Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 45

Він знову зиркнув догори. Над головою світло було вже ледь помітне. Ілько подерся назад. Обережно висунувши голову з шурфу, він побачив на заході червоне небо; на ньому гострим клинцем чорнів оповитий бузковою імлою терикон, а поруч, схожий на голуб'ятню, маячив головастий копер. У крайніх хатках на шибках пломенів вогняний захід. Над Рубанівкою стояла могильна тиша, тільки з півночі, ніби вже зовсім близько, гриміла канонада.

Ілько глянув у балку, сповнену легеньким туманом. Там теж була тиша. По оксамитовій ріллі, високо підкидаючи зад, стрибав заєць. Ілько, просякнутий вогкістю, від якої злипалися руки, вужем виповз із шурфу й простягся на теплій землі.

Все ще роз'ятрюючи в собі образу на Марусю і жаль до себе, Ілько пролежав, аж доки на небі не проступили зірки. Тоді він устав і підтюпцем побіг по балці.

Він біг поки що з одною думкою — скоріше втекти від Рубанівки. Але коли Рубанівка залишилась уже далеко позаду, Ілько зупинився, щоб перевести дух, і тільки зараз задумався, куди йому тепер подітись. На півночі небо блимало червоними віями і гуркотів грім канонади.

Ілько дивився на спалахи і уявляв гарячий бій. Червоні посуваються вперед, а попереду, напевно, Клим. Поступово у нього запалюється бажання й собі бути поруч з Климом. Два брати, про яких слава полетить по всьому фронту, і білі дрижатимуть від самого їхнього імені. Тоді він поверне до свого загону й скаже: «А ви гадали, що Ілько злодій. Дивіться тепер, і нехай вам буде соромно!»

Гнаний новим хвилюючим почуттям, яке вже розпирало йому груди, Ілько поспішно пішов на грім канонади. Довкола в полі свистіли байбаки, від землі здіймався запашний теплий дух, а над головою випиналася покраплена золотою росою синя баня.

Але з кожним кроком віддаль до фронту ніби не зменшувалась, проте втома помітно збільшувалась.

У нього вже туманіла голова, плутались ноги, і нестерпуче мучив голод. Коли б він міг десь наїстись, а потім дістати ще й гвинтівку, тоді б уже напевно він продерся крізь фронт до червоних. Вдома можна було і виспатись, і наїстись, а може, й дістати якусь рушницю.

З кожним кроком таке бажання збільшувалось, а вранці він почав уже розпитувати у пастухів дорогу на Калинівку. Боячись на шляхах здибатися з денікінцями, а може, і зі своїм загоном, Ілько пробирався балками, ярами. До крові збив собі ноги, і коли прибився другої ночі до Калинівки, то уже ледь тримався на ногах.

У Калинівці була могильна тиша. Для Ілька, звиклого з дитинства чути на шахті чохкання паровика й бачити над ним клуби білої пари, теперішня тиша видалась моторошною. Ніби не тільки на шахті, а і в маленьких хатках, схожих на курники, вимерли всі люди. Таке враження було і від інших шахт, повз які доводилося йому шкутильгати. Навіть у інженерській колонії, з сизими молодими деревами, будинки були похмурі й глухі. Крадучись, мов злодій, попід хлівцями й парканчиками, Ілько дійшов до своєї землянки. Вона ще більше вгрузла в землю, здавалася ще меншою, проте серце його враз затрепетало від якоїсь дитячої радості. На такий довгий час він ще ніколи не залишав своєї Калинівки, і тепер йому хотілось приторкнутися руками до кожного стовпчика, до кожного іржавого цвяшка, між якими він виріс. Ілько оглянувся довкола. На місці хлівця, де він колись ховав свою гвинтівку з трьома патронами, стирчали тільки самі стояки. Його вже зруйнували, може, якраз шукаючи зброї. Ілько занепокоївся: могло статися, що й землянка вже порожня. Від одної такої думки йому навіть потемніло в очах. Він тихенько постукав. У землянці було тихо. Маленьке віконце дивилося на нього своїми зацвілими шибками холодно й непривітно. Ілько загримав дужче:

— Відчиніть!

До горла підкочувався клубок і заважав дихати.

— Хто там?

— Мамо!

До шибки наблизилася жовта пляма. Він кинувся до вікна, потім знову до дверей.

— Це я, мамо, відчиніть! — Йому здавалося, що кричить на всю Калинівку, але від хвилювання він втратив голос і тепер тільки хрипів:

— Мамо!

— Тут не заїзд… Жили вимотали, — говорила, прочиняючи обережно двері, Харита.

Побачивши сиву материну голову, Ілько зразу не знайшовся, що сказати. До горла все більше підступали сльози. В передсвітанкових сутінках Харита його не впізнала. Вона довго придивлялася до скоцюрбленої постаті і враз сплеснула руками:

— Господи! Госпо… — Відсахнулася, потім кинулася вперед, простягла до його розпатланої голови руки і, відчувши якусь біду, похапливо втягла в сіни. — Господи!.. Ільку… Іди… Чи, може, й батько?..

Ілько, почувши на собі ласкаві материні руки, схлипнув і припав до теплого плеча.

— Та що з тобою, сину?.. Я зараз засвічу…

Він, не одриваючись од плеча, заперечливо захитав головою.

— Сядь, сядь, дитино. Чи тебе порубано, чи тебе постріляно? Чуло-таки моє серце… А батько ж де?

Ількові було соромно своїх сліз, але й зупинити їх зразу він уже не міг. Харита зрозуміла це по-своєму.

— Убито, убито його? Гордію! — вона впала головою на стіл і тужно заголосила. — Та чого ж ви так далеко ходили по смерть? Та чого ж не взяли мене з собою? Хто ж тепер піде на могилку, поговорить з тобою, твої рани загоїть, душеньку розрадить…

— Мамо!

Вона звела голову, сплеснула руками:

— Не прийде, не побалака, порадоньки не дасть…

Ілько перестав схлипувати, він уже спохватився і сказав навіть роздратовано:

— Тато живі, чого ви?

Харита затаїла подих.

— То я думав, що вас тут…

— Ну а ти чого ж? Може, вже годі воювати?

— Ні, я тільки на день.

Харита зітхнула.

— Чи ви там щодня б'єтесь, чи понімає ж той батько що-небудь?

Ілько почав захоплено розповідати про партизанів, про їхні перемоги. Тільки не про перстень і не про останній мітинг. Харита вже дивилася на нього щасливими очима.

— І довго ж ви будете козакувати?

— Аж доки червоні прийдуть.

— Ти за батьком дивився? Другого не буде.

Ілько потупив очі.

— І Маруся воює?

— Воює, — буркнув уже невдоволено Ілько.

Доки Харита, охаючи над виразками на Ількових ногах, затоптувала їх павутиною і обв'язувала ганчірками, а Ілько жадібно їв перебовтаний борщ, за вікном зовсім розвиднілось. Ще тільки годину тому Ілько мав ясні наміри, тепер же від материної ласки і постелі, на яку він присів, його наміри блідли, переплутувалися. Йому хотілось зараз одного: упасти скоріше на ліжко й заснути, але, немов ще борючися з собою, сказав:

— Я тільки подрімаю й піду.

Харита дбайливо вкрила його з усіх боків.

— Находився вже. Посидиш хоч трохи вдома, а то я вже й балакати розучилась.

У Ілька склеплювалися очі. Харита завісила віконце, прогнала від Ілька єдину муху, що вже навістила її хату, і сіла в нього в головах. В її синіх очах уже проступав ласкавий спокій.

Прокинувся Ілько від страху, що не встигне вискочити з санками з вибою. Сідала лава, і довкола тріщали, розквітали, кучерявилися підпірки. Стояла справжня канонада. Вибійники вже покидали свої пічурки й кинулися на штрек, а він ніяк не міг побігти. На нього почали падати коржі й боляче ранили то в коліно, то в бік. Назустріч виліз батько. Він дивився на нього ніби через дуло карабінки. Ілько кинувся тікати і боляче вдарився об чорну брилу вугілля. Від нестерпного болю він крикнув і одкрив очі. На порозі стояла з витягнутим обличчям мати і до чогось прислухалася.

Заспокоєний тим, що це був тільки сон, Ілько знову закрив очі, але мати вже шарпала його за плечі:

— Стріляють десь близько! Коли б ще білі не заскочили!

Ні вона, ні Ілько за весь час ні разу про це не подумали, хоч Харита вже знала на гіркому досвіді, що білі, налітаючи на Калинівку, не минають і її хати. Вона замикалась по хаті.

— Вставай, синку. Що вже перестраждала від них. Жили вимотали: «Де та де, та ти, бабка, теж комсомолка…» А вже за гвинтівку твою тих мук витерпіла: і крутили, і викручували…

Ілько похапливо почав натягати на себе шинель. Розбуркавшись зовсім від сну, він почув, що стрілянина була десь не далі як на четвертому номері.