Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 87

87

Нарешті вони відсунули двері. Хорунжий Сокира, кремезний парубок з кучмою чорного волосся, яке дугами спадало на лоб, сидів на канапі, опустивши голову на руки. Він тільки зирнув спідлоба на прибулих, але пози не змінив. Чижик винувато опустив скрипку.

— Грай! — блимнув на нього Сокира.

Чижик підкинув до підборіддя скрипку, розсипався дурнуватим смішком і зацигикав банальну полечку.

— Кинь! «Ой зійшла зоря вечоровая…»

З Чижикового обличчя зникла дурна посмішка, він підійшов до вікна, заплющив очі, поклав смичок на струни, і в той же момент навіть його обличчя змінилось. Круглі щоки ніби витягайся, від носа до колючого підборіддя проступили глибокі зморшки, а олов'яно-сірі повіки нервово засмикалися в такт смичка.

І знову звуки, що краяли серце, сповнили купе.

— До біса! — зарипів зубами Лец-Отаманів і з серцем штовхнув ногою Чижика. — Знайшли час нюні розпускати. Ніяка Божа Матір не врятує нас, коли не встигне з допомогою Антанта! Вогню, заліза, а не молитов…

Чижик покірно опустив смичок, Сокира все ще тупо дивився в підлогу. Мовчав і Рекало. Лец-Отаманів роздратовано зробив кілька кроків між дверима і вікном, кожного разу безцеремонно штовхаючи Чижика.

— Нам тепер не до сентиментів. На палю, в казани отих зрадників, отих байдужих! Я б їх живцем закопував у землю, як Ярема Вишневецький… Щоб і дітям не кортіло…

Відчуваючи себе винним у створеному настрої, Чижик знову підкинув смичок до скрипки.

Рекало голосно заспівав:

Ой літа орел, літа сизий…

Лец-Отаманів блиснув очима; від розлогих, як степ, звуків йому ніби аж відлягло від серця, навіть подумалось: а може, ще минеться, вони ще зберуться з силами, вдарять на червоних і доможуться свого, ще будуть і панувати. Але доки він заносився думками, під смичком Чижика вже знову тоскно заплакала струна, і надії почали танути, розвіюватись, поверталася реальна дійсність, від якої йому ходив мороз поза шкірою. Добре, коли вони встигнуть виприснути, перескочити хоч би Збруч, а коли переймуть? І перед очима знову вимальовувалися постаті червоних у шкіряних куртках, перехрещених кулеметними стрічками.

Лец-Отаманів вихопив із сітки над канапою пляшку і вихилив її до дна.

Чижик стояв усе ще з заплющеними очима, інші сиділи похнюплені.

Переходячи назад через місток, Лец-Отаманів похитнувся. Хміль ударив уже йому в голову, але від цього не стало легше на душі. Навпаки, його розбирала каламутна злість.

Хіба він не зривав царські портрети? Не виступав проти великодержавного Тимчасового уряду? Навіть проти гетьмана Скоропадського… А перед очима миготять з п'ятикутними зірочками на грудях жертовні обличчя, натхнені казковою ідеєю перетворення світу на новий лад. А що нового можуть створити Петлюри, Карюки, Загнибіди?

У коридорі він зупинився біля свого купе і тупо вставився на двері. П'яний мозок розпалював уяву. До чортового батька всі умовності! Він не бажає більше себе мучити, тепер над ним немає ні суду, ні розправи!

У сусідніх купе було тихо, а може, потріскування розхряпаного вагона та вистукування коліс на стиках були голосніші за шум по цих купе. Свічка в ліхтарі догоріла й тепер блимала з останніх сил, даючи жовте коло тільки на стелі лінкрустованого вагона. Лец-Отаманів подивився вгору й примітив там слід од кулі. Це знову нагадало йому про смерть, яка ходить за їх плечима, і він міцніше стиснув клямку. В купе Ніни Георгіївни було темно, але Лец-Отаманів в думці бачив, як вона лежить, зробивши тепле кубелечко з його кожуха, і як із ледве відкритих уст виходять кубельця легкої пари. Він це так чітко малював собі, що мимоволі нахилився вперед. Але перед носом, мов кам'яний мур, стояли двері.

— Ніно Георгіївно! — гукнув він придушеним голосом і боязко, як злодій, озирнувся довкола.

У коридорі було тихо. Тоді Лец-Отаманів ще тихше, крадькома, підійшов до дверей полковничого купе й приклав вухо. За дверима чулося тільки різноголосе хропіння. Сотник вернувся назад, обережно постукав і прислухався, але, крім частих ударів коліс, почути нічого не зміг. Ноги згиналися в колінах, а голова вже ніби кружляла в якомусь тумані.

— Ніно Георгіївно! — прохрипів він знову й постукав уже сміливіше. А коли уявив, що зараз мусять висунутися голови з усіх купе, відскочив до крайнього вікна й став вдивлятися в темряву.

Свічка востаннє блимнула, і ніч насунулася густим мороком на вузький коридор. Тепер іскри, що частими разками летіли з паровоза повз вікно, вирисовувалися ще чіткіше й обертали ніч на феєричну казку.

Коли б зараз відчинилися двері до купе Ніни Георгіївни, він би задушив її в своїх обіймах, зацілував, загриз. Кров усе дужче била у скроні. До бісового батька чесність, мораль, етику! Все мусить підкорятись єдиному закону — я хочу. А коли хочеш — бери!

Усе, що робиться, робиться на краще. Це була його повсякденна філософія. Лец-Отаманів їздив на ній, як на слухняному старому коні. Кожному наперед визначена його доля. Чого ж сушити голову над проблемою чесності, коли вчинками керує зверхня сила. У роті пересохло, на губах палав жар. Хай силою, але він візьме Ніну Георгіївну! За спиною почувся шерех, і поволеньки, без шуму двері в одному купе відсунулися. Лец-Отаманів обернувся на шум і побачив на дверях білу постать. Він ладен був закричати від невимовної радості, упасти тут же на коліна й шептати слова, повні пристрасті: «Ніно Георгіївно! Ніно!..» Лец-Отаманів уже простяг вперед руки, як постать одділилась од дверей і, не помічаючи його, попід стінкою дійшла до другого купе. По віддаленню Лец-Отаманів збагнув, що вона не вийшла, а підійшла до дверей, в які він стукав. Постать прислухалась і легенько постукала і собі.

— Ніно Георгіївно! — почувся її підлесливий голос. — Ніно Георгіївно!

Лец-Отаманів, як кішка, підкрався і став за її спиною.

— Ніно Георгіївно, чуєте?

— А для чого вона вам, пане полковнику?

Це було так несподівано, що біла постать уся скинулася, мов від дотику розпеченого заліза, але в ту ж хвилю саркастично розсміялася:

— А ви на сторожі? Пробачте, ви сьогодні, здається, черговий по дивізіону. От ви мені й потрібні.

— Так мене звуть не Ніною Георгіївною, а Петром Марковичем.

— А я хіба сказав — Ніна? У мене, знаєте, ваші образи уже почали зливатись в один. Ви не знаєте, ми скоро доповземо до Єлисавета?

І полковник, задкуючи до свого купе, знову глузливо засміявся. Лец-Отаманів підійшов до нього майже впритул і сердито сказав:

— В Єлисаветі повстання! Ви про це знаєте?

— Я більше б здивувався, коли б мені сказали навпаки. Де вас шукати, благородний лицарю?

— Я буду в Рекала. Треба підняти людей.

— Привикайте, пане сотнику. Ще буде не одне повстання. А зараз з вашого дозволу я ще трошки посплю. Попереду нашого пішов ешелон з галичанами.

Полковник шмигнув у купе, а сотник, розуміючи, що він буде тепер прислухатися, вийшов до тамбура.

Одкинувши двері, Лец-Отаманів визирнув уперед. Завірюха уже не сипала зверху снігу, а тільки люто викручувала чортові кубла понад ешелоном, гасала через замети і стогнала в щитах. На білому тлі чорною купою вирисовувалась станція і якийсь довгий ешелон. Паровоз, сопучи, спробував гукнути, але удавився і за п'ять хвилин присунув до станції зовсім мовчки.

Дзвінко забрязкали, перебігаючи до хвоста, тарелі на буферах.

Як і на попередній станції, світло блимало лише в одному вікні. У розхряпані двері вийшов, напевно, черговий по станції. За крок від стіни через увесь перон тягся високий замет. Черговий по станції постояв перед заметом, по черзі втяг у комір пальта то одне, то друге вухо і, безнадійно махнувши рукою, пішов назад. Із паровоза сердито зашипіла пара й відігнала від коліс в'їдливу віхолу. Потім від голови поїзда відділилася чорна постать і, перестрибнувши через замет, зникла у станції. Лец-Отаманів, запаливши за дверима цигарку, теж зіскочив у сніг і, вгрузаючи по коліна, пішов до чергового по станції.