Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 84

— Отак і лисиця гадала, коли дозволила покласти вовкові одну лапу на санки. Я все-таки не розумію, пане професоре, — знизала плечима Ніна Георгіївна, — як же це можна бути і за, і проти в тім же самім питанні.

— Е-е-е, пані, це хитра арифметика, — вставив пан Загнибіда, — хитра арифметика.

— Що ж тут незрозумілого; більшовики Директорії не визнають ніколи.

— А хіба вже пробували вести переговори?

— Можна й не пробувати, — сказав редактор. — У них перша умова — Ради.

— Відповідь, мабуть, буде така сама, як писав їхній нарком Сталін, — продовжував пан професор, — ніяких переговорів з Київською радою Рада Народних Комісарів не веде і вести не збирається… Вони вирішили вести з нами, як каже той же Сталін, боротьбу до повної перемоги більшовицьких Рад на Україні. Тепер розумієте? Нам треба думати про міцних союзників. Я гадаю, що в Одесі нам удасться повести балачки з Америкою, хоч французи і ставлять умову, щоб ми не мали з нею ніяких справ, бо в Америки, мовляв, немає тут ніякої зони політичного впливу.

— Ну, Америка теж має голову на плечах, — сказав редактор, — і коли пускала сюди французів, то, мабуть, тільки бувши певною, що еспаньйолки обанкротяться. А тоді Америка буде тут як тут.

— Вона вже обіцяє нам і броньовики, і двадцять п'ять тисяч вагонів, і ще й двадцять мільйонів доларів.

— Треба брати! — з жадністю сказав Загнибіда.

— Це ще орел у небі, а французи вже хоч синиця, але в руках, — сказав редактор. — А щодо переговорів із більшовиками, то зайва річ. В одному просторі не може вміщатися одночасно двох речей. Цьому нас ще в гімназії вчили, значить, Директорія, коли хоче утримати владу, про більшовиків повинна забути. Ну, а власні сили, на які ми мусили б спиратися, більше думають про федерацію з Росією, ніж про війну з Москвою.

— Це факт, — вставив Лец-Отаманів, — взяти хоч би наш дивізіон: щоденно як не троє, то п'ятеро. Захопить обмундировку — і бувайте.

— Значить, на кого ж тоді можна орієнтуватись? Звичайна логіка говорить, що тільки на сторонню державу, яка б не мала принаймні наявних агресивних намірів.

— Правильно! — сказав Загнибіда. — Треба тільки вміючи підсунути калиточку. А я на це діло мастак.

— Хабар у такій справі! — здивувалась Ніна Георгіївна.

— Е, пані, без мастила ніде нема діла. Навіщо ж інакше французи в своїх френчах такі великі кишені придумали?

Тільки це секрет, таємниця, значить, по-нашому, п'ять мільйонів як одну копійку приділити, тоді й зацікавляться і піснею, і долею нашою, а найбільше…

— Нашою пшеничкою, — додав редактор.

— Бо найкраща в світі! Піде зовсім по-іншому. А нам що хіба треба, аби тільки була Україна. Хоч яка-небудь, аби Україна!

— Не шкода й більше, коли це служить досягненню мети. Байдуже, як це потім будуть називати. «Мета виправдує засіб», — твердив завжди мій учитель.

— А він не єзуїт був? — спитала Ніна Георгіївна.

Професор нервово засмикав своїми худими плечима, а Тодось, що мовчки підпирав стінку канапи, раптом зітхнув і співучим голосом, зовсім не схожим на його попереднє бурмотіння, проговорив:

— Які ми бідні, що такі багаті. Проклята доля! — І, промимривши «пробачте», знову простятся на канапі.

Кооператор стрепенувся:

— Як-як, пане Тодосію? Це ж треба записати.

— Панове, — раптом істерично заволав Тодось, — заберіть його, заберіть з моїх очей це барило, коли не хочете, щоб я кинувся сторч головою у вікно!

Усі мимохіть підвели очі до темного вікна, за яким усе ще проносилася назад білими пасмами завірюха, і зніяковіли. Кооператор, навпаки, підморгнув до сотника, ніби ще раз говорячи: «Ну і темперамент!» — і урочисто записав собі в товсту книжку слова Тодося.

— Колись пригадаю. Все це історія, панове, — і опустив книжку за пазуху. — Ну, я теж, за поетичним прикладом, спатоньки, а може б, ще трошки поспівали «Ой у лузі», га? Нема охоти? Ну, так я спатоньки. А машиніст, видно, таки більшовик. Ач як смикає, бодай тебе за печінку так смикало.

Лец-Отаманів дивився у вікно, за яким у диких степах гуляла розгнуздана ніч, в голові, теж ніби розгнуздані, проносилися цілі зграї збуджених балачками думок. Перед ним яскраво постають минулі дні. Батько тільки почав вибиватися з мужиків, уже зовсім було звівся на ноги. Революція! За одну ніч пішло за димом усе. Він був найменшим. Учився в сільській приходській школі. До того знав, що — малорос, а в школі учитель сказав, що Лец-Отаманови — українці, та ще, мабуть, і не з простого роду, коли мають таке прізвище. Дав почитати Кащенка — усе про козаків, про козацьку славу. «Тож, певне, і твої, Лец-Отаманів, предки були колись славними отаманами на Січі». Петько ріс і все виразніше уявляв, що то була за Україна, і все дужче кляв царицю Катерину, яка «степ широкий, край веселий та й занапастила». Цей же учитель допоміг Петькові Лец-Отаманові поступити потім у сільськогосподарську школу, де більшість була таких, як Петько, і також полюбляли співати «Катерино, вража бабо, що ти наробила?..» Прославляли гетьмана Мазепу, читали й перечитували Панька Куліша й Михайла Грушевського. Сільськогосподарську школу Лец-Отаманів закінчив під час війни з німцями, треба було призиватись, але він вибрав за краще повчитися ще в артилерійському училищі, в надії на те, що за цей час скінчиться війна. Проте війна тяглася ще рік навіть після того, як він надів на плечі погони прапорщика.

Лец-Отаманів ще від батька навчився поважати начальство. Цю рису в ньому цінували, і він хутко став просуватися по військовій драбинці. Перед ним відкривався привабливий шлях доскочити того, чого не доскочив батько. І враз революція перевернула все шкереберть. Ідея самостійності України прийшла на допомогу. Те, про що колись мріялось, оберталось у реальність, і він став активним «самостійником». Спочатку, як і багато інших, бавився козацькою романтикою, але хутко зрозумів, що час архаїчних атрибутів Запорозької Січі минув. З матнею козацьких шароварів легко заплутатися в трибках машини, гетьманську булаву вручають тепер не переможці на козацьких радах, як колись, а хитрі агенти монополістів, такі як полковник Фрейденберг чи капітан Ланжерон, що навіть сам склав для Директорії текст ноти. Хотіла чи не хотіла Директорія, а примусили не тільки погодитись, а ще й уклінно просити про протекторат над політичним, економічним і воєнним життям України. Не про козацькі вольності, а про міцного господаря, на якого б можна було опертись, про багатого покупця на природні багатства в землі і над землею, про верткого вождя не в жупані, а в кургузому піджачку, але з довгим титулом. От про що тепер думали політики в Києві. Історія висунула Симона Петлюру… Після всіх цих балачок про наполегливих Фрейденбергів і Ланжеронів йому вперше запала в голову, що отаман Петлюра не зовсім відповідає тим перспективам, які розгортаються перед Україною. Цікаво було почути думку дипломатів, і він опитав ніби між іншим:

— Що ви думаєте про нашого батька отамана?

— Що ж про нього можна сказати? — відповів професор. — Говорять, що Петлюра щирий, але це ще не аргумент для ролі «вождя». Семінарська наука до кадила й кропила наших головних отаманів — занадто малий ценз для міжнародної дипломатії.

— Правду кажучи, — сказав редактор, — Україна заслужила на більш почесного ватажка, а Симонові Васильовичу бракує навіть елементарної чесності.

— Цебто? — запитав Лец-Отаманів.

— Його ж висунули в конгрес од есдеків, а він на другий день перекинувся до соціалістів-народників і зостався в Директорії. А коли завтра він стане монархістом? Такі діячі на все здатні.

— Мовляв, ви як знаєте, а я полівішав чи там поправішав. А хто тільки буде відповідати за його політику, що він провадив до цього часу?

— Не почувають у нас жодної відповідальності перед суспільством, — сказав роздратовано професор, — жодної дисципліни перед історією. Хахли — і все! Сідають до одного вагона, а їхати хочуть у різні боки.

— А що вимагає командування Добровольчої армії? — запитала Ніна Георгіївна. Вона вже знову стала наївною і полохливою.