Мій чоловік — пінгвін - Львова Ірина - Страница 10

До речі, експеримент. І чого він так завівся про основний інстинкт? Ці огидні прозорі натяки… Не поспішай, друже, ми лише три дні знайомі. Що стосується інтиму, тут я консерватор — дотримуюсь старих принципів. Порив чудово, але необхідно добре вивчити одне одного, звикнути. Для цього потрібен час. Принаймні днів п'ять. Некерований інстинкт буває лише у тварин і… Так… Приїхали… Він псих — це ж ясно як день! Треба швиденько утікати, поки він не повернувся. Ой, вже не встигну. І охоронця поблизу немає. Але що йому охоронець, он які біцепси наростив, гранатометом не проб'єш.

— Ви за кимсь шукали? — він дивився просто у вічі і посміхався.

— Ні. Чому ви так подумали? — я з усіх сил старалася, щоб мій голос був байдужим.

— Ви так дивно озиралися довкола…

— А… Та я…

У голові роїлися думки. Що б такого збрехати? Врешті не знайшла нічого кращого, як бовкнути:

— Ключі від квартири загубила.

— Добре пошукайте у сумочці, жінки зазвичай бувають дуже неуважними.

— А й справді, ось вони!

Я дістала ключі і почала нервово теребити пальцями брелок у вигляді смішного негритосика. Він мовчки спостерігав за моїми діями. Тільки б не подати вигляду, що нервую!

— Отже, перейдемо до головного, — він взяв мою руку і приклав долонею до своїх грудей. — Чуєте, як стукає серце?

— Так.

Це була брехня, бо я чула лише несамовитий стукіт у власних грудях і скронях.

— Ви — та жінка, якій я збираюся довірити сокровенне. Не хочу, щоб між нами залишались таємниці.

— Слухаю вас, — мій голос зійшов майже на шепіт. — Ви хочете сказати про інстинкт?

— Саме про нього. — В його очах забриніли сльози. — Це кляте узалежнення заважає жити повноцінно.

— Лікуватися не пробували?

— Де там! — Він лише махнув рукою. — Адже усі ми родом із дитинства. Іноді надмірна материнська любов призводить до трагічних наслідків. У глибокому дитинстві…

Він замовк, прикипівши поглядом до мого брелока. В повітрі запанувала зловісна тиша. Зараз почую страшну історію нещасного немовляти, яка проллє світло у глибини підсвідомості збоченого кілера. Спокійно. Від напруги я мимоволі стиснула негритосика у руці. Мій співрозмовник скривився так, наче йому без анестезії вирізають апендицит:

— О! Ця штука з музикою…

— Так, веселі ефіопські мотиви. А що?

— Бачите, у дитинстві… Матуся… — він говорив через силу, так, ніби кожне слово завдає йому несамовитих страждань.

— Кажіть вже, не мучте мене!

— …у дуже ранньому дитинстві матуся купила мені музичного горщика! — врешті видушив з себе і прожогом, не вибачаючись, вилетів із зали.

До мене долинав дзвін розбитого посуду і тихе бурчання офіціанта, який намагався зібрати з підлоги те, що кілька секунд тому красиво називалося зеленим різотто з пармезаном і тим'яном.

ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ

— Тільки не опускайте руку, я вас прошу. І підборіддя трохи піднесіть. Ще трохи… ще… стоп! Чудово.

Він відступив кілька кроків назад, схилив голову набік, примружив очі. Минуло кілька хвилин. Я завмерла у незручній позі. Нарешті, не відриваючи погляду, він видихнув:

— Афродита!

— Та ні, мене Орисею звати…

— Не треба слів, мовчіть. Слова — лиш звук, відлуння метушні. Вони заважають мистцеві чути Вічність.

Рука почала затерпати.

— Яка експресія у цьому невимушеному жесті! Яка гармонія з оточенням!

Холодні «мурашки» пробіглися від моїх пальців аж до ліктя і я відчула легке поколювання.

— О! Лише ваш батько міг сотворити таке диво з морської піни!

— Яке там море! — здивувалась я. — Якщо піна — то тільки та, що на пиві. Мій тато далі Перемишля ніде не виїздив! Ото збирався позаторік до Португалії курей розводити, але роки вже не ті. Та й господарка у нього велика: дві корови, двадцять гусей, вісім індиків. Ще й порося навесні купив. Я вже сварилася. Тату, кажу, навіщо вам та свиня? Приїдете до мене до Львова, я вас заведу до супермаркету — там ковбасів до кольору, до вибору.

— Мовчіть!

— Ні, каже тато, у тих ваших маркетах самою хімією торгують. А тут своє поросятко, грисом вигодуване, натуральне.

— Та годі вже… — він чомусь застогнав. — Який грис, які свині, дайте спокій! До чого взагалі ваш бідолашний татусь!!!

— Не кажіть так про мого тата!

— Я ж мав на увазі іншого батька — громовержця Зевса! Давньогрецьке божество! Він створив Афродиту з морської піни. І вона була прекрасна. як… як… як ото ви, доки не почали говорити!

— А… Пробачте.

Я пробувала «переварити» те, що він нагородив, але так і не второпала нічого. Ці художники такі нервові! До того ж завжди говорять плутано й довго.

Між тим, розболілося плече. Невже знову дається взнаки застарілий артрит? Треба піти до аптеки і купити «Апізатрон». Але нічогто то не дасть, по правді кажучи. Може краще спробувати внутрішнє сало? Або настоянку ведмежих вушок на жаб'ячому молоці? Дехто навіть сечу прикладає, проте я дуже делікатна і всі ці речі мені огидні! Я б ніколи в житті таких компресів не робила! Ну, хіба що вже дуже сильно заболить.

— Про що ви зараз подумали? — перервав мої роздуми його голос. — У вас такий вираз обличчя, ніби ви…

— Про компреси…

— Мовчіть! Не треба! Уявляю собі ті компреси! Певно спирт, — поморщився він.

— Ні, не спирт, — заперечила я.

Але він мене не дослухав:

— Ну я ж просив вас тримати рівно спину!

Почали нити крижі. Не приведи Господи радикуліт учепиться! В суботу збиралася бульбу садити, у четвер вікна мити.

— Ви знаєте, що ви — Жінка? Вінець творіння, таємниця таємниць… Омар Хайям про вас писав, що ви — амфора, в якій палає вогонь! Стривайте… Чи навпаки… вогонь, котрий палає в амфорі?..

— А той ваш колега з Греції нічого про мене не писав? — поцікавилась я.

— Котрий? — не зрозумів він.

— Ну той, що ванну з піною любить. Зеник, чи як?

— А, Зевс… Нічого.

— Що, не щастило йому з жінками?

— Ні, навпаки. У нього їх було десь із триста.

— Скільки? Ото розпусник! А от у нашому селі був парубок Грицько. Так він…

— Ви нестерпна! — знову застогнав він і скривився так, ніби відкусив півлимона. — Ну до чого тут ваші приземлені дівочі спогади!!! Збагнете ви врешті-решт, що ваша місія — це Вічність. Вічність у тому вимірі й часі, який тільки ви, Жінка, здатні перевести у тривимірну площину трансцендентальної екзистенції з елементами еквівалентно-медитативною хронотопу. Руку! Не опускайте Руку!

— Ага… Добре.

— І підборіддя піднесіть! І очі, очі! Дайте мені блиску! Ще більше блиску, ще! Жінка — це ураган невгамовної пристрасті! Покажіть мені той ураган! Я хочу бачити Медею, яка у пориві ревнощів вбиває власних дітей, щоб помститися Ясонові! Федру, котра гине через нерозділене кохання! Юдиф, котра спокушує ненависного Олоферна і ПОТІМ обезглавлює його!

— А та Ю… Вона йому як голову відтяла?

— Мовчіть, незрівнянна, мовчіть!

Він упав в емоційний раж і, здавалося, от-от зімліє від напруги:

— Чорт! Якби я мав із собою пензля й палітру!

Я опустила руку. Відпружила спину. І така злість мене узяла!

— Що ти сказав? Яку півлітру? А ну йди звідси, алкоголік нещасний! Вештаються тут усілякі «художники», працювати заважають!

— Руку! — розсердився він. — Навіщо ви опустили руку. Я ж просив…

— Зараз тобі буде і рука, і нога, і потилиця, — я потягнулася за кувалдою. — Ти ще тут?

Він помутнілими очима дивився то на мене, то на кувалду і, нарешті збатнувши, що зараз може бути боляче, чкурнув геть.

Я відклала рятівний інструмент, зачерпнула кельнею розчин цементу і продовжила класти цеглу.

Вінець творіння! Афро… хро… Тьху! Теж мені, Рафаель з конопель! Тут от учора співак приходив, серенади виводив. Також на півлітру випрошував. Знаємо ми вас, мистців!

СЕРПНЕВЕ НЕБО

або

GОМО SАРІЕNS

Мої колишні бойфренди, попри різномаїття уподобань, мали спільну властивість: їх нудило від Кіркорова. Геть усіх. Він чомусь викликав у них таку ж реакцію, як сало після морозива. А з Ним у нас відбувся душевний альянс.