і розлітатимуться світом. Ви уявляєте, скільки міжнародних актів та законів порушили під час цих експериментів? Всі віддруковані примірники Конвенції ООН про права дитини можна сміливо роздати по громадських туалетах, де їх використають за призначенням… Не знаю, як ви, а я не хочу закінчити кар’єру в міжнародному суді як підсудний за злочини проти людства.

Позашляховики вибрались на горизонтальну ділянку і поїхали рівно. Довкола свистав крижаний вітер.

— А ще я маю паскудне передчуття, що раніше чи пізніше нам доведеться просити у Сполучених Штатів допомогу. Як ви думаєте, друзі, чи погодиться встрявати сюди офіційна Америка, якщо про ботів, яких з милості Пентагону все дитинство «пестили» електрошоком і які згодом зжерли ціле чилійське селище, плескатимуть язиками у всьому світі?

— Ніхто ні в кого не проситиме підмоги! — розлючено ревів Хедхантер.

— Не гарячкуй, Ріно. Я лиш акцентую увагу на тому, що питання повернення ботів до лабораторій віднині не актуальне, головне зараз — не допустити, щоб лайно потрапило у вентилятор.

— Що це там, в біса, таке? — Тимур, відтягнувши пас безпеки, схилився до лобового скла.

— Ми повинні закидати їх гранатами, розстріляти, задушити газом, чавити колесами, — розійшовся Ґрінлон, — і якщо для цього потрібно перетнути болівійський кордон, то… бля… — Мимоволі зиркнувши вперед, чоловік урвав запальну промову. — Що за…

Слідом за ним Ріно викотив очі. Джип сунув уперед, наближаючись до…

87

Насправді ні Ріно, ні Алан не усвідомлювали, наскільки смертоносний зоман. Якби американцю довелося вистрелити у контейнер, він би стовідсотково загинув, оскільки смертельна доза зоману при ресорбції через шкіру — 2 мг/кг ваги. Цебто крихітної краплини масою 0,16 г достатньо, щоб умертвити людину.