Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 56

— А далі саме пікантне. Простує Петро Андрійович назад до дверей, одчиняє двері із спальні — і пасаж: за дверима стоїть інженер.

— Муж?

— Законний, пане полковнику.

— А Петро Андрійович із спальні. Як вони розминулися?

— Надзвичайно ґречно. Петро Андрійович тільки запитав інженера: «Ви ще на волі? Ви ж, здається, служили при більшовиках?» В інженера, зрозуміло, душа в п'ятки, а Петро Андрійович пішов ще трошки поспати.

— Ах, молодчина! Узнаю бойового друга. А як ця дама, і досі тут?

Увійшов ад'ютант з манерами перезрілої кокетки і доповів, що привели якогось солдата, захопленого на шахті. На запитання, хто він і як відбився від свого полку, плутає. Може, партизанський лазутчик?

— Дозвольте сюди його привести?

Полковник, мабуть, чекав, що капітан іще його розвеселить, і зробив кислу міну, але в капітана заговорила професійна жилка:

— Цікаво. Я таким хутко язика розв'язую.

— Ну то ведіть його…

До кабінету попереду ад'ютанта переступив поріг юнак у довгій шинелі. Його засмагле обличчя припорошував пушок, а під рівним носом уже просівалися вуси. Шапки на голові не було, але на ній мальовничо вихрилось густе волосся. Руки юнак тримав у кишенях і дивився на всіх трохи примруженими очима.

Капітан, як досвідчений контррозвідник, певне, зразу відчув у цьому юнакові не звичайного дезертира, бо навіть подався вперед усім тілом:

— Ану підійди ближче. Руки вийми! Ти що ж, не бачиш, хто перед тобою?

Юнак з напруженням ступив кілька кроків до столу, бо, мабуть, від болю скривилися губи, і неохоче витяг з кишень руки, але стояв невимушено. Капітан здивовано глянув на полковника, потім знову на юнака:

— Цікаво. Дозвольте, пане полковнику?

— Будь ласка. При ньому були якісь документи?

Ад'ютант подав полковникові надірваний папірець. Полковник глянув і, розчарований, передав капітанові.

— Дезертир звичайний! І ще й з нашого полку.

Телефоніст Курибіда, коли ввели юнака, глянув на нього байдуже, будучи теж певний, що затримали дезертира, яких було немало, але в юнаковому обличчі видалось щось знайоме. Він придивився пильніше. Юнак теж глянув на телефоніста. Їхні погляди зустрілись, і вони обоє ніби разом на щось накололись. Капітан саме розглядав посвідчення, а коли підвів на юнака свої допитливі очі, той уже стояв спокійний, тільки ледь помітна іронічна посмішка пробігла на його зашерхлих губах.

— Може, ти сам скажеш, як прозиваєшся?

— Ілько… Баканов, — відповів захриплим голосом.

Телефоніст Курибіда після першого слова смикнувся вперед, але, почувши незнайоме прізвище, знову закляк на місці. Він був збентежений. Капітан враз чомусь обернувся і втупився в нього очима. Курибіда в розгубленні нахилився над телефонними апаратами.

— Ти кажеш — Василь Баканов? — перепитав вкрадливим голосом капітан.

— Ні, Ілько Баканов.

— Написано — Василь. Це ж твоє посвідчення?

— Моє. То помилка там.

— Це ми зараз перевіримо. Номер є? Є!

— Зараз принесуть довідку, — сказав ад'ютант.

— Хто ж ти такий? — спитав полковник, облишивши читати папери. — Щось ти дуже гоноровитий, братику.

Ілько обвів присутніх холодними очима. Курибіда дивився із свого кутка розгублено, ніби чогось вагаючись, ад'ютант байдуже чистив нігті і був незадоволений, що заради дезертира полковник затримує його з паперами. Полковник, не чекаючи нічого особливого, все-таки наставив вухо, тільки капітан був збентежений, що юнак, на якому він хотів продемонструвати перед полковником своє уміння, виявився таким податливим.

— Так хто ти такий? — повторив він.

Ілько блимнув на нього з-під насуплених брів:

— Я вже сказав.

У цей час зайшов писар і подав ад'ютантові папірець. З ад'ютанта враз злетіла байдужість.

— Цікаво! Посвідка належить рядовому Ухову.

Капітан взяв довідку до своїх рук.

— Ухов, Ухов. Правильно! А де цей Ухов зараз?

— Дозвольте, — сказав писар, — рядовий Ухов забитий у Юріївці під час наскоку банди Гордія Байди.

— Так, так… Зрозуміло, — сказав капітан, натиснувши на «міло», і встромив у Ілька очі, як шила. — Так ти он який доброволець. Партизан? Кажи!

Ілько мовчав, тільки іноді зиркав на полковника, який від здивування навіть одкрив рот.

— Розумієте, пане полковнику? — сказав капітан.

— Розумію — партизан, бандит!

— Не в тім справа, документи забитого солдата.

— Розумію — документи.

— Ну, тепер ти мені не відкрутишся. Кажи, для чого тебе послали до нас у полк? Де партизани? Скільки їх? — Капітан схопився й підійшов упритул до Ілька. — Ну?

— Я нічого не знаю, — буркнув Ілько.

Від дужого удару в обличчя Ілько похитнувся, як очеретина над водою, але знову випростався і весь наїжачився. Полковник замахав руками:

— У кабінеті не треба.

— Пробачте, пане полковнику. У мене він буде як по нотах співати.

— Добре, капітане, тільки не тут. Може, тепер ти скажеш? Чув, що казав пан капітан, а в нього важка рука.

У Ілька з кутика уст потекла кров, але він навіть не підніс руки, щоб витерти, і тільки блимнув злими очима.

— Як тебе звати? Звідки ти?

— Ілько Баканов. З шахти.

— Мало вас вішають. А може, ти будеш у Добровольчій армії служити? Тоді зразу відпустимо.

Ілько тільки пхекнув.

— Одправте його до мене в контррозвідку, — сказав капітан, витираючи хусткою руку. — Там вони самі починають розповідати.

Ілька вивели з кабінету.

— Отакі, мабуть, і в броньовику сиділи, — сказав полковник. — Що не говоріть, а молодці. Яке самовладання. Таких голими руками не візьмеш, панове.

— Ось незабаром прийде важка артилерія, пане полковнику. Уже в дорозі.

— Я вже чув, але щось не віриться.

— Маю точні відомості, навіть аероплани прибули.

— Дякую за приємну новину. Я був певний, що англійці нас підтримають, але щось вони люблять зволікати.

— Тактика зрозуміла: щоб більше виторгувати. Але тепер видно, що остаточно домовились.

— Ох, не дешево, мабуть, обійдеться Росії ця ласка Альбіону.

— Ну що ж, або пан, або пропав! Зате поженемо тепер більшовиків, аж курітиме.

Капітан встав і попрощався з полковником. Проходячи повз телефоніста, він подивився на нього й спитав:

— Може, й цього бандита знаєш? Щось у тебе дуже широке знайомство.

Курибіда мінився на лиці й замимрив щось таке незрозуміле, що капітан, не дочекавшись кінця, вийшов.

Другого дня Курибіду послали в обоз одержати для полку телефонне майно. Він осідлав коня й потюпав на станцію.

Плохенький коник трусив його до станції, де перебував у ешелонах відділ постачання дивізії, більше двох годин. У полі густо кущилась ярина, буйно зеленіли озимі, жито вже викидало колоски, барвистим килимом лежали толоки. Занедбані поля заростали бур'янами. Густий, соковитий, запашний бур'ян з-під ніг слався, здавалося, до самого обрію. Курибіда проїздив заводи, шахти, кар'єри. Двори на заводах так само, як і толоки, зеленіли бур'янами.

Ніде не чути було ні чохкання паровичні, ні гримотіння на естакадах вагончиків, ні гуркоту вугілля в бункерах. Мертвими очима дивилися у висілках спорожнілі казарми, а на карнизах опустілих будівель безжурно туркотіли голуби, їх не лякав ні грім артилерійської канонади, що день у день стукав важкими молотами в землю, ні цокотання кулеметів. Од'їхавши в тил, перестав усе це чути й Курибіда. Тишу порушували тільки невидимі комахи. Коли зустрічалася підвода, то вона обов'язково щось підвозила для армії. Курибіда, що народився і зріс у Донбасі і звик бачити над головою димарі в кучерявих шапках з диму, зараз не впізнавав краю, немовби їхав через довге й широке кладовище.

На станції почувалося напружене життя. Тут було гармидерно, тісно й задушливо. Від розпеченої землі йшов сморід перегорілого мазуту й аміаку.

До станції безперестанку під'їздили і від'їздили підводи, скакали із степу і в степ вершники, совались, мов гусінь по долівці, ешелони, сновигали й пронизливо верещали маневрові «кукушки». Одна «кукушка», весь час висвистуючи, чмихала з вантажним вагоном, на якому майорів червоний прапор. Цей прапор здивував Курибіду. Він на хвилину подумав навіть, що попав не на ту станцію, але довкола солдати сновигали не з зірками на кашкетах, а з кокардами, а над ґанком поруч із станцією висів триколірний прапор. Нарешті Курибіда згадав, що на Донбасі, перевозячи динаміт, завжди, щоб попередити про небезпеку, на возах ставлять червоний прапорець. Паровозик одволік небезпечний вагон у самий тупик і покинув його там.