Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 81

— Борці, називається, за визволення… Потрібна їм та нація, як мені ложка уві сні. Кожуха та повстяників казенних пару — це подай, а потім: «Бувайте здорові, моя хата скраю».

— Вартовий!

Вітер підхопив його сердиті вигуки, кинув на платформи, де стояли, задравши задубілі голоблі, вози і гармати, відніс по той бік у степ і змішав із посвистом дикої віхоли.

— Вартовий! — ще раз крикнув сотник уже біля темних теплушок, де гримали об підлогу копитами коні, але у відповідь ніхто не відгукнувся.

— «Гаразд же, ви в мене будете знати, що таке армія Директорії. Досить панькатись: або — або!»

4

У самому хвості ешелону несподівано виявився ще один класний вагон. Всі його вікна блимали в темноту жовтими плямами. Сотник здивувався:

— А це що?

Він уже хотів занести ногу на приступки, як раптом із-за вагона показався силует жінки. Вона, уздрівши сотника, кинулась до нього. Слідом за нею вискочило двоє козаків.

— Ох і бігає ж, стерво! — крикнув один, але, помітивши знайому із султаном шапку сотника, вони зупинились, як пара вовків, і потім хутко зникли за вагоном.

Лец-Отаманів навіть не міг зразу зміркувати, що трапилось. Біля нього стояла обліплена снігом, у короткій шубці Ніна Георгіївна. Вона вся дрижала, мов шибка від вітру, і мовчки інстинктивно хапалась за його рукав.

— Що з вами, Ніно Георгіївно? — нарешті запитав сотник, обома руками стиснувши її лікоть. — Де ви взялися?

— Я, я… хвилиночку…

Біла випушка, припорошена снігом, високо здіймалась на її грудях. Вона дихала, як загнана козуля. Нарешті проговорила:

— Я хотіла пошукати в останніх вагонах свого знайомого, а двоє козаків…

Вона не договорила: її душили сльози.

Лец-Отаманів глянув на ріг ешелону і враз пригадав. І тоді були ці ж самі козаки, на роз'їзді біля Крюкова. Там ешелон надвечір став на запасну колію, і від цього хвіст його губився в темноті.

Того вечора сотник вийшов на колію, яка зникала в білій далині, і поринув у спогади. Згадувалися дні, коли ще він учився в сільськогосподарській школі, згадувався гурток «щирих», читання віршів Івана Мазепи, суперечки про майбутні шляхи України, мрії про гетьманів, про козацькі жупани… І от тепер реалізація тих далеких мрій!

Ніч уже заходила в суміжний чагарник, навіваючи сум, холодний, як сніг, що падав йому на обличчя. Гнітюча тиша скрадала в пухкому снігу повільні кроки. Нараз у корчах почулися голоси, потім крик:

— Іди за нами! — і слідом брудна лайка.

— Куди ви тягнете? — закричав інший. — Це ж у яр… Ну, ведіть мене до вашого командира. Що я такого зробив? Я хотів проїхати…

Голос дрижав і був на грані плачу, але другий, грубий і владний, знову крикнув:

— А може, ти шпигун який більшовицький!

— Вигадаєте! Я їх і в очі не бачив… Ох, рятуйте!

Лец-Отаманів звик уже до таких картин у своїй армії, але чому біля самої станції, де могли почути селяни? Він вихопив револьвер і, чіпляючись за кущі терну, побіг до яру. Тому, хто кричав, певне, заткнули вже рота, і він тільки безсило мукав.

Вистрибнувши на галявину, сотник владно закричав:

— Стій!

Двоє козаків від несподіванки випустили третього, цивільного, і він, цупко тримаючи дорожній саквояж, ляпнув на сніг. Лец-Отаманів підійшов ближче. Його обличчя поруч із стволом нагана було, напевне, настільки лютим, що двоє козаків, Кавуля й Береза, враз виструнчились.

— Це що таке? — запитав їх сотник, тикаючи наганом у цивільну спину на снігу.

— З буферів зняли! Мабуть, шпигунський агент.

— Пане командире, — заволав, підводячись із снігу, миршавий чоловічок із ріденькою борідкою. В рудому волоссі білів сніг, як пташиний послід у бур'яні. — Який з мене шпигун? Я навіть не знаю, з чим його їдять. Я собі знаю шити шапки.

Презирлива гримаса перекривила обличчя Лец-Отаманова.

— Лазите тут…

— Два тижні валяюсь на станціях.

— Куди ви його тягли?

— До штабу, пане сотнику, — відказав Береза, уже осмілівши. — А він тікати.

— Пане сотнику. Ну, скажіть скільки, я заплачу двічі. Мені тільки до Балти.

— Воювати треба, а не забивати станції.

— Хіба без мене вже не обійдуться на війні?

— Обійдемось! — Повернувся і пішов.

Ні благання шапкаря, які чулися ще довго, ні постріл, що пролунав потім із яру, його вже більше не турбували. Але зараз до цих хлопців у нього спалахнули скажені ревнощі. Він пожадливо глянув на переполошену Ніну Георгіївну, потім знову на ріг вагона і з погрозою сказав:

— Хай тільки посміють… Ні, ви не бійтеся…

— Я не знаю, як вам дякувати. Ви тільки подумайте, що б вони…

— Даруйте, пані, ґречність не вживається з війною.

— Але ви врятували мене, пане сотнику!

— Ну, облиште, заспокойтеся.

— Тепер мені не страшно.

— Ви і в цьому вагоні питали?

— Я не могла відчинити дверей. Але б він сам вийшов пошукати.

Вітер метав її запашне, з тонким ароматом волосся, що вибилося з-під шапочки, і кидав, як гаряче проміння, до нього на обличчя. І сотника раптом, мов пломінь, охопило нестримне, жагуче, повне буйної сили бажання притиснути цю беззахисну, крихку, як сніжинка, пані до своїх грудей, затопити ласкою, завихритись по степу й разом із диким вітром зірватися з долу й розтанути в імлі.

Він з силою хруснув усіма пальцями і, задихаючись, безладно залепетав:

— Заспокойтеся, Ніно Георгіївно, ну я вас прошу, ну я прошу…

Рука, здригаючись під бешметом, як шина, наблизилась до її талії, але Ніна Георгіївна, в'юнко зігнувшись, зробила крок назад і з переляканим видом втупила очі в сотника. Він, важко дихаючи, ступив за нею, але раптом увесь зсудомився, рвучко повернувся до приступок і, потужно витискаючи із самого низу хрипкі слова, проговорив:

— Хочете зайти до цього вагона? Може, знайдемо його…

Вона, вагаючись, вистрибнула на приступки і взялася за холодну ручку дверей. Вітер з дикою силою схопив її сукню і, мов хмару диму, закружляв у жовтих блисках. Парa струнких ніг в тонких панчохах на мить вималювалась перед очима Лец-Отаманова, мов два язики рожевого полум'я, і знову опалила його мозок. Сотник, уже не володіючи собою, теж стрибнув на приступки і з силою притиснувся до круглого плеча Ніни Георгіївни. Під їх напором двері розчинились, і вони опинилися в освітленому коридорі. Від образи в Ніни Георгіївни обличчя вкрилося червоними плямами.

— Чим же ви відрізняєтесь…

— Хто там? — перебив її голос із купе.

Лец-Отаманів, закусивши до крові нижню губу, обмахнув долонею, мов хусточкою, зашаріле обличчя й, вслухаючись, в якому купе бубоніли голоси, відказав:

— Я комендант ешелону!

— Ну, так що вам тут треба? — знову проговорив, але вже інший голос із середини купе.

Сотник зніяковів.

— Я хочу знати, по якому праву…

— По якому праву ви стирчите в степу й затримуєте нас?

— По якому праву…

— Що ви там мимрите? — бубонів той же голос так, ніби сварився через стінку з дружиною. — Питаю — значить, відповідайте.

Лец-Отаманів, щоб не здатися смішним в очах Ніни Георгіївни, оглянувся й хотів скорчити задерикувату гримасу, але замість цього губи розтяглися в таку кислу посмішку, що Ніна Георгіївна вибрала за краще розглядати наказ Директорії, що білів на стінці вагона.

Ніжна й полохлива, вона, мов голубка, жмурила свої короткозорі очі й водила ними біля самого наказу, ніби намагаючись піймати жовтого зайчика, що дрижав разом із вагоном від напору сердитого вітру.

Лец-Отаманів, почуваючи себе дурником, спалахнув.

— Нарешті я повинен знати, — уже сердито викрикнув він, беручись за двері, — хто їде в цім вагоні?

— Редакторе, прожени його до… Чуєш? — відказав, не міняючи тону, той же голос.

Ніна Георгіївна ще пильніше почала приглядатись до об'яв Директорії. Але хтось інший упівголоса відказав:

— Незручно, пане Тодосю. Зайдіть, пане коменданте.

— Ви самі?

— Я з дамою, але…